Нобелівська премія з літератури — 2025: безумне чаювання в серці бурі

Особливих прогнозів і побоювань щодо особистості нобеліанта з літератури 2025 року не було. Коефіцієнти букмекерів показували все тих же літераторів, що й останні десять років, а втім, минулого року лавреаткою стала авторка з Південної Кореї, коефіцієнт букмекерів якої був 33,1, ну дуже мізерний шанс був у Хан Ґан, який підважив і без того слабку довіру до прогнозів букмекерів. Нобелівський комітет виявився більш непередбачуваний, ніж букмекери, а він же при цьому з усіх сил уникає ексцесів. Та цього року букмекери дочекалися реваншу: лавреатом стала людина, яка в ті їхні списки ходила, як на роботу. Вибір комітету Ласло Краснагоркаї — одного з найпотужніших прозаїків кінця ХХ-го століття і понині — настільки очевидний, що аж здається неправдоподібним.

Останні роки Нобелівський комітет робив безпечний з політичного погляду і безсумнівний щодо естетики вибір лавреата. Автор має бути зіркою своєї національної літератури, мати добру репутацію на світовій арені, не бути задіяним в гучних політичних скандалах і писати щось красиве і складне. Нобелівка з літератури будувала закриті, дуже індивідуалізовані, майже ліричні, доста інтимні світи, куди можна сховатися і поспостерігати звідтам за страхами та сподіваннями спільнот.

Історію, котру ми слухаємо, завжди визначає те, яке місце в ній посідає розповідач (буквально: де він є). Нобелівська історія саме така нині — про привілейованого спостерігача посеред білого шторму. Цей рік цю тенденцію посилив.

Ласло Краснагоркаї отримав престижну відзнаку з формулюванням "за його захопливу та далекоглядну творчість, яка посеред апокаліптичного жаху підтверджує силу мистецтв". Орден Кассандр вітає нових учасників. А безпечне місце спостерігача у нас чомусь перемістилося в Центральну Європу, не те, щоби зненацька. Одна з наукових монографій про прозу Краногоркаї (о, їх уже сила-силенна) називається "Прекрасний вид з останнього корабля". Красиво ж! Не обнадійливо, але красиво.

В одному з інтерв’ю, він дав його у 2001 році (загадайте історичний контекст 9/11), Красногоркай пояснив себе: "Я, може, хотів би писати романи про піднесення людини, про її велич і про великі метафізичні сподівання, але доба, в якій я живу — це часи паданні людини, її дурості і величезної небезпеки, що ця дурість спричиняє, це часи, коли великі метафізичні сподівання розвіюються". Навряд ця репліка потребує коментаря.

Найскандальніший його роман — дебютне "Сатанинське танго" (1985). Написаний цей роман так, як танцюють танго: 12 розділів з різної перспективи – 6 кроків (сюжет рухається) вперед, 6 кроків (сюжет відступає) назад. Маленьке угорське село ізольоване від світу, задушливе, хворобливе, гниле, ніби розкладається. Там живуть ледь десять людей, животіють. Іде постійний дощ, все вкриває пліснява, маєток в центрі закинутий, млин не працює. Гниль. (Схоже на Маркеса? Але це не він). Селяни тим часом чекають на спасителя і марять, що не все так погано, як здається. Їм здається, що на них колективно хтось навів мару і вони бачать гниль і тлін там, де його нема. Вони чекають. І от до них приїздить з сусіднього міста шахрай, який поступово починає взаємодіяти з місцевими, їх там ледь з десяток, видурює в них гроші, привласнює маєток, зрештою він організовує їхню депортацію, виводить таки їх з села. (Схоже на Кафку? Але це не він). А пару розділів до того нам розкажуть, що Іріміаса убили на дорозі 18 місяців тому. Куди їх повів мрець?

Але в цьому просторі аж сам час зникає, смерть триває поза часом і ніколи не закінчується. Це схоже на те, якби мешканці самі викликали собі Нечистого з назви роману, але це щось навіть тривожніше за одержимість. Бо десь по ходу сюжету той пришлий Іріміас скаже: мовляв, вигадали собі проблеми, читали б газети і знали б тоді, що десь існують реальні кризи-біди. Тобто оце гниле село – це ще не криза? Такому сюжету більше би личило тільки 7-годинне чорно-біле кіно. Так і сталося. Белла Тара, з яким Краснагоркаї багато працював разом, зняв потужне безкінечне-виснажливе кіно, сценарій до якого писав сам Краснагоркаї… Як сподівання занепадають.

В наступному його хіті — "Меланхолія опору" (1989; цього року "Комора" обіцяє видати роман українською) — є таке саме задушливе угорське містечко, куди приїздить цирк, в якому демонструють кита. Це нам актуалізували притчу про Іону в череві кита, який сидить там і думає над своєю поведінкою, бо відмовився виконувати божу волю і реалізовувати своє призначення. У Краснагоркаї ж під прикриттям цирку виникає бунт, спроба захопити владу в місті і масова різанина… Подумали-додумалися.

Проза Ласло Красногоркаї складна — і по-хорошому складна, і по-поганому. Про його романи існує такий симпатичний дотеп: в них речень менше, ніж сторінок. Речення, які посідають три-чотири сторінки – це нормально для цієї прози.

Роман "Гершт 07769", той взагалі складається, здається, з одненького речення. Про що може бути речення довжиною в роман з епіграфом "Сподіватися — це помилка", спитаєте? — Про неонацизм, відповім. Десь перед пандемією чи на самому її початку один невдаха, це його Герштом звати, впав у скруту і пішов влаштовуватися прибиральником у клінінгову компанію, а випадково потрапив до неонацистського формування, очолюваного якимсь Боссом, повернутим на Бахові. І все те в декораціях вигаданого містечка в цілком собі реальній Східній Німеччині. Соціально значиме висловлювання, але автор цілком свідомо "вислизає" з соціального повідомлення у чистий мистецький акт — і знову ж таки: красива гра!

Проза Краснагоркаї спеціально ускладнена і це не та складність, яка не потрібна наразі читачу, себто не має відповідника в його життєвому досвіді, а та складність, яка недоречна, тобто має відповідник лише в читацькому досвіді. Історії, які розказує Краснагоркаї ніхто не переживає, їх тільки слухають. Тому і сюжети у Краснагоркаї на позір дуже прості: колекція фріків і парадування патологій.

Останній на сьогодні його твір — "Жомле пішов" (2024) — викликав нарешті відверте зізнання професійних читачів: з кожною наступною книжкою читати Краснагоркаї все важче. І це точно не стосувалося сюжету.

2013 рік. Жомле з назви – це кличка собаки, у собаки є власник – Йозеф Када, дурнуватий расист, електрик на пенсії, йому уже за 90 років, він живе собі спокійне життя з песиком і сподівається, що загальний кінець світу прийде раніше, ніж його індивідуальна смерть. Але його наполегливо шукають якісь "послідовники" і вимагають, щоби він взяв на себе відповідальність. Виявляється, Када — останній потомок Чінгісхана, він має відновити і ствердити імперію пращурів. Жомле тим часом помирає, Када підбирає нового песика і називає його Жомле, бо "Жомле тут має бути завжди".

Якщо переказувати сюжети його романів, це правда-правда звучить вульгарно і безумно, позаяк справа тут ніколи не в сюжетах (до речі, в дурці після суду і в’язниці Када якраз і закінчить свій шлях чінгізхана). От в цьому романі є монологи Кади, є колективний потік розуму "послідовників", є довгі пейзажні замальовки — у самих неочікуваних місцях. Автор повертається до своїх попередніх книжок і переписує-переосмислює написане ним раніше, він формує таку текстову модель, де всі відкриті відсилки ведуть лише на його ж попередні твори. Це таки складне читання.

А от з відкритими відсилками і культурними паралелями ситуація цікава і дещо бентежна.

Теорія про те, що центральноєвропейський роман оформлюється в потужний культурний феномен з особливим наративом, зі специфічними і точними інтонаціями, ця теорія звучить уже добрі три десятки років. От були часи латиноамериканського магічного реалізму, а зараз настали часи центральноєвропейського роману — панорамного за своєю природою. Після Нобелівки для Ольги Токарчук ці розмови пожвавилися, після Нобелівки для Краснагоркаї вони уже мають всі підстави. В цьому руслі і слід, напевно, про його прозу міркувати: Токарчук і Краснагоркаї представляють ту саму романну традицію, вона тяжіє до панорамності (наполягаю), багатоголосся, яка зосереджується на межових станах – психіки і, вибачте, географії, яка через те автоматично здається химерною, навіть тоді, коли є жорстко міметичною, це проза, яка уважна до мінорити-героїв, до нелюдських проявів свідомості. (У нас в цій же традиції розвиває своє письмо Забужко, наприклад).

Та я зараз можу побитися об заклад, що наступні день-два в нашому інфопросторі будуть рясно цитувати інтерв’ю Краснагоркаї, в яких він називає своїм наставником-натхненником Достоєвського. (Якщо що, Красногоркаї засудив вторгнення Росії в Україну, визнає Росію агресором, різко критикує позицію Орбана і уже був оприлюднив якесь оповідання про нашу війну – на підтримку України). Апокаліптичність його прози, яку згадав Нобелівський комітет і за яку на нього свого часу однією з перших звернула увагу Сюзан Зонтаг, ця есхатологія походить з російської романної традиції. Краснагоркаї пише російське за походженням пекло, перепрошую. Від перших же спроб літературної критики усвідомити прозу Краснагоркаї, його якраз з Достоєвським найбільше порівнюють, хіба що іще з Гоголем (тим Гоголем, що "Мертві душі", а не тим, що українські повісті) і Булгаковим, рідше зіставляють з Чеховим-драматургом. В російській традиції шукають ключа до "апокаліпсисів" Красногоркаї, їх там і знаходять – серед героїв, які меланхолійно попивають чайок, обговорюють погоду і дивляться, як світ летить у безодню.

Наскільки це іманентно прозі Красногоркаї? От це напрочуд складне питання.

В його прозі безпосередньо більше є впливів Германа Мелвілла і Алена Гінзберга, Беккета і Кафки, ніж толстоєвських, яких він так любить згадувати в інтерв’ю. Його пекла буквально списані з візій Данте, він в своїх книжках проговорює дослівно "пекло Данте" і "пекло Босха", але погана звичка вписувати Краснагоркаї в традиції російського критичного реалізму залишається стабільно сильною.

Це бентежна частина: про те, як російська література присвоює собі традицію центральноєвропейського роману.

У романі про Жомле, який я уже згадала, є герой, який зветься іменем автора — хлопчик, мандрівний музикант Ласло Краснагоркаї, рядки з якого пісень дають назви розділам і відокремлюють різних розповідачів один від одного, тобто він тут за "архітектора світу". Співає, треба сказати, так собі, Када його втішає, що публіка віддає перевагу старим пісням, слова і мотив яких добре знають, але колись доросте і до його музики. Музика тут – відданий слуга того горе-імператора, співає йому його улюблених пісень до самого кінця… Не буду я це коментувати, хіба попереджу, що сарказм зовсім не є методом Краснагоркаї, шукати його в романах не варто (вони трагікомедії, а не іронічна проза). Але головна інтрига в тому, що в цьому абсолютно божевільному романі реально існує не лише поет-співець Краснагоркаї, його Йозеф Када теж реально існував. Цей химерний роман заснований на реальних подіях.

А от в романі про Герша в обіймах неонацистів, той хлопака довго-довго розмовиться про космогонію. Він записався на позакласні курси з фізики для дорослих, уважно послухав про проблему асиметрії матерії та антиматерії. Від початку Великий вибух синхронізував кількість матерії та антиматерії, але нині за розрахунками, вони ста відсотків не утворюють, десь пішов збій "бухгалтерської" програми. Герш зробив висновок: розпаду суспільства і кінця людства не уникнути. Що робити? Сідати і писати листи Ангелі Меркель. На думку Герша саме політикиня, яка має науковий ступінь з квантової хімії, може відвернути апокаліпсис. Ні, це все ще не сарказм, це уже гумор, гомерично смішно, але все ще не сарказм.

Розумієте, про що я говорю, коли говорю про складність-як-недоречність його прози, в якій знак є посиланням на інший знак, але ніколи не на предмет? У Краснагоркаї аж таких зіркових оповідань нема, романи "глушать" успіх оповідань, але один хіт серед малої прози таки є. І міркує той твір про межу між здоровим глуздом і божевіллям: мовляв, божевілля – це питання, відповідь на нього є, але це так відповідь, яку німий може надати глухому. "Німий говорить до глухих", так оповідання і зветься. Все ще красиво! Все ще люто некомфортно і страх як тривожно.

Що значить Нобелівська премія з літератури, присуджена Ласло Краснагоркаї?

Актуалізовані твори потужного прозаїка – безперечно.

Та насамперед це димові сигнали про допомогу: звучить повідомлення про те, наскільки нам всім страшно. Головну літературну премію забирає людина, яку від початку її кар’єри звуть неперевершеним майстром вигадувати апокаліпсиси – на будь-якому і на напрочуд обширному матеріалі.

За тим звучить дуже обережний натяк, що справжній митець силою свого слова може піднятися над ситуацією, де всім іншим гаплик. Це повідомлення швидко зривається на крик того натовпу, який претендує на привілійовану позицію спостерігача в хроніці апокаліпсису.

І тут я хочу процитувати "Погоню за Гомером" (2018) новоспеченого нобеліанта, в ній чоловік-книжник-поліглот втікає від якихось таємничих убивць Адріатикою, повторюючи маршрут Одіссея. Саме так, там, де герої Гомера поверталися, герої Краснагоркаї втікають, закінчиться у нового Одіссея подорож на острові Каліпсо, де у старого вона починалася. Так от, цитата: "Затишні місцинки, як правило, посилюють ваш страх, страх перед невідомими небезпеками зовні, що відтворює сам себе, доки не стане непереборним, доки ви станете нездатними робити висновки, натомість він змусить вас приймати помилкові судження про те, що насправді відбувається зовні, отож ті затишні місцінки є самовбивчою стратегією" (курсив авторський).

А знаєте, Ласко Краснагоркаї чекав на свою Нобелівку надто довго, правду кажучи, але отримав її напрочуд вчасно.