• USD 28.4
  • EUR 33.8
  • GBP 38
Спецпроєкти

Нобелівська премія з літератури: а хто така Луїз Ґлік?

2020-й багатий на несподіванки сумнівної якості. Не знаю, як ви, а я уже очікувала в цьогорічних лауреатах Нобелівської премії з літератури чергового Вершника Апокаліпсису і остаточного повідомлення, що цей світ уже не врятувати. Зрештою, в списках букмекерів таки в перших рядках був Харукі Муракамі (який на цю роль прекрасно надається). Мої есхатологічні сподівання розвіяли нагло. Нобелівську премію цього року отримала американка Луїз Ґлік. Кінець світу відклали. Либонь, і 2020-го є місце для помірковано добрих новин

Нобелівська лауреатка з літератури Луїз Ґлік
Нобелівська лауреатка з літератури Луїз Ґлік
Реклама на dsnews.ua

2018-го Нобелівку з літератури призупинили через фінансовий і сексуальний скандал. 2019 р. літературна Нобелівка повернулася, оголосила нові вектори розвитку, тепер, мовляв, буде більше європейців, буде більше жінок, буде менше популізму і більше скерування на соціально значущі теми. Оголосила оновлення програми і нагородила двох письменників: польку Ольгу Токарчук і австрійця Петера Гандке. Автори заслужено визнані, заслужено впливові на світовій літературній арені. Щороку Нобелівка з літератури насправді повідомляє нам тріумфальну новину: в світі дуже багато доброї літератури, завжди є з чого/кого обирати. От тільки в світі, либонь, виявилося не так багато добрих людей. На літературну Нобелівку чекав новий скандал. Гандке не раз і не два робив гучні заяви з приводу Балканських війн, відкрито підтримував як політику Мілошевича, так і самого диктатора. Спільнота обурилася вибором академіків. Де ж обіцяна виваженість політичних заяв? Бо хоч-не-хоч, а Нобелівка з літератури – це завжди політика, насамперед літературна політика, але не винятково вона.

І от 2020-й. Престиж головної премії з літератури відчутно похитнувся. Зате увага до неї посилилася. У який же спосіб шведські академіки будуть виходити з кризи, в яку себе загнали? – таким було головне питання. Варіантів вирішення проблеми передбачалося лише два по суті. Лауреатом 2020-го стане безсумнівно визнаний автор з високою репутацією морального авторитету (щоб жодних тобі до нього незручних питань не могло виникнути). Або буде лауреат настільки неочікуваний, настільки маловідомий, що поки спроможуться знайти правильні питання до нього/неї, комітет швидко сховається у фіордах

Отже, лауреаткою Нобелівської премії з літератури в 2020-у стала американська поетка і есеїстка Луїз Ґлік. Формулювання, з яким відзначили роботу Ґлік, звучить так: «За безпомилковий поетичний голос, що завдяки своїх суворій красі надає універсальності індивідуальному існуванню». І спрацював далебі другий варіант: сильна письменниця, інтелектуалка вищої проби, відносно невідома в інших, окрім рідної, літературах авторка в силу того, що працює складно, герметично працює навіть та й не в самому популярному поетичному жанрі. Ну і подалі від цієї стурбованої Європи, що теж на часі.

Луїз Ґлік – ідеальна нобеліантка для часів, коли треба «перечекати зливу».

І це я не тільки про літературу зараз говорю. 

Знаєте, який рядок з написаних Ґлік найчастіше цитують? Ось він: «Не слухайте мене, моє серце було уже розбилося». А продовжується вірш, звідки беруть ту цитату, так: «Все, що повертають із забуття, повертається, набуваючи голос». В тому вірші описана проста і химерно-непроста ситуація: квіти говорять до садівниці, ті, що і не мають мати голосу і не мають скаржитися на його відсутність. Віднині та популярна цитата набуде іронічнішого змісту: почути повернений із забуття голос Ґлік таки доведеться, Нобелівський комітет майстерно лікує оті розбиті поетичні серця.

Луїз Елізабет Ґлік народилася в 1943 р. Вона походить з єврейсько-угорської родини, дід-баба емігрували до Нью-Йорка, там осіли батьки, там народилася Луїз, але більшу частину життя прожила в Кембриджі, що в штаті Массачусетс. Оте відоме університетське містечко, саме так. Тихе спокійне життя поетеси-академіка (несподіванок і каверзних політичних заяв в її минулому годі шукати). Ґлік дебютувала наприкінці 1960-х книжечкою «Первісток». І до речі, це були дуже злі вірші, а центральною постаттю книжки є Жанна Д’Арк. Ці вірші писала дівчина-бунтарка. Ґлік була талановитою дитиною, майже вундеркіндом, але в підлітковому віці почалися проблеми: Луїз страждала на нервову анорексію, лікувалася майже десять років по клініках, довелося на цей час полишити навчання. Поверталася до соціального життя Ґлік через поезію: вона почала відвідувати поетичні курси, студії, семінари, що сама сприймала як частину психотерапії і незчулася, як поезія зробилася її професією. Навіть у її викладацькому житті, бо Ґлік – професорка до всього, панує поезія, бо викладає Луїз такі самі поетичні студії, що свого часу її зцілили. На сьогодні вона має близько двадцяти книжок, переважно поетичні збірники, але є дві книжки есеїстики, втім, вони так само обмірковують поезію. У неї уже є чимало нагород, зокрема, Пулітцерівка, Національна книжкова премія, Премія Транстрьомера і звання Поета-лауреата США (дуже все престижне і шановане).      

Реклама на dsnews.ua

Родина Ґлік (вони тримали продуктову крамницю) заробила перші посутні статки, запатентувавши X-acto ножі. Це такий канцелярський пристрій, ви його точно зустрічали. Схоже на чорнильну ручку, але замість пера – гостро заточене неправильно-трикутне лезо. Ну як з такими метафорами і не станеш поетесою? Це ж таки прекрасний символ поезії: замість писати ріжеш по живому, точніше, саме писання поезії – наче краяти лезом. Хіба що статків поезія таких не приносить, як канцелярські патенти, але фонд у Нобелівської премії таки немалий, справедливість почасти відновлена. Серед Ґлікових поезій-ножів є книжки «Арарат» (на оголошенні нобеліантки саме цю книжку згадували найчастіше), «Дикий ірис» (а ця її книжка є найпопулярнішою – за перекладами, зокрема, але ні, тільки не українською, українською Ґлік немає), «Тріумф Ахілла», Vita Nova, «Аверно», «Сім пір життя»: красиві такі і доста глибокі шрами.

В формулюванні премії є два важливих слова: «індивідуальний» і «універсальний». Власне, цим поезія і займається, перетворює індивідуальний досвід поета на щось, що можемо пережити уже всі ми, кожен із нас. Всі, майже всі вірші Ґлік відсилають до якихось міфічних сюжетів – античних чи біблійних. Її поезія інтимна, як і годить ліриці. Вона пише, скажімо, книжку про те, як пережила смерть батька. Вона пише, наприклад, дві книжки, в яких обмірковує своє дуже складне розлучення. Але в першому випадку переказує біблійний міф про Великий Потоп, про тих хто вижив і дрейфує, поки ковчег не закріпиться на Арараті. Вона обдумує, як вижити в світі без Ноя, як заново заселяти покарану смертю землю. А в збірниках про розлучення Ґлік переповідає міфи про подорожі в пекло, про пошуки ідеального кохання в потойбіччі – від Орфея до Петрарки. Або, скажімо, у поетеси згорів будинок, геть все майно було знищено. І от з’являється книжка, написана за мотивами «Іліади» – «Тріумф Ахілла», в який вона розмірковує, чи варта твого гніву здобич, яку у тебе відняли, і чи готовий ти до наслідків того гніву. Робити з маленького життя епічне полотно – на цьому Ґлік знається, на цьому знається і сама поезія. Ґлік погоджується, коли кажуть, що її вірші – автобіографії, тільки завжди уточнює: це така автобіографія, в якій нема історії, нема події, нема послідовності і нема головного героя.        

В доробку Ґлік є пару творів, які на певний час, чесно кажучи, на дуже короткий час привертали увагу загалу, ширшого за академічну спільноту. Ці її вірші обговорювали, бо вони стосувалися дражливих тем. А на злобу дня Ґлік зазвичай не пише. Глянемо поближче?

«Утоплені малята». Це вірш з її третьої книжки, початок 1980-х. Вона описує смерть дитини, страшну насильницьку смерть. Описує рівно, помірковано, просто дивиться впритул. Ой що почалося! Ну бо поетеса таких речей собі не має дозволяти! Відповідь на випередження: так, Ґлік має дітей, коли цей вірш вийшов, її сину було сім років. А написаний вірш про старшу сестру Луїз, дівчинка померла ще до народження майбутньої поетеси, але до цієї смерті Ґлік в своїх поезіях повертається знову і знову, наче боїться, що проживає своє життя замість сестри. Це таки її травма, яка зрикошетила на її читача. Вона просила розради, а отримала копняка.      

2004 р. у Ґлік вийшла збірка «Жовтень», навіть поема радше, а не збірка. Ця книжка обмірковує теракт 9/11, точніше – його наслідки, тому «жовтень» в назві згаданий, а не «вересень». По суті, це єдиний твір Ґлік, що має політичне спрямування, будучи таки глибоко ліричним. Утішитися після акту насилля – природна потреба, так вона каже. Але насилля так змінило нас, що ми не знаємо, як зцілювати це уже незнайоме тіло. Ми буквально живемо в нових покалічених тілах і треба не прагнути вилікуватися, а научитися жити з хронічною хворобою. Тепер уже назавжди. В цій книжці є один вкрай сильний образ: «мить, коли Я перестала говорити». Цю мить, каже Ґлік, нема сенсу описувати, бо що зміниться від того, що ти зможеш описати звук, якого не було. Ця книжка таки стала розрадою, бо зцілитися (наполягає Ґлік) – це значить, навчитися боліти. Її вірші часто будуються на повторах, так вони отримують специфічний мінімалістично-нав’язливий ритм. В нашій поетиці таким ритмам найбільше пасували б замовляння. Ґлік заговорила загальний біль.

Вони кажуть: вірші Ґлік написані в техніці мідрашів. Вони кажуть: вірші Ґлік зверненні до жіночого досвіду. Вона відповідає: я не єврейка-поетка, я не жінка-поетка, я просто поетеса, чи ні. А «поет» в її світі – це не про дію, а про намір, лише так. Вона намагається якомога швидше втекти від будь-яких спроб її якось чітко означити і описати. Чи не кожне інтерв’ю Ґлік починається з репліки: «Коли у мене складається якась завершена картина самої себе, я тут же її руйную». Десь третина всіх її віршів закінчується фразою: «А може, й ні»… Боюся, що 8 жовтня 2020 р. для Луїз Ґлік таки стане складним днем, адже до віку їй тепер бути Нобелівською лауреаткою. І спробуй втекти.

А наостанок дозволю собі пофантазувати, бо навряд шведські академіки планували бути аж так іронічними. Головна тема поезії Ґлік, яка переходить з книжки у книжку, яка їй відверто болить – це самоізоляція. От чим вам не магістральна тема 2020?! Її героїня часто усамітнюється, втікає від людей, наче втікає від самого життя. Вона не боїться жити, аж ніяк, вона прагне жити. І сила самого цього бажання така величезна, що вона втікає від нього, щоб бажання її не знищило. Якщо зменшити свій світ до маленької кімнати, до однієї ще чистої сторінки – цей світ буде легко заповнити. Якщо душа збіглася в маненький кавалек, її можна вщерть заповнити самим простим почуттям (це я вам вірші Ґлік тут переказую)… А знаєте, здається це таки ідеальна рекомендація для цього на-межі-безумного-року. Невже милосердний Нобелівський комітет переляканих нас вирішив утішити у такий неочевидний спосіб?  

Від редакції. На жаль, в Україні досі не видали жодної збірки цьогорічної лауреатки Нобелівської премії з літератури. Тому у нас немає "канонічного" перекладу її імені. Якщо брати за основу правильне почитання з німецької, дістанемо "Ґлюк". Проте Луїз є дитиною емігрантів, тож її прізвище піддалось певній "американізації" — і маємо "Ґлік". Редакція вирішила зупинитись на другому варіанті.

    Реклама на dsnews.ua