Від Рінго Старра до Pulp. Музика 2025-го без метушні та ілюзій

Кантрі-альбом Рінго Старра і четвертий том "Антології" The Beatles

Після виходу у 2019 році цілком звичайного, навіть пересічного для Рінго Старра альбому What’s My Name легендарний ексбарабанщик The Beatles оголосив, що відтепер випускатиме не повноформатні платівки, а короткі EP з чотирьох–п’яти пісень. Рінго дотримувався свого слова шість років — здавалося, він більше ніколи не запише повноцінний альбом, розчарувавшись у сучасній музичній індустрії (і в здатності публіки присвятити годину життя цілісній платівці).

Та у 2024-му почали ширитися чутки, що старий добрий Рінго записує кантрі-альбом разом із культовим продюсером Ті-Боуном Бернеттом — тим самим, який допоміг Роберту Планту й Елісон Краусс створити їхній надзвичайно успішний дуетний альбом Raising Sand, відзначений "Ґреммі".

Те, що Рінго взявся за стовідсотковий кантрі-альбом, не стало шоком для бітломанів. Ще за часів The Beatles, у шістдесятих, Старр демонстрував глибоку прихильність до цього "кореневого" стилю — достатньо згадати виконані ним Act Naturally з альбому Help! або Don’t Pass Me By з "Білого альбому". Ба більше, одразу після остаточного розпаду The Beatles у 1970 році Старр записав у столиці кантрі-музики — Нешвіллі — кантрі-платівку Beaucoups of Blues, акомпанували йому найкращі музиканти міста. Альбом був зроблений на совість, але не здобув широкого успіху — відтоді Рінго уникав подібних жанрових експериментів.

Так тривало понад пів століття — і зрештою Рінго не витримав. Зустрівши на одній із вечірок Ті-Боуна Бернетта, Старр розповів йому про своє пекуче бажання записати кантрі-платівку. Ті-Боун відповів, що саме написав із десяток пісень, які чудово підійдуть Рінго. У підсумку маємо прекрасний альбом Look Up — один із найкращих у дискографії ексбітла, заспіваний і зіграний з любов’ю, душею та відкритим серцем. Це музика, яка сьогодні має виразний терапевтичний ефект.

Платівка Look Up вийшла у січні цього року, але кінець 2025-го приніс бітломанам ще один приємний сюрприз. Побачило світ перевидання трьох томів знаменитої Anthology середини дев’яностих (нагадаємо: це були три бокси, кожен із двома компакт-дисками неопублікованого матеріалу — від невикористаних студійних дублів до демо та інших рідкісних записів), а також новий, четвертий том. До Anthology 4 увійшли 13 треків, невідомих як бітломанам, так і дослідникам творчості гурту, — і це у 2025 році, коли здавалося, що про The Beatles уже відомо абсолютно все, а студійні сховища спорожніли до останньої зіграної ноти.

Серед знахідок особливо тішать неопубліковані перші дублі I Need You та In My Life, а також репетиції перед фінальним записом вселенського гімну любові All You Need Is Love — це справді історичний документ. Водночас вихід четвертої "Антології" зовсім не означає, що The Beatles більше не мають таємниць: досі не оприлюднено міфічну авангардну композицію Carnival of Light, записану ще 1967 року.

Повернення Pulp — легенд брит-попу дев’яностих

Шеффілдські Pulp, очолювані своїм дивакуватим і харизматичним лідером — довготелесим окулярником Джарвісом Кокером, — у дев’яностих майже не поступалися за популярністю манчестерським Oasis і лондонським Blur. Водночас брит-поп від Pulp був особливим: чуттєвим на межі пристойності, манірним, але не поверховим, натхненним радше тим, що у сімдесятих робили Девід Бові та Roxy Music, а не The Beatles десятиліттям раніше.

У 1995 році Pulp записали свою хітову платівку — нині вже класичний альбом Different Class. Відтоді Кокер із колегами випускали по альбому раз на три роки: у 1998-му з’явився похмурий і тривожний This Is Hardcore, а у 2001-му — тріумфальний We Love Life з розкішним звучанням, створеним легендарним Скоттом Вокером. We Love Life став останнім записом Pulp на довгі роки.

У XXI столітті Джарвіс Кокер зрідка записував сольні альбоми (найпомітнішим із них стала франкомовна платівка Chansons d’Ennui Tip-Top 2021 року, натхненна співпрацею з режисером Весом Андерсоном під час роботи над фільмом Французький вісник), вів радіопрограми, писав статті та жив між Лондоном і Парижем. Pulp майже не подавали ознак життя, окрім короткого реюніону на початку минулого десятиліття, коли гурт гастролював, але так і не записав нового матеріалу.

І нарешті у 2025-му це сталося — вийшов альбом More, перший реліз Pulp майже за чверть століття. Це унікальний камбек: ще ніколи в історії сучасної музики гурт, що возз’єднався через десятиліття, не звучав настільки свіжо й водночас настільки автентично щодо власної спадщини — наче цих 24 років студійної паузи й не було. Звісно, Джарвісу Кокеру, як і більшості музикантів гурту, вже за шістдесят, але Pulp справляють враження лише трохи подорослішалих Пітерів Пенів. Oasis і Radiohead зіграли найгучніші реюніон-тури року, проте так і не записали нових пісень — тож хвала Pulp.

Перевірено часом: альбоми Роберта Планта, Ніла Янга і Sparks

У колишнього вокаліста легендарних Led Zeppelin Роберта Планта — справді видатна сольна кар’єра, бодай тому, що Плант ніколи не намагався відтворювати чи копіювати те, що робив у гурті в далеких сімдесятих. Примітно й те, що на початку XXI століття він пережив друге творче дихання — свідченням чого стала платівка Dreamland (2002). Формально це був альбом каверів, але фактично Плант вдихнув нове життя в пісні, які вплинули на нього в молодості.

Далі з’явилися нові альбоми, серед яких і вже згаданий блискучий Raising Sand, записаний дуетом з Елісон Краусс. Плант дедалі глибше занурювався в кореневу музику, американу й спадщину Близького Сходу, не забуваючи водночас про сучасну альтернативу й електроніку.

У 2021 році вийшов ще один спільний альбом із Краусс — Raise the Roof, після чого Плант замовк на чотири роки. І ось довгоочікуване повернення: платівка Saving Grace цього разу є сольним релізом, але в кожному треку Планту підспівує вокалістка Сюзі Даян. За змістом це саме той Роберт Плант XXI століття, який вражає здатністю знаходити музичні скарби там, куди вже кілька поколінь музикантів забули дорогу. І звучить це не як наслідування чи архаїка, а як одкровення і новаторство.

Ще одна легендарна постать, що випустила довгоочікуваний альбом цього року, — Ніл Янг, музикант-стихія, найнепередбачуваніший і найбезкомпромісніший із живих артистів покоління шістдесятих (не рахуючи, звісно, Боба Ділана). Останні двадцять років Янг демонстрував дивовижну плідність, тож його мовчання після World Record (2022) трохи насторожувало. Втім, Янг повернувся з новим акомпануючим складом Chrome Hearts і чудовою платівкою Talkin’ to the Trees.

У листопаді Янгу виповнилося 80, але його голос не старіє, гітара залишається такою ж звірячою й гіпнотичною (згадайте саундтрек до культового фільму Джима Джармуша Мрець), а сам він і далі болісно щирий. Янг співає про людей, які діють йому на нерви (Трамп і Маск), відверто говорить про зіпсовані стосунки з донькою Ембер Джин — і водночас не втомлюється натякати, що все буде добре. Сіль землі.

Що ж до геніального у своїй ексцентричності дуету Sparks, то брати Рон і Расселл Мейли продовжують переживати справжній творчий ренесанс. Він розпочався у двадцятих роках із виходу альбому A Steady Drip, Drip, Drip, мюзиклу Леоса Каракса Аннетт, до якого брати написали сценарій (головні ролі зіграли Адам Драйвер і Маріон Котіяр), а також блискучого документального фільму Едґара Райта The Sparks Brothers.

Новий альбом MAD! не лише не поступається всьому, що Мейли записали цього десятиліття, — він ще й один із найвражаючих за більш ніж пів століття історії дуету. Sparks продовжують винаходити поп-музику заново, а їхній фірмовий здоровий цинізм залишається дієвим протиотруйним засобом від марення й хаосу сучасного світу.

Дивина року — альбом Браяна Феррі Small Talk

Нову платівку невідпорного британського денді Браяна Феррі теж довелося чекати болісно довго — з моменту виходу попереднього альбому Bitter-Sweet минуло сім років. Шанувальники давно звикли до того, що Феррі живе у власному світі й не надто зважає на очікування публіки. Останні п’ятнадцять років він захоплювався джазом 1920–1930-х років, тобто свінгом, переосмислював власні старі пісні в цьому ключі, записував інструментальні свінгові версії класичних хітів часів сольної кар’єри та Roxy Music — і при цьому залишався собою.

Та новий альбом Small Talk виявився тим, до чого більшість фанів була не готова. Платівку створено разом із художницею й авторкою перформансів Амелією Барратт — і саме її голос, точніше речитатив, ми чуємо на альбомі. Феррі відвідав один із перформансів Барратт, йому надзвичайно сподобалися написані нею тексти — і він запропонував Амелії співпрацю. У підсумку маємо альбом "розмовного жанру": Барратт читає свої рядки під атмосферну музику, яку Феррі (як клавішник) виконує разом зі своїм гуртом. Настільки дивного продукту Феррі не пропонував слухачам навіть у сімдесятих — у часи розквіту поп-авангардистів Roxy Music.

Втрати року — Браян Вілсон, Слай Стоун, Оззі Осборн і Кріс Рі

У червні цей світ залишили Слай Стоун і Браян Вілсон. Перший колись очолював революційну фанк-формацію Sly and the Family Stone й уже 1969 року справив фурор на легендарному фестивалі у Вудстоку. Вплив Слая Стоуна на чорну танцювальну музику, а також на сучасний реп XXI століття важко переоцінити — саме його відчайдушні експерименти з ритмом і аранжуванням допомогли перетворити первісний фанк Джеймса Брауна на щось здатне розвиватися й мутувати в найнесподіваніші стилі та напрями.

Браян Вілсон, автор класичного матеріалу легендарних The Beach Boys, без перебільшення був стовідсотковим музичним генієм, якому поклонялися такі постаті, як Пол Маккартні та Елтон Джон. Ніхто не чув музику так, як чув її Вілсон, і ніхто не створював таких сонячних, складних і повітряних гармоній. Доказом цього була і залишається платівка Pet Sounds — один із найвеличніших записів ХХ століття.

Найбільшим шоком для меломанів, утім, стала липнева смерть великого й жахливого Оззі Осборна — попри те, що багато хто знав про серйозні проблеми зі здоров’ям 76-річного музиканта. Під час свого останнього концерту в рідному Бірмінгемі за два тижні до смерті, влаштованого як прощання з шанувальниками, Оззі не підводився з крісла. Той концерт став найзворушливішою й найсльозливішою подією року, але навіть після нього фанати Осборна та Black Sabbath виявилися не готовими до його відходу.

На початку цього тижня своїх шанувальників "порадував" і Кріс Рі — чудовий британський гітарист і співак, володар теплого баритону з характерною хрипотою. Автор однієї з найвідоміших і найулюбленіших різдвяних пісень Driving Home for Christmas помер напередодні Різдва — йому було 74 роки. Більшість знала Рі як попвиконавця, хоча сам він найбільше любив блюз (у нульових своїм улюбленим гуртом називав молодих реформаторів жанру White Stripes). Цій пристрасті він віддався сповна, записавши 2002 року масштабну платівку з двадцяти потужних блюзових треків — Dancing Down the Stony Road.