Пам'яті Тінто Браса. Чим запам'ятався головний еротоман європейського кіно

Брасс — не останній з метрів еротичного жанру, які у ХХ столітті обурювали сувору громадськість, а також вганяли в густу фарбу кілька поколінь глядачів, вручаючи їм заборонений плід в обмін на гроші за квиток у кінозал. Ще живий Едріан Лайн (85 років), який зняв у вісімдесятих культові "Дев'ять з половиною тижнів", все ще працює Пол Верховен (88 років), відповідальний за появу на початку дев'яностих не менш легендарного "Основного інстинкту" — але Брасс не знімав голлівудську продукцію, а вважав за краще час від часу звертатися до жанру, який практично вигадав сам. За великим рахунком, приблизно з початку вісімдесятих Брасс постачав любителям еротики те саме кіно, не намагаючись заново винайти велосипед – але так було аж ніяк не завжди.

Син адвоката та онук живописця

Джованні (справжнє ім'я режисера) Брасс народився в Мілані, але в дитинстві хлопчик багато часу проводив у Венеції, де жив його дідусь. Що стосується діда, то Італіко Брасс був не тільки відомим венеціанським художником і визнаним майстром пейзажу, але й видатним колекціонером — вийшло так, що маленький Джованні міг гратися в дідовому будинку недалеко від картин Тіціана або Тінторетто. Якось Італіко Брасс дав онукові ласкаве і грайливе прізвисько Тінто — воно залишилося з ним на все життя.

Батько Джованні, Алессандро Брасс, теж був шанованою людиною — батько майбутнього режисера заробляв непогані гроші, оскільки був відомим адвокатом. Брас-молодший чесно намагався піти батьковими стопами — спочатку він став студентом юридичного факультету Падуанського університету, але потім став відвідувати заняття в Університеті Феррари — його дипломна робота багато в чому стосувалася кіновиробництва у післявоєнній Італії. Закінчивши навчання, 24-річний Тінто вирушив до Парижа — саме в той час, коли там народжувалась "нова хвиля" і Аньєс Варда, Жан-Люк Годар та Франсуа Трюффо вже були готові почати роботу над своїми першими шедеврами. Брассу, вже закоханому в кіно, не вдалося стати частиною французької "нової хвилі" — але він був цілком щасливий мати можливість працювати в архіві знаменитої Французької синематеки.

Тінто повернувся на батьківщину, переповнений грандіозними задумами. Він був амбіційний, проте спочатку його більш ніж задовольняла роль помічника на майданчику у Роберто Росселіні та Альберто Кавальканті. Брасс дуже швидко набув необхідного йому досвіду і вже 1963-го року зняв свою першу картину — соціальну драму під назвою "Хто працює, той зниклий".

Це був зовсім не той Тінто Брасс, який знайомий масовому глядачеві за картинами другої половини сімдесятих, вісімдесятих та дев'яностих — тобто не той Брасс, який вважається сучасними синефілами одновимірним, передбачуваним і навіть обмеженим. Дебют режисера являв собою історію молодого чоловіка з бунтарськими нахилами, який щойно закінчив навчання, але відмовився працювати в солідній корпорації — натомість хлопець вважає за краще розгулювати днями безперервно Венецією, вдаватися на подив яскравим спогадам і насолоджуватися життям усіма доступними йому способами. У картині відчувався вплив тієї ж "нової хвилі" — і схильність самого Брасса до анархізму і нахабного гумору.

Але картина не була новаторською — з огляду на все те, що встигли на цей час зняти згаданий Годар, а також співвітчизник Брасса, Мікеланджело Антоніоні. Усі наступні десятиліття Брасс продовжував шукати себе — без жодного страху помилитися чи зазнати нищівної невдачі, він брався за будь-який жанр, від детектива до вестерна. Так, у фільмі 1967-го року "Запахавшись" (у головній чоловічій ролі знявся чудовий француз Жан-Луї Трентіньян, який роком раніше послався на весь світ роллю в мелодрамі Клода Лелуша "Чоловік і жінка") загадкова історія з вбивством, до якого виявляється причетна юна красуня, розгортається в Лондоні — наймоднішому місті планети на той час. Навіть у цьому Брасс продовжував успадковувати Антоніоні — той 1966-го зняв свій черговий шедевр "Фотозбільшення", несподівано надихнувшись життям лондонської творчої богеми.

На початку сімдесятих Брасс зняв ще одну майже забуту в наш час картину — драму "Відпустка", в якій Ванесса Редгрейв демонструвала все те, за що її вважають однією з найкращих британських акторок ХХ століття. Після цього режисер взяв дуже тривалу паузу — п'ять років Брасс нічого не знімав, але потім взявся за екранізацію книги Пітера Нордена "Салон Кітті" — засновану на реальних подіях історії елітного борделя в Берліні часів Другої світової.

Головну роль офіцера СС Гельмута Валленберга, якому доручено для шпигунства в борделі набрати кілька десятків арійських красунь, які ідейні і не мають сексуальних забобонів, зіграв Хельмут Бергер — один із улюблених акторів Лукіно Вісконті, метра італійського кінематографа. Більше того, роль господині "Салона Кітті" Брасс доручив Інгрід Тулін, яка на той час встигла знятися в багатьох шедеврах шведського майстра Інгмара Бергмана — з таким вражаючим акторським складом до фільму Браса спочатку поставилися більш ніж серйозно.

Але зараз фільм сприймається таким, яким він і був насправді — грайливою політичною сатирою про моральну деградацію в гітлерівській Німеччині з безліччю сцен сексуального характеру. Ці сцени були різного ступеня розбещеності, але знімалися з незмінною фантазією — хоча деякі з них нагадували радше балетну постановку, аніж масове злягання. Дивно, але навіть у самих шокуючих (і за задумом режисера показово похмурих та відштовхуючих) епізодах відчувалася життєрадісність самого Брасса та його щира любов до свого заняття. У будь-якому випадку, в наш час "Салон Кітті" зовсім не залишає такого ж гнітючого враження, як, скажімо "Нічний портьє" Ліліани Кавані і вже тим більше "Сало, або 120 днів Содома" П'єра Паоло Пазоліні — ці картини теж вийшли на екрани в середині сімдесятих і надихалися подіями та антуражем Другої світової.

"Калігула"

Сталося так, що "Салон Кітті" подивився Боб Гуччоне — засновник та видавець еротичного журналу "Пентхауз". Гуччоне горів амбітною ідеєю створити фільм для суто дорослої аудиторії, який би став не просто ще однією еротичною драмою чи комедією, а масшатабним, епічним та новаторським кінополотном, рівня чи не "Громадянина Кейна" Орсона Уеллса. Спочатку Гуччоне планував запросити в режисерське крісло Джона Х'юстона, одного з найвидатніших американських режисерів — але той відмовився брати участь у цій витівці. Гуччоне повечеряв із Брассом — і той погодився знімати фільм, за умови, що переписуватиме, при потребі, сценарій Гора Відала.

Брасс додав до сценарію Відала про Рим часів імператора Калігули достатню, на його думку, кількість оргій — і всіляких сцен із оголеним жіночим тілом. Роль Тіберія, двоюрідного діда і попередника Калігули, спочатку запропонували згаданому Орсону Уеллсу — проте великий Уеллс, прочитавши сценарій, не виявив бажання приєднатися до ризикованого проекту, не спокусившись запропонованим мільйоном доларів. Тим не менш, Тіберія погодився зіграти Пітер О'Тул — один із найшанованіших британських акторів, який мав репутацію не лише генія, а й скандаліста. Самого Калігулу грав Малкольм Макдауелл, який уже встиг зробити собі ім'я на початку сімдесятих, знявшись у Стенлі Кубріка в "Заводному апельсині". На роль Цезонії, дружини Калігули, була запрошена Хелен Міррен — яка пізніше згадувала про фільм, як про "суміш мистецтва та геніталій".

Робота над "Калігулою" йшла непросто. Зйомки почалися в Римі в 1976-му, Макдауелл швидко порозумівся з Брассом, але Тінто і Пітер О'Тул, зовсім різні за темпераментом люди, відразу не злюбили один одного. П'ятдесят років тому, до грудня 1976-го, Брасс зняв безліч кілометрів плівки — він почав монтувати матеріал, але в результаті, за вказівкою зверху, фільм стали монтувати зовсім інші люди, спотворивши первісний задум режисера.

Більше того, за кілька тижнів після завершення зйомок з ініціативи Гуччоне було знято ще кілька сцен із моделями з його журналу — набагато реалістичнішими, ніж усе те, що відбувалося на майданчику біля Брасса. Ці сцени були вмонтовані у фільм, що ще більше обурило режисера. "Калігула" вийшов в обмежений прокат в Італії 1977-го — велика прем'єра в Римі відбулася лише на два роки пізніше, до американського глядача фільм дістався лише 1980-го.

2023-го року на Каннському фестивалі було показано так званий "Остаточний монтаж" "Калігули" — 178-хвилинна версія фільму. Проте Брасс знову не брав участі в роботі над монтажем — і всіляко виявляв своє невдоволення проектом. Насправді він не знімав фільмів з 2010 року, після перенесеного інсульту — хоча на той час його шанувальники звикли до того, що він регулярно постачає їх своїми фірмовими еротичними кінофантазіями, замішаними на вуайєризмі.

Зараз, якщо мова заходить про еротичні кіношедеври сімдесятих, насамперед згадують не "Салон Кітті" і навіть не "Калігулу", а "Останнє танго в Парижі" Бернардо Бертолуччі з наймогутнішою грою Марлона Брандо або "Імперію почуттів" Нагіси Осіми. Ще 1967-го, коли Брасс був зайнятий своєю детективною лондонською історією, Луїс Бунюель, головний візіонер світового кіно, зняв свою "Денну красуню" — приголомшливу картину з Катрін Денєв у головній ролі, що поєднала еротику та сюрреалізм. У наш час і про цей фільм згадують частіше і з більшою повагою, ніж про картини Брасса, але для покоління нинішніх 50-70-річних саме еротичні кінодосліди італійського кінорежисера були символом свободи з того боку залізної завіси у вісімдесяті. Для них зі смертю Брасса (а зовсім не Бертолуччі 2018-го) справді пішла ціла епоха. Парадоксально, але сам Тінто мріяв зняти фільм для дітей — у двадцять першому столітті він серйозно замислювався над екранізацією "Острова скарбів".