Пол Маккартні повертає "Wings". Музика групи, якої не існує 40 років

Востаннє Маккартні нагадав широкій публіці про "Wings" ще на початку нового століття — 2001 року вийшов збірник "Wingspan" ("Розмах крил") і однойменний документальний фільм, створенням якого займалися дочка Пола, Мері, та її тодішній чоловік. Тоді складалося враження, що Маккартні прощається зі своїм минулим — постійною учасницею "Вінгз" була Лінда Маккартні, покійна дружина Пола, яка померла у 1998 році.

Починалося нове тисячоліття, Пол збирався одружуватися знову — тож і фільм, і збірник (доволі дивно укладений, адже містив не лише треки "Wings") були своєрідним присвяченням Лінді. Але історія гурту — це далеко не просто історія першого шлюбу Маккартні, одного з найбільш міцних у шоу-бізнесі (існує легенда, що Пол і Лінда провели порізно лише кілька ночей за тридцять років шлюбу, не рахуючи тижня, коли Пол перебував у японській в’язниці у 1980 році). Ба більше, історія "Wings" подекуди виявлялася не менш драматичною, захопливою й дивовижною, ніж історія "Бітлз".

Якось восени 1969 року Джон Леннон повідомив решті бітлів, що "хоче розлучення" й збирається покинути гурт, що автоматично означало кінець "Beatles", — Маккартні впав у глибоку депресію. Пол і Лінда (вони одружилися навесні того року) поїхали на шотландську ферму Маккартні, подалі від лондонського галасу, нервової напруги, пов’язаної з проблемами "Бітлз", і цікавих очей. Перші тижні, проведені на фермі на півострові Кінтайр (це був клаптик землі й будинок із трьома кімнатами без гарячої води), Маккартні невпинно пив — з самого ранку біля ліжка незмінно стояла пляшка віскі.

Якби не Лінда, ця історія могла б закінчитися для Пола погано — він ніколи ще не почувався настільки пригніченим, непотрібним і нездатним працювати. Але за допомогою дружини Маккартні зібрав себе докупи, почав писати новий матеріал — і, повернувшись до Лондона, записав свій перший сольний альбом. Платівка "McCartney" (вийшла навесні 1970 року) була створена Полом буквально наодинці — він сам зіграв на всіх інструментах, а також виступив саундпродюсером і звукоінженером.

Альбом "McCartney" був справжнім домашнім шедевром — однією з перших робіт у стилі "lo-fi". Записуватися так, покладаючись на власні сили і скромне обладнання, тоді було дуже незвично. Сьогодні такий підхід став буденністю, особливо серед інді-музикантів. Але тоді дебютну платівку Пола критикували за "сирість", спонтанність і нібито недопрацьованість — попри наявність беззаперечних шедеврів, як-от відчайдушна балада "Maybe I’m Amazed", що була водночас криком про допомогу та присвятою Лінді.

Пол завжди сприймав критику болісно, хоч і намагався цього не показувати. Саме тому наступний альбом, "Ram", він записував уже не у вітальні свого лондонського будинку, а в Нью-Йорку — з високопрофесійними сесійними музикантами. Одним із них був барабанщик Денні Сайвелл — саме йому Пол після завершення запису "Ram" (випущеного під маркою "Пол і Лінда Маккартні") запропонував стати учасником нового гурту. Сайвелл погодився без вагань — його не лякав ані переїзд до Британії, ані перспектива довгих репетицій у шотландській глушині без зручностей.

Маккартні, який фактично всю кар’єру грав у колективі (в 15 років він приєднався до шкільного гурту Джона Леннона "The Quarrymen", який згодом став The Beatles), знову хотів створити ансамбль із рівноправних учасників. Або хоча б створити видимість такої демократії — наскільки це можливо зі зірковим статусом Пола.

Отже, барабанщик уже був — уперше Пол працював з новим ударником із часів, коли 1962 року до "Бітлз" приєднався Рінго Старр, замінивши свого невдалого попередника Піта Беста. Денні Сайвелл справді був чудовим барабанщиком, здатним вигадувати оригінальні партії, що ідеально підходили під конкретну пісню. Маккартні переконався в цьому, коли Сайвелл легко виконав його прохання зіграти "мелодійно" у вступі до композиції "Uncle Albert/Admiral Halsey" для альбому "Ram".

Полу вдалося вмовити Лінду стати повноправною учасницею нового гурту — зрештою, вони й так були нерозлучні, їздили разом на гастролі й виходили на сцену пліч-о-пліч, як Джон і Йоко. Те, що Лінда не вміла грати на клавішах (а Пол хотів зробити її клавішницею та бек-вокалісткою), його зовсім не бентежило. Він показав їй кілька базових акордів — і цього вистачило. Лінда стала цілком непоганою піаністкою винятково завдяки своїй любові до музики — і до чоловіка.

Але потрібен був ще гітарист — бажано з голосом, що добре поєднувався б із вокалом Пола, подібно до того, як зливалися голоси Леннона і Маккартні. І раптом Пол згадав про Денні Лейна — приємного хлопця, колишнього учасника The Moody Blues. У середині шістдесятих "Бітлз" гастролювали разом із "Муді Блюз", і Лейн запам’ятався Полу як дружній, веселий і легкий у спілкуванні. Але головне — він був чудовим музикантом, який міг зіграти геть усе: гітару, бас, навіть сісти за піаніно. Маккартні завжди подобався його голос — адже саме Лейн співав перший великий хіт "The Moody Blues" — драматичну баладу "Go Now".

Пол знайшов номер Лейна й подзвонив йому — це стало для Денні справжнім шоком. Останнім часом справи в нього були кепські (він давно покинув "Муді Блюз"): фактично був бездомним і найчастіше ночував на матраці в офісі власного менеджера — користі з якого було обмаль. Тож Денні прийняв пропозицію Пола, хоча й мусив погодитися на фіксовану зарплату — не на зіркові гонорари. Вибору він усе одно не мав.

Важкі пологи й ангельські крила

Отже, склад був укомплектований — і, як це часто буває, музиканти раптом усвідомили, що в гурту немає назви, від якої насправді залежить багато. Чи досягли б "Бітлз" того ж успіху, якби досі називалися "The Quarrymen" або, ще гірше, "Джонні і Місячні Собаки"? Ні Полу, ні іншим довго не спадало на думку нічого ані ефектного, ані путнього — тим часом Лінді, яка була вагітна другою дитиною, настав час народжувати.

Пол привіз Лінду до клініки у вересні 1971 року. Цього разу вагітність була складною — знадобився кесарів розтин, і на якусь мить життя Лінди та дитини були під загрозою. Пол не був надто релігійним, але того дня він молився — йому ввижалися ангели, і він просив, аби немовля з’явилося на світ на їхніх крилах. Стелла Маккартні народилася 13 вересня 1971 року — і цього ж дня гурт отримав назву "Wings" ("Крила").

На запис першого альбому "Wings" Пол надихався Бобом Діланом і його стилем роботи — до нього дійшли чутки, що останній альбом Ділана, "New Morning", був записаний за кілька днів, без виснажливих студійних процедур. Дебют "Wings", "Wild Life", був створений приблизно за тиждень — від таких темпів Пол давно відвик. Більшість пісень записувалися з першого-другого дубля — матеріал звучав грубо в хорошому сенсі, але легко, безпосередньо й натхненно. Пресу це не вразило — критики не соромилися висловів, адже досі вважали Пола винним у розпаді "Бітлз" (несправедливо — просто він перший публічно заявив, що гурту більше не існує). Та сьогодні, більш ніж через 50 років, здається, що ці пісні написані й записані зовсім нещодавно — музика не втратила свіжості.

На початку 1972 року до Пола приєднався ще один гітарист — чудовий музикант Генрі Маккаллох. 1969 року він грав у складі гурту Джо Кокера на легендарному Вудстокському фестивалі — Пол давно звернув на нього увагу, і коли Кокер розпустив свій колектив, запросив Генрі до "Wings". Уже вчотирьох гурт вирушив у перше турне — музиканти просто сідали у фургон і їздили університетами Британії. Зупиняючись біля чергового кампусу, Маккартні разом із менеджером просто запитував дозвіл виступити в актовій залі — або й у їдальні. Здивована адміністрація зазвичай погоджувалася — концерт того ж вечора коштував студентам символічну суму.

Влітку того ж року гурт вирушив у європейські гастролі — подорожували вони переважно сидячи на даху автобуса, разом із дітьми та домашніми тваринами. У серпні Пола, Лінду й Денні Сайвелла заарештували у шведському Гетеборзі за зберігання марихуани — цього разу Пол відбувся штрафом. 1973 року "Wings" записали нову платівку "Red Rose Speedway" — публіка охоче купувала альбом, критики продовжували морщити носи.

У серпні того ж року Полові спала на думку ідея записати новий альбом не в Лондоні, і навіть не у США, а десь у Бразилії або, чому б і ні, в Африці. Зрештою вибір упав на студію в Лагосі, столиці Нігерії. Просто перед вильотом Сайвелл і Маккаллох оголосили, що залишають гурт — їм набридло потурати примхам Пола, які часто здавалися якщо не абсурдними, то надто ексцентричними.

У підсумку в Нігерію Пол, Лінда й Денні Лейн полетіли як тріо — Маккартні, розлючений на тих, кого вважав зрадниками, вирішив записати "свою найкращу платівку", ніби назло. Приїхавши до Лагоса, "Wings" виявили, що місцева студія була чимось на кшталт сараю чи будки: недобудована й з поганим обладнанням. Але гурт таки записав свій шедевр — "Band On the Run", який можна сміливо ставити в один ряд із найкращими роботами "Бітлз".

Особливо дивовижним це здається, якщо згадати, що в перші ж дні перебування в Лагосі Ма­ккарт­ні пограбували — у нього вкрали касети з демоверсіями всіх нових пісень. Пол і Лінда поверталися пішки з студії до готелю, коли перед ними зупинилася машина, розчинилися дверцята, і озброєні ножами грабіжники забрали камеру та магнітофон із касетами. Світ так і не почув ці демо (зазвичай їх включають у перевидання класичних альбомів).

"Band On the Run" став світовим хітом — критики знову почали захоплюватися музикою Маккартні. Уже з новими учасниками — гітаристом Джиммі Маккаллохом і барабанщиком Джо Інглішом — гурт вирушив у надуспішне світове турне тривалістю два роки. "Wings" записували нові альбоми — зразки ідеального поп-року — у різних куточках світу (альбом "Venus and Mars" створювали в Новому Орлеані, "London Town" записували на яхті біля Віргінських островів, а "Back to the Egg" — у середньовічному замку в Кенті). Склад змінювався, але тріо Пола, Лінди й Денні Лейна здавалося нерозлучним.

Та в січні 1980 року Маккартні заарештували в токійському аеропорту — в багажі знову знайшли марихуану. Японське турне скасували, Пол провів 10 днів у камері. Повернувшись до Англії, він вирішив, що наступна платівка буде сольним альбомом — першим майже за 10 років.

Так закінчилася славна історія "Крил".