Рок для народу. Чому Nazareth любили меломани, але недооцінювали критики

Хоча на батьківщині рок-н-ролу, в Штатах, на початку шістдесятих ця музика вважалася вже практично вчорашнім днем, британські підлітки все ще марили хітами, які записували не так давно Елвіс Преслі, Літтл Річард і Чак Беррі. Одним з таких тинейджерів був юнак із шотландського міста Данфермлін на ім'я Піт Егнью — йому було 15 років, він захопився грою на бас-гітарі та зібрав колектив під назвою "The Shadettes". Як і більшість аматорських гуртів на той час, хлопці виконували кавери заокеанських пісень і робили це успішно рівно настільки, щоб не розбігтися через тиждень репетицій. Через кілька років до гурту приєднався барабанщик Деррел Світ, а трохи згодом — той самий 19-річний Ден Маккаферті, який уже тоді мав характерний пронизливий і водночас хрипкуватий голос.

З приходом цих двох хлопців справи у "The Shadettes" пішли ще краще, хлопці регулярно виступали в клубах Данфермліна, і найчастіше — в залі місцевого готелю. Це була хороша школа, оскільки менеджери закладів наполягали на тому, щоб гурт регулярно, щотижня, розучував нові хіти, які з'являлися в найкращій тридцятці британського хіт-параду середини шістдесятих — і виконував саме їх. Хлопці були не проти — зрештою, їм непогано платили, та й пісні були, зазвичай, чудовими, і грав їх гурт не без задоволення. До речі, любов до каверів набагато пізніше послужила музикантам добру службу — вже в середині семидесятих їхнім найпопулярнішим хітом виявилася версія пісні "Love Hurts", яку колись виконували піонери рок-н-ролу "The Everly Brothers" і Рой Орбісон.

Ну а поки до гурту приєднався винахідливий і амбітний гітарист Менні Чарлтон — звучання колективу перетворилося, саунд став по-справжньому дорослим. На самому кінці 1968 року гурт узяв собі нову назву — "Назарет", надихнувшись першим рядком класичної пісні канадського гурту The Band "The Weight", а зовсім не читанням Біблії. Якщо "Назарет" хотіли слави та популярності національного масштабу (вже не кажучи про всесвітню популярність) — настав час збирати речі та переїжджати до Лондона, як це робили всі провінційні колективи, починаючи з "Бітлз".

Жорстка конкуренція

Наприкінці шістдесятих і на початку семидесятих Лондон усе ще був музичним центром світу — конкуренція серед безлічі новачків, які прагнули домогтися слави планетарного масштабу, була занадто великою. До того ж особлива магія часу та місця все ще працювала — серед гуртів, що робили перші кроки на столичній сцені, і справді було достатньо справжніх талантів, якщо не музичних геніїв.

Наприклад, свою дебютну платівку, однойменний альбом "Nazareth", гурт записував у лондонській студії "Trident" — зовсім скоро в тому ж приміщенні над своїм дебютом працюватимуть ще нікому не відомі "Queen", а Девід Бові закінчить альбом "The Rise and Fall of Ziggy Stardust", який зробить із нього ікону глем-року та суперзірку.

У першій половині десятиліття "Назарет" пощастило менше, ніж згаданим "Куїн" і Бові — їхні перші два альбоми не стали явищем і, за великим рахунком, не були помічені аудиторією. Незважаючи на те, що другий із цих релизів, альбом "Exercises", продюсував той самий Рой Томас Бейкер, під керівництвом якого за кілька років "Куїн" запишуть свій шедевр "A Night at The Opera", творіння "Назарет" усе ще не користувалося попитом у британських рок-фанів (трохи краще справи йшли в країнах континентальної Європи) — хоча концерти гурт збирав усе більше народу.

Річ у тім, що шотландцям усе ще не вдавалося знайти свій стиль і мову в студії. У часи, коли музика ставала все більш "форматованою", пісні та аранжування "Nazareth" звучали занадто "важко", щоб бути поп-роком, занадто легковажно, щоб вважати музикантів послідовниками "Led Zeppelin", "Black Sabbath" або "Deep Purple" — і за всієї відчутної "народності", гурт не виконував штучний фолк-рок рівня "Fairport Convention" або "Steeleye Span".

І при цьому "Назарет" успішно гастролювали зі згаданими "Deep Purple", які перебували на піку своєї популярності у Британії та Штатах після виходу альбомів "Machine Head" і "Made in Japan". Звісно, молоді шотландці виступали на розігріві у "Діп Перпл", але не поспішали до готельних номерів, відігравши свою частину програми — вони тісно спілкувалися з хедлайнерами турне, особливо міцно подружившись із басистом "Перпл" Роджером Гловером. За всього зовнішнього благополуччя гурту, справи всередині "Deep Purple" насправді йшли далеко не найкращим чином — гітарист Річі Блекмор і вокаліст Іен Гіллан уже практично не спілкувалися один з одним, а Гловер, як близький друг Гіллана, теж почав почуватися ізгоєм у колективі, до якого разом з Ієном приєднався у 1969-му.

Якраз у той час Роджер Гловер всерйоз задумався про власне майбутнє — і вирішив спробувати себе в новій сфері, а саме зайнятися продюсуванням інших музикантів. Гловер став саундпродюсером третього альбому "Nazareth" — доленосної для гурту платівки під назвою "Razamanaz", що з'явилася на прилавках музичних магазинів навесні 1973-го року. За порадою Гловера, гурт сфокусувався на жорсткому хард-роковому звучанні, не забувши додати нотки все ще дико популярного глему. Музика була простою, легкодоступною, але не примітивною. Гітарні рифи Менні Чарлтона били убік, ритм-секція Деррела Свита та Піта Егнью звучала потужно, відповідаючи хард-роковим стандартам семидесятих, ну а фірмовий специфічний вокал Дена Маккаферті, який до того ж мав пишну кучеряву чуприну і виходив на сцену з шотландською волинкою, і взагалі став "козирем" гурту.

Платівку "Razamanaz" добре купували, у хіт-параді Сполученого Королівства вона посіла рекордне для гурту одинадцяте місце, а наступними релізами "Loud N’Proud" і "Rampant" гурт закріпив успіх. Однак лише у 1975-му "Назарет" записали альбом, який досі, пів століття потому, серед прихильників гурту вважається їхнім справжнім шедевром — ідеться про платівку "Hair of the Dog". Ще ніколи гурт не звучав настільки впевнено і з таким незворушним хард-роковим напором — щоб пом'якшити фарби, до американського видання платівки було додано згаданий кавер "Love Hurts". "Назарет" перетворили цей зворушливий старий номер на потужну й душевну павер-баладу — сингл потрапив до першої десятки хіт-параду США, що було для гурту неймовірним успіхом.

Нелюбов критиків

Тим часом високочолі критики продовжували вважати музику гурту чимось на кшталт "пролетарського року" — "Назарет" дорікали у вторинності та відсутності оригінальності. У той же період гурт став нечувано популярним за "залізною завісою" — і дуже скоро ця популярність стала масштабнішою, ніж на Заході.

Так, в очах багатьох українських меломанів, яким із величезними труднощами й за великі гроші вдавалося дістати на "чорному ринку" вініл "Nazareth", платівка "Hair of the Dog" мала такий самий культовий статус, як, скажімо, епохальний релиз "Led Zeppelin" того ж року, альбом "Physical Graffiti", або релиз "Black Sabbath" 1975-го під назвою "Sabotage". У Британії та Штатах "Назарет" ніколи, навіть на вершині їхньої популярності, не сприймали як щось рівноцінне "Лед Зеппелін" і "Блек Саббат" — і тим більше Ден Маккаферті не був настільки культовим фронтменом, якими були Роберт Плант і Оззі Осборн.

Зовсім навпаки, на наших просторах "Hair of the Dog" (до речі, спочатку "Назарет" планували назвати альбом "Son of a Bitch") користувався такою ж повагою, як альбоми тих, хто вважався "рок-елітою" на Заході. Ба більше, платівка "Nazareth" користувалася набагато більшою популярністю (вініл безліч разів переписували на бобінні магнітофони, а плівку, як правило виробництва шосткинської "Свеми", буквально заїжджували до дір), ніж альбоми, які ставали сенсацією на Заході у 1975-му році. Будь то "Young Americans" Девіда Бові і вже тим більше "Blood on the Tracks" Боба Ділана, "Horses" Патті Сміт або "Born to Run" Брюса Спрінґстіна — їм було дуже далеко до популярності "Назарет" по цей бік "залізної завіси".

До слова, "Назарет" були далеко не єдиними фаворитами вітчизняних меломанів, які користувалися не настільки щирою народною любов'ю й обожнюванням на Заході. Ще одним прикладом був англійський гурт "Uriah Heep", особливо їхні платівки семидесятих, коли вокалістами гурту були спочатку Девід Байрон, а потім Джон Лоутон (матеріал писав з основном клавішник Кен Генслі).

Такі альбоми "Гіп", як "Look at Yourself", "Demons and Wizards" або "The Magician’s Birthday", теж вважалися у наших "підпільних" рок-фанів незаперечною класикою — тоді як на Заході до них ставилися з набагато меншим пієтетом. Як і для "Назарет", для "Uriah Heep" характерними були відсутність відчутних блюзових коренів (чого не скажеш про "Лед Зеппелін") — що тільки віталося, оскільки кореневий блюз здавався занадто незвичним і чужим для слов'янського вуха. З іншого боку, цілком європейська мелодика "Назарет" і "Гіп" звучала душевно і співуче — і ідеально збігалася зі смаками наших меломанів, поєднуючись із хард-роковою міццю.

Склад "Назарет" (на відміну від "Uriah Heep") багато років залишався більш-менш стабільним. До честі музикантів, вони трохи поекспериментували з жанрами і звуком на альбомі 1976-го року "Close Enough for Rock’n’Roll", у першій половині вісімдесятих помітно модернізували саунд (платівка "2ХS" могла похвалитися ще однією популярною баладою під назвою "Dream On") — але потім із кожним роком ставало все ясніше, що свої найкращі пісні гурт записав у семидесятих. "Назарет" були одними з перших західних рок-зірок, які виступили в Україні — на початку 1991-го року, потім гурт ще неодноразово відвідував нашу країну з концертами.

Ден Маккаферті, у якого почалися серйозні проблеми зі здоров'ям, припинив гастролювати з гуртом у 2013-му — але ще брав участь у записі альбому "Rock’n’Roll Telephone", який вийшов рік потому. Маккаферті помер у листопаді 2022-го року — але "Назарет" продовжують виступати з новим вокалістом Джанні Понтілло. З оригінального складу залишився тільки той самий Піт Егнью (80 років), який колись, на зорі шістдесятих, і зібрав підлітковий колектив, що перетворився на "Nazareth".