• USD 27.7
  • EUR 33.4
  • GBP 38.5
Спецпроєкти

Село і буржуї. Як Сталін породив українську політичну націю

Передумовою утворення нації є створення економічної спільності, остання формується виключно буржуазією
Реклама на dsnews.ua

Хоча українці є однією з найчисленніших народів Європи, власну національну державу ми змогли створити тільки наприкінці ХХ ст. До того, правда, була коротка і яскрава історія Української держави, ЗУНР і УНР, але ці проекти завершилися провалом: спроба створення національної держави при повній відсутності політичної нації була приречена на невдачу.

Нації на базі етносів і народностей почали формуватися з кінця XVIII ст., а в ХІХ ст. цей процес став лавиноподібним. Необхідною передумовою утворення нації є створення економічної спільності, остання формується виключно буржуазією. При цьому під буржуазією маються на увазі не тільки власники капіталів і засобів виробництва, а й жителі міст в цілому. Навіть саме поняття "буржуазія" походить від слова "бург" - місто, а "буржуа" спочатку означало "міщанин".

Чужі в місті

З українською буржуазією (у всіх сенсах) у нас не склалося. Навіть на початку ХХ ст. її практично не було. Як, власне, не було самого поняття "українське місто". Але говорити про те, що українці не зуміли створити власну міську середу, не варто. До середини XVII ст. урбанізація в Україні була цілком собі на західноєвропейському рівні, а кількість міст і міського населення безперервно росло.

Лише протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. були засновані десятки нових міст і сотні містечок, у тому числі такі, як Кременчук, Гадяч, Фастів, Миргород, Конотоп, Умань. До середини XVII ст. на території сучасної України налічувалося близько тисячі міст і містечок, де проживало понад 20% населення. Що особливо важливо: основну масу міщан складали саме українці.

Ситуація кардинально змінилася після Хмельниччини. "Козацькі війни", під час яких території по кілька разів переходили з рук у руки, практично повністю знищили міську життя (часто разом з городянами). Потім прийшли Руїна і турки на Поділлі... Більшість раніше процвітали міст деградували до стану зубожілих сіл.

Міська життя на Правобережній Україні стала активно відновлюватися лише на початку XVIII ст. Враховуючи, що більша частина міст і містечок були власністю магнатів, перед останніми постала складна проблема: де взяти людей? Залучення місцевих селян навіть не розглядалася - на спорожнілих землях і без того не було кому працювати. Міста почали масово заселяти прийшлі євреї і поляки.

Реклама на dsnews.ua

Не менш сумною була ситуація і на території Лівобережжя, населення якого значно скоротилося в часи Руїни, а пізніше - Північної війни. Крім того, проведена Москвою і Петербургом політика аж ніяк не сприяла урбанізації.
Після скасування кріпосного права і з початком розвитку капіталізму в Російській імперії спостерігається вибухове зростання міського населення, в тому числі і на території України. Але останнє відбувалося переважно за рахунок міграції селян з "великоруських" губерній. Українські ж селяни міста переселятися не поспішали. І справа не в національному характері чи відсталості. Представники такого традиціоналістського стану, як селянство, просто так кардинально міняти своє життя не стануть. Тут потрібні вагомі причини.

Згадаймо хоча б Англію, країну, де першими почали індустріалізацію. Результат хліборобів там був примусовим і стався після того, як великі землевласники зрозуміли, що пасовища для овець набагато вигідніше, ніж ріллі. Перед вышвырнутыми зі своїх будинків пейзанами відкривалися три шляхи: завербуватися в армію чи на флот, поплисти в Америку або поповнити ряди робітників мануфактур.

Українські селяни на своїх чорноземах відчували себе якщо не добре, то цілком терпимо. А ось в Нечорнозем'я, де недорід і голод траплялися ледь не кожні три-чотири роки, ситуація була ахової. Крім того, враховуючи обмеженість придатної для обробки землі, там утворилося досить багато "зайвих людей", які поповнювали ряди пролетаріату.

У результаті до початку ХХ ст. в Україні 75% шахтарів і 70% металургів були вихідцями з великоросійських губерній. Навіть на цукроварнях Поділля росіяни становили майже половину працівників.

Згідно перепису 1897-го тільки 9,39% мешканців Одеси, найбільшого на той час міста України, були етнічними українцями. У Києві українців налічувалося цілих 22,2% (у 1917-му - вже 16,4%), а в містах і містечках Правобережної України від 60 до 80% населення становили євреї.

Згідно тієї ж перепису у всіх "малоросійських" губерніях налічувалося 127 тис. працівників розумової праці. З них третина - українці. Тобто всього близько 40 тис. переважно зросійщених інженерів, вчителів та інших інтелігентів на весь багатомільйонний народ.

На жаль, але до початку ХХ ст. українська буржуазія, як і українське місто, була відсутня як клас. Терещенки, Ханенки і навіть украинофильствующие Алчевські погоди не робили.
Існував у той час клас власників визначав свої політико-економічні інтереси виключно у російському загальноімперському річищі. Але саме із-за суперечностей між економічними інтересами місцевої та імперської еліт починалися всі війни за незалежність. Навіть тоді, коли повністю був відсутній фактор етнічної, мовної або релігійної утисків, як це мало місце в північноамериканських колоніях Британської імперії.

Міста для навколишнього їх українського моря залишалися чужими, незрозумілими і навіть в якійсь мірі ворожими островами. Дивно, але заражені модними соціалістичними ідеями лідери українського руху навіть пишалися цією "безбуржуазностью". Володимир Винниченко у своїй книзі "Відродження нації", зокрема, писав: "Ми весь час казали всім, що ми - нація робітників і селян. У наших Універсалах, відозвах, промовах скрізь ми підкреслювали, що ми робітниче-селянська нація, що буржуазії в нас національно-свідомої немає..."

Від хлібороба до партійного чиновника

Але якщо немає національно-свідомої буржуазії, про який тоді політичної нації і, тим більше, про національну державу можна вести мову? У цьому ключі вельми забавним виглядає словосполучення "українські буржуазні націоналісти".

Сільську Україну державницькі ідеї практично не хвилювали. Патріархального села було глибоко байдуже, де знаходиться уряд - у Москві, Відні або Києві, і якого кольору прапор на управі або сільраді. Будь-яка влада була для села нескінченно далекою і чужою. Якщо щось і хвилювало селян, так це земельне питання.

А от уявити собі, що сільських парубків турбували проблеми українського друкарства, вкрай складно - книги їх цікавили швидше як сировина для самокруток.
Якщо проблеми культури кого і зачіпали, то виключно нечисленну украинофильскую інтелігенцію, яка зазвичай приходить в жах при близькому знайомстві з реальними, а не вигаданими селянами.

Далі культурно-мовних проблем вимоги українських лідерів того часу не йшли. Більшість з них, за винятком нечисленних радикалів, навіть не мріяли про незалежну державу. Наприклад, вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду стосувалися виключно надання Україні автономії і вирішення мовних і культурних проблем.

Проголошення повної незалежності стало лише актом самозбереження від хвилі котиться з півночі кривавого більшовицького терору, але ніяк не вимогою часу. Це нагадувало передчасні пологи небажаної дитини. Народ, який ще не встиг стати нацією в повному значенні цього слова, не відчував потреби у власній державності, а тому не поспішав стати на її захист.

Корпус горезвісного Муравйова, захопив Київ у січні 1918-го, налічував всього якихось сім тисяч багнетів. Мізер порівняно з 300 тис. досвідчених фронтовиків, якому присягнули на вірність Центральній Раді влітку 1917-го. Однак останні трохи помітингували і тут же розбіглися по своїх хатах.

Як це не парадоксально звучить, батьком української нації став товариш Сталін. Правда, несвідомо. Сталося це, коли "батько народів" розгорнув широку індустріалізацію. Протягом декількох років відстала аграрна околиця колишньої імперії перетворилася в індустріальний край. При цьому стрімке зростання міст відбувався вже за рахунок місцевих, чому активно сприяла "щаслива колгоспна життя" і жахіття Голодомору. Правда, просто так втекти до міста було неможливо - потрібно було на кабальних умовах завербуватися на "будови соціалізму", праця на яких мало чим відрізнявся від каторги. До кінця тридцятих років етнічні українці становили вже 58% від міського населення УРСР.

Сталін інстинктивно відчував, що індустріалізація України несе загрозу цілісності "червоної імперії". Тому прийняв ряд попереджувальних заходів. У двадцяті роки Радянська влада надала можливості для широкого розвитку української культури. Це вилилося у феномен, згодом названий "розстріляним відродженням". Що показово: у першу чергу знищувалися діячі літератури і мистецтва, створювали українську міську культуру. Репресії майже не торкнулися апологетів соцреалізму і співаків "вишневих садочків".

Знівелювавши українську культуру до сільської етнографічності, Сталін для більшої певності почав тотальну русифікацію українських міст. Це йому цілком вдалося, але, як бачимо, не допомогло.

Завдяки сталінській індустріалізації українці отримали головний чинник, необхідний для перетворення в націю - власну буржуазію. Буржуазію як в сенсі "буржуа-городянин", так і в сенсі "власник засобів виробництва".

Українська радянська буржуазія була дещо специфічною - юридично все належало народу, тобто державі. Незважаючи на це, за своїм соціальним статусом і світосприйняттям створена Сталіним прошарок виробничників-управлінців мало чим відрізнялася від класичної західної буржуазії. Близькою за духом до буржуазії стала і партійно-радянська номенклатура, інтелігенція і навіть високопрофесійні працівники.

Однак поки був живий "батько народів", новостворена українська радянська буржуазія ні в якій мірі ще не могла впливати на хід суспільних процесів. Втім, вона й не розуміла ще, як щось окреме.

Ситуація почала змінюватися з початком хрущовської відлиги, а особливо в часи пізнього Брежнєва. Тоді ж у середовищі української номенклатури почалися майже непомітні і навіть неусвідомлені процеси кристалізації власних інтересів, відмінних від загальносоюзних. Постійна потреба оглядатися на Москву, неможливість зробити жодного кроку без узгодження, принизливе "вибивання" фондів і навіть пішли "в центр" власних же коштів діяли на нерви українським керівникам всіх рівнів.

З початком перебудови і введення госпрозрахунку процес формування власних політико-економічних інтересів став лавиноподібним. Якщо раніше московські чиновники лише псували нервові клітини, то тепер вони били по кишені. Думка, що Україна повинна бути незалежною, стала провідною у всіх верствах населення.
Втім, радянська квазибуржуазия (в основному компрадорська по суті) могла породити виключно квазинацию і, відповідно, квазідержава. Довгий час Україна так і залишалася перефарбованою в синьо-жовті кольори формою існування УРСР.

Повноцінна вітчизняна національно орієнтована буржуазія - малі та середні підприємці, фермери, айтішники та інші - сформувалася тільки в останні два десятиліття. Саме вона була ядром обох Майданів, і саме вона йшла в добробаты і волонтери. Так що сьогодні про українську націю нарешті можна говорити без приставки "квазі".

    Реклама на dsnews.ua