Симоненко на "Громадському". Хто першим візьме інтерв'ю у Януковича
Внутрішньоцехові розборки, як правило, справа нудна і цікава хіба що кола причетних осіб, Але тільки не тоді, коли справа стосується засобів масової інформації. Як тільки на світ божий випливає якийсь медійний конфлікт, причетними до нього стає і вся журналістська братія, і всі ті, хто вважає себе освіченим, просунутим людиною. Навіть якщо цей самий чоловік ні в зуб ногою про предмет спору. Так сталося і з останніми гучними розбірками на медіаполе - обговоренні ефіру на "Громадському радіо", гостем якого став "страшенний" комуніст Петро Симоненко.
Особливої пікантності події додав той факт, що сталося це якраз 7 листопада, у столітню річницю подій, що змінили світ. Колеги з інших ЗМІ рішення запросити Симоненко практично одноголосно засудили, журналістів "Громадського" звинуватили у надмірному лібералізмі, а самі запевнили, що мають намір і надалі високо тримати прапор чесних, справедливих і правильних медіа. Люди, журналістські кола не входять, теж таврували "Громадське" ганьбою, у більшості випадків, щоправда, не помічаючи той факт, що мова йде про радіо, а не телебаченні. Це, до речі, відмінний показник того, що багато новини у нас обговорюють, прочитавши заголовок, але не заглядаючи всередину. Постправда — і все таке.
Так, колег з "Громадського" можна дорікнути в тому, що Петру Симоненко ставили цілком лояльні питання - судячи з усього, більшості коментаторів хотілося б, щоб бравого комуніста в студії обплювали і затаврували ганьбою. А ось корити їх за те, що вони взагалі реанімували "живий труп", як не соромлячись називають в соцмережах Петра Симоненка, навряд чи варто.
Адже, попри всі заклики до охайності, інформаційної гігієни і тому подібних речей, редакційну політику, а значить, і гостей в студії визначає сама редакція. Або той, хто платить гроші за інформацію. В Україні, до речі, самі споживачі за новини платять дуже неохоче, зате охоче вимагають об'єктивності та ексклюзиву. Вони можуть звинувачувати ЗМІ в необ'єктивності, називати "зливним бачком" і лаяти недбайливих журналістів, але на пропозицію перерахувати грошей якомусь виданню міцно задумаються. І частіше за все відмовлять. Прикладів, коли в Україні медіа існувало б виключно за рахунок передплати або пожертвувань читачів, - як кіт наплакав. Один з основних джерел існування - реклама. А це теж накладає свій відбиток на контент. Наприклад, комерційні компанії навідріз відмовляються давати рекламні макети, якщо де-то поряд з ними буде щось про війну. Відмовишся від текстів про війну - читачі обізвуть "ватником". Відмовишся від реклами - втратиш гроші і можливість працювати. Доводиться балансувати. Адже ця ж система працює в іншу сторону: перестанеш писати тексти, цікаві читачам, охоплення впаде, а значить, і рекламні бюджети потечуть в інші ЗМІ.
Як би не хотілося нам писати про синхрофазотронах і балеті, заяви Путіна і Захарченко будуть читати куди охочіше. І ті, хто публічно критикує "Громадське" за запрошення Симоненко, з цікавістю читають про Гиркине, Жириновському, Захарі Прилепине. Запросити їх на ефір, звичайно, ніхто не ризикне, але передрукувати новину - з задоволенням. Трафік зростає, сайт піднімається в рейтингах.
Знайти золоту середину - і грошей заробити, і професійну планку не упустити в цьому питанні дуже складно. Українські новинні канали рясніють казна-звідки взялися політичними і економічними аналітиками, експертами сумнівного штибу. Політичні ток-шоу, в більшості своїй нагадують дитячі ранки з заздалегідь вивченими віршиками, як і раніше збирають значно більше глядачів, ніж освітні програми. До того ж їх зірками стають вельми неоднозначні персонажі на кшталт Сергія Капліна або Іллі Ківи. Народ вимагає видовищ.
Як не прикро це визнавати, але більшість людей хочят знати про те, з ким завела роман улюблена кінозірка, скільки заробляє міністр і що там обіцяють Скорпіонам зірки на наступному тижні. "Розумієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами. По-перше - своїм калом, по-друге - питками та стратами, і уродами. Дайте їй все це, і вона буде відчувать, шо живе не напрасно", - говорив Саломон Самсонович з "Казки про ріпку" Леся Подерв'янського. Так що, навіть декларуючи вірність високим журналістським стандартам, кожен головний редактор потай мріє про те, що саме в його виданні вийде інтерв'ю з Януковичем.
