Швидкість як свобода. Чому "На драйві" — більше, ніж фільм про гонки

Ідея зняти картину про юних українців, які живуть і дорослішають "тут і зараз" під час війни, не відкладаючи свою молодість на повоєнне майбутнє, виникла у творців "На драйві" у 2023 році — зйомки розпочалися в Харкові через два роки.

За сюжетом, харківські друзі знаходять автомобілі, які були призначені для евакуації на самому початку війни, у закритому торговельному центрі — і вирішують влаштувати перегони на території підземного паркінгу. Заняття від самого початку було не невинним і тим більше не законним — але перегони стають дедалі небезпечнішими. Водночас адреналіну та ендорфінів додають і романтичні стосунки між деякими учасниками: дівчина Аліса у виконанні Іоланти Богдюн бере участь у перегонах нарівні з хлопцями — Деном (Іван Довженко) та Артою (Едуард Поляков).

Щодо "пальми першості" "На драйві" в українському "гоночному" кіно, то, звісно, краще пізно, ніж ніколи — фільми, присвячені автомобільним перегонам або натхненні швидкістю, вже давно посіли свою особливу нішу у світовому кінематографі.

Щоправда, минули десятиліття, перш ніж серед таких стрічок почали з’являтися справжні шедеври, а не просто розважальний продукт із миготінням автомобілів на екрані, гуркотом моторів і скреготом гальм — але для цього насамперед потрібно було безжально зламати правила, встановлені ще в першій половині ХХ століття.

Саме на зламі епох, у 1965 році, у прокат вийшла епічна картина Блейка Едвардса "Великі перегони" — фільм з увертюрою та антрактом, про який під помпезну симфонічну музику сповіщали титри, тривав майже три години. На екрані сяяли суперзірки того часу — на знімальному майданчику знову зустрілися Тоні Кертіс і Джек Леммон, які вже встигли підкорити публіку своїм дуетом у класичній комедії "У джазі тільки дівчата". Наталі Вуд і зовсім молодий Пітер Фальк демонстрували не менше чарівності — але фільм, у центрі сюжету якого був автопробіг Нью-Йорк — Париж, не став подією у світі кіно і рекордсменом прокату. Стрічка була зроблена за старими рецептами і канонами — однак часи змінювалися, і старі прийоми, перевірені сотні разів, уже не працювали. Голлівудський Золотий вік залишився позаду — і настала друга половина шістдесятих, а з нею і Новий Голлівуд.

Після картин "Бонні і Клайд" та "Випускник" на екран без особливої помпи виїхали волохаті байкери-хіпі з малобюджетного "Безтурботного їздця", знятого Деннісом Гоппером у 1969 році. Головні ролі в цьому революційному фільмі зіграли сам Гоппер і його друг Пітер Фонда (він же — продюсер картини). І нехай молоді люди мандрували Америкою на мотоциклах, а не на автомобілях, швидкість і автострада вже символізували (і показували наочно, як щось природне, а не як фокус чи трюк) ту саму свободу, яка здавалася небезпечною пересічному обивателю і владі.

Щось подібне, по правді кажучи, намагався сказати глядачеві ще режисер Ласло Бенедек у своєму "Дикуні" 1953 року — з блискучим Марлоном Брандо в ролі ватажка мотоциклетної банди The Black Rebel Motorcycle Club. Але фільм вийшов на екрани не в найкращий час — світ ось-ось мав дізнатися про Елвіса Преслі, Літтла Річарда і Чака Беррі, але рок-н-рол ще не матеріалізувався, і стрічці бракувало потужного сучасного саундтреку. Натомість актуальних пісень було вдосталь у "Безтурботному їздці" — і доречна музика використовувалася в кадрі максимально ефектно (до речі, "На драйві" теж може похвалитися власним саундтреком, що відображає середовище і час — у фільмі звучать пісні MONATIK та OTOY).

"Зникаюча точка"

На початку сімдесятих, через два роки після успіху "Безтурботного їздця", герої нового часу і нового кінематографа нарешті сіли за кермо автомобіля — ще одним маніфестом свободи, за якою неможливо наздогнати і яку можна відібрати лише разом із життям, став фільм "Зникаюча точка" ("Vanishing Point") режисера Річарда Сараф’яна.

Глядач знайомиться з головним героєм, таємничим персонажем на прізвище Ковальскі (його імені ми так і не дізнаємося), коли той пізнього п’ятничного вечора сідає у білий Dodge Challenger — цей напівгоночний автомобіль чоловік має доставити з Денвера, штат Колорадо, до Сан-Франциско. Ковальскі (Баррі Ньюман) заправляється високооктановим бензином (а також — забороненими стимуляторами у вуличного дилера) і вирушає у далеку дорогу на гранично високій швидкості. Між іншим, містер К. встигає посперечатися з тим самим дилером, що зателефонує йому в неділю о третій годині дня із сонячної Каліфорнії — той не вірить, що Ковальскі зможе так швидко дістатися, навіть якщо їхатиме на максимальній швидкості.

Звісно, головного героя, якого не хвилюють обмеження швидкості, починає переслідувати поліція — і цю гонитву береться коментувати в ефірі темношкірий діджей однієї з радіостанцій Далекого Заходу, оскільки технічному працівникові станції вдалося налаштуватися на поліцейську частоту. З флешбеків ми дізнаємося, що порушник свого часу воював у В’єтнамі, а також був професійним гонщиком — крім того, колись Ковальскі працював у поліції, але був звільнений після того, як запобіг злочину свого колеги.

У певний момент Ковальскі доводиться звернути в пустелю, щоб утекти від переслідування — там він знайомиться зі старим ловцем змій, який допомагає замаскувати "Додж", зробивши його непомітним для пілотів поліцейських гелікоптерів. Згодом Ковальскі зустрічає ту саму дівчину, яка колись стала причиною його звільнення — подорослішавши, вона стала справжньою красунею і тепер роз’їжджає пустелею на мотоциклі оголеною. Герой відмовляється від запропонованих задоволень — і продовжує свій шлях. Пізно ввечері в суботу Ковальскі зустрічає на дорозі ще одну дівчину — сівши до машини, вона каже, що чекала на нього дуже давно, фактично вічність, і цього разу Ковальскі не може встояти перед її потойбічною красою та чарівністю.

Загадкову автостопницю, яка спокусила гонщика своїми розповідями про терпіння і вічність, зіграла Шарлотта Ремплінг — за задумом режисера, насправді вона уособлювала саму Смерть, однак епізод із Ремплінг був вирізаний з американської версії "Зникаючої точки", зате у 1971 році його побачили на батьківщині акторки, у Великій Британії. Сьогодні цю важливу сцену можна побачити в режисерській версії стрічки — після появи героїні Ремплінг фінал історії стає неминучим.

"Двосмугове шосе"

Того ж 1971 року на екранах з’явився ще один фільм, який із часом почали вважати не лише одним із найкращих прикладів "гоночного" кіно, а й однією з найкращих стрічок сімдесятих (і в історії кінематографа) — йдеться про "Двосмугове шосе" ("Two-Lane Blacktop") Монте Геллмана.

У цій картині, яка розповідає історію двох молодих людей, захоплених вуличними автомобільними перегонами, свобода навіть не є маніфестом — вона необхідна за замовчуванням, як повітря для легень або дах для житла. Перегони є і способом проведення часу, і способом заробітку — хлопці, які в титрах зазначені як Водій і Механік, іноді виграють значні суми, беручи участь на своєму ґрунтовно модифікованому Chevrolet 150 з форсованим двигуном у дрег-рейсингу (заїзді на 400 метрів, у якому змагаються два автомобілі).

Одного разу Водій і Механік зустрічають симпатичну, але дуже легковажну дівчину — а слідом за нею і гонщика трохи старшого за них. Саме з цим водієм Pontiac, який називає себе GTO, хлопці влаштовують перегони дорогами другорядного значення від Каліфорнії до самого Вашингтона. Головних героїв, до речі, зіграли знакові музиканти того часу Джеймс Тейлор і Денніс Вілсон (Тейлор був одним із лідерів руху співаків-авторів, а Вілсон — барабанщиком і одним із вокалістів легендарної каліфорнійської групи The Beach Boys).

Зрештою, всі визначні й посередні картини (а також нескінченні франшизи) про швидкість, непрофесійні перегони чи просто швидкі автомобілі, що виходили на екрани в наступні десятиліття, своїм походженням завдячують саме цим двом фільмам початку сімдесятих.

Про це, до речі, нагадують і сучасні режисери — так, у "Доказі смерті" Квентіна Тарантіно одна з героїнь, Зої (новозеландська акторка і каскадерка Зої Белл грала саму себе), марить поїздкою на білому "Доджі" — адже він точнісінько такий самий, як у Ковальскі із "Зникаючої точки". Вражаюча сцена автомобільної погоні стала окрасою і нещодавнього тріумфатора "Оскара", фільму "Одна битва за іншою" Пола Томаса Андерсона — і навіть у цій сцені, яку багато хто вважав новаторською, можна впізнати "пірнаючі" кадри з тієї ж "Точки". А що стосується свободи, то сучасний український "На драйві", безумовно, і про неї теж — навіть більшою мірою, ніж про перегони.