"Слово пацана". Що не так з критиками серіалу

На культурному фронті гаряче. Тут борють російський серіал, про який майже ніхто не дізнався б, якби не заклики його не дивитися

Якщо українські школярі дізналися про російський серіал "Слово пацана" Жори Крижовнікова з тиктоку, то старших глядачів наполегливо просвітили безкомпромісні бійці культурного фронту. Ти відкривав твіттер і негайно отримував інформацію про те, який саме телевізійний продукт ні в якому разі не можна дивитися, кожен ютуб-блогер вважав за свій обов'язок нагадати тобі, що існує такий серіал. У свою чергу, ютуб підтягував вже російські ролики про серіал – тут функцію інтернет-реклами брали на себе опозиційні медіа. Бо якщо в Україні "Слово пацана" вважалося однією зі складових кремлівської пропаганди, багато російських чиновників навпаки прагнули заборонити фільм Крижовнікова, оскільки він явно відрізняється від усього, що останнім часом знімалося у росії. "Опозиційні" ЗМІ розповідають про владу вулиці, недовіру до державних інституцій тощо, видаючи бажане за дійсне.

         Але в тому й річ, що "Слово пацана" про щось зовсім інше, це як машина часу без гальм та управління, якій начхати не лише на правила дорожнього руху, а й фізичні закони. І кожного, хто прагне вказати, куди треба рухатися, чи сісти за кермо, вона скидає, начебто натякаючи – нам не по дорозі.

         З усього цього потоку інформації можна було скласти наступну думку про серіал: він пропагує блатну романтику і АУЕ, розповідає про 90- і і, по суті, є ні більше, ні менше, ніж "Бригада 2.0". Все це разом і окремо – повна брехня. Журналісти та блогери швидше за все або не бачили серіал взагалі, або додивилися до якогось моменту, після чого вирішили якнайшвидше осідлати хвилю хайпа.

Насправді

Почнемо із назви "Слово пацана. Кров на асфальті". Навіть ті, хто не бачив жодного кадру із серіалу, вже начебто були в курсі, про що він: пацани, блатна романтика, брат за брата тощо.

Але справа в тому, що назва не просто саркастична, а максимально знущальна. Фільм знятий за книгою Роберта Гараєва "Слово пацана". Письменник, хоч у підлітковому віці і був членом казанського угруповання, заявляє: "Я не виступаю за пацанське". До речі, НТВ, які є одним із замовників серіалу, свого часу зробили цілий репортаж проти книги Гараєва у рамках компанії заборони АУЄ.

У фільмі глядачеві показують, що слово пацана – це фікція, воно нічого не варте. І це не просто сакраментальне "слово пацана – тільки для пацанів". Ми бачимо, як правила та закони цього майже блатного життя постійно змінюються, тут немає основи. Наприклад, "пацани ногами не б'ють", але якщо дуже треба, то чому б і ні? Пацани не ґвалтують, особливо неповнолітніх. Але в якийсь момент член однієї з банд запевняє дівчинку "Тут тебе ніхто не чіпатиме, слово пацана". Вона повторює це за ним як мантру, але виявляється, що слово розходиться зі справою.

Що ж до претензійного "Кров на асфальті", воно має два сенси. Районні угруповання боролися за "асфальт" — саме так поділялися зони впливу. Другий сенс пародійний і пов'язаний з тим, що в сюжеті фігурує відеосалон, а один із популярних фільмів того часу – "Рембо. Перша кров". До того ж, брат основного персонажа – ветеран афганської війни, а герой Сталлоне відповідно – в'єтнамської.

Прив'язувати серіал до угруповання "Вагнер" і того факту, що на сьогоднішній день більшу частину російських військових представляють зеки — теж здається притягнутим за вуха. "Слово пацана" — це не "Сволочі", які є майже рімейком на американську "Брудну дюжину".

До того ж казанський феномен був пов'язаний не стільки з криміналізацією, скільки з урбанізацією та напливом сільських мешканців до міста. У селах і не лише російських, а в усьому світі, існували бійки "стінка на стінку" та нетерпимість до чужинців. У Казані на той час будувалися заводи та нові будівлі. І в результаті кількість угруповань перевалила за 100. По суті, один будинок вже міг бути бандою. "Голос Америки" порівнював Татарстан 80-х з Чикаго 30-х років.

         Розмови про 90-ті теж не відповідають тому, що відбувається у серіалі. Перед нами класичні 80-ті. Саме тоді у вуличних бандах з'являється дисципліна – майже щоденні тренування, заборона куріння, алкоголю та наркотиків. Це, до речі, одна з відмінностей від тюремного світу. І загалом до "злодіїв у законі", у тому числі і в Україні, угруповання видносилися по-різному. Не завжди з повагою, а іноді й могли вбити.

"Бригада", "Бумер", "Брат" та інші російські блокбастери хоч і згадуються у розборах серіалу, насправді не мають до нього жодного стосунку. Якщо ви хочете шукати аналоги, слід звернутися до радянського кіно кінця 80-х. У "Слові пацана" згадуються "Асса" та "Маленька Віра", але ми говоримо про тих, які на сьогоднішній день майже забуті, але набагато сильніше перетинаються із "СП" – "Мене звуть Арлекіно", "НП районного масштабу", "Опудало", "Аварія – дочка мента" та інші. Сцени зґвалтування, цькування, протистояння з московськими неформалами, розпусні комсомольці у лазні – серіал Крижовнікова начебто дублює епізоди з тих фільмів. Цікаво, що глядач спробував якнайшвидше забути перебудовне кіно, яке тоді називали "чорнухою". Натомість тепер серіальний "безпросвіт" б'є всі рекорди за популярністю.

Чи варто дивитись фільм українцям?

Давайте відразу знімемо питання фінансування ворога і розглядатимемо піратський варіант. Тут двох думок не може бути – ні, не варто.

Просто зауважимо, що дивно: ті, хто забороняє дивитися "Слово пацана" іншим, самі його подивилися. І трохи незрозуміло, чому вони вважають, що мають імунітет на російське, а інші — ні. При цьому вони не є професійними кінокритиками, перед нами просто "бійці культурного фронту" чи люди, які вибивають собі гранти, щоб навчати інших медіаграмотності.

Є ті, хто серіал не дивився і просто виступає проти всього російського. Це правильна позиція, якби вони не переходили до довгого аналізу того, чого не бачили і в чому не розуміються. Коли вам кажуть, що ви побачите "Бригаду 2.0", кремлівську пропаганду, романтизацію бандитизму тощо, а ви бачите взагалі зовсім інше, кіно вражає в рази більше.

Знову ж таки, більш ніж правомірні розмови про те, як можна дивитися щось російське після подій у Бучі? На це питання важко відповісти. Як і на те, чому російські солдати свого часу слухали Муцураєва (а сьогодні його слухають українці). Або чому наші воїни слухали "Літо та арбалети" про вагнерів?

Напевно, потрібно просто підходити до цього із практичної точки зору. Зрештою, найважливішим залишається фізичне знищення ворога, інші питання кожен має вирішувати для себе самостійно.

Одночасно існує ілюзорна думка, що коли серіал показує період розпаду Радянського Союзу і є якийсь перетин у настроях того часу і сьогоднішніх, то, можливо, він є провісником розпаду росії. Насправді, про такі речі краще менше думати і дивитися на факти. Вже були ті, хто намагався провести паралелі між війною в Україні та війною в Афганістані, але хоча російські втрати в кілька разів більші за радянські, війна не зупиняється, і нічого не розпалося.

Також спекулятивно виглядають будь-які роздуми пішли б герої серіалу воювати проти України. Усі ці фанфіки не мають сенсу. По-перше, четверту стіну в серіалі ламають лише двоє – і обидва вони мертві. По-друге, в одному з епізодів нам дається коротка довідка з датами смерті пацанів — майже ніхто з них не дожив до сьогодення.

Чим "Слово пацана" відрізняється від того, що ми бачили раніше

Зрозуміло, чому підлітки, котрі розуміють російську, дивляться серіал. Існує багато західної продукції про підлітків та для підлітків, але в Україні нічого подібного не знімалося. Власне, така сама ситуація і в росії.

         Але перед нами не звичайні підлітки – це кримінальний світ. А кінематограф про бандитів – це те, що цікаво людям різного віку. І тут зазвичай має звучати фраза, мовляв, навіщо вам дивитися російське, якщо є такі чудові фільми як "Хрещений батько", "Банди Нью-Йорка", "Довга пристрасна п'ятниця" тощо?

         Доводиться сказати те, що говорити не хочеться: "Слово пацана" — і справді, непоганий серіал зі своїм ноу-хау. Зазвичай, все кіно про бандитів – це набір тропів. Існує щось спільне між якудзами Такеші Кітано, персонажами Мельвіля, бандитами Джона Ву та героями Хамфрі Богарта. Так само перетинаються і сюжетні стежки. Наприклад, майже у будь-якому кримінальному фільмі настає момент, коли один із героїв здає інших членів банди.

         Він може бути просто боягузом, який пішов на угоду зі слідством, але найчастіше використовується формула Джона Сільвера: позбутися конкурентів чи товаришів, щоб общак дістався тобі одному. Це відбувається в "Містері Аркадіні" та "Третій людині", цей троп з'являється в "Одного разу в Америці" та "Звичайних підозрюваних". А оскільки в "Слові пацана" є такий персонаж як Ільдар Юнусович – міліціонер, який постійно займається вербуванням підлітків, то очікуєш, що один із банди здасть решту.

Але все виглядає набагато цікавіше, коли автори займаються не відтворенням тропів, а їхньою інверсією. Перші кілька серій "Слово пацана" будує динамічний, захоплюючий світ — тут допомагає і монтаж, і музичний супровід. А потім починає показувати його виворітний бік. Це схоже на те, як діє алмаз у "Синьому птаху" Метерлінка, демонструючи нам приховану суть речей. І справа не в тому, що всі герої морально-сірі. Глядачеві показують, чому персонажі діють саме так, чого вони бояться, що їх мотивує, і все, в чому вони не вписуються у представлені образи. Усі вони люди, які йдуть своїм шляхом, а не шляхом архетипа.

         Можна сказати, що кожен персонаж серіалу – колоритний, але лише один виявляється справжньою, повністю сформованою людиною, яка не намагається просувати якусь вигадану ідентичність. І ця людина здає всіх.

Марат – перший пацан, якого ми бачимо у серіалі. Його брат – лідер банди. Марат знає всі розклади та уклади, як, коли і з ким треба поводитися. Він може чітко розповісти історію казанських угруповань. І хоча зрозуміло, що Марат — зовсім не дурний, іноді створюється відчуття, що живе він не своїм розумом, а виключно за пацанськими поняттями.

І так триває до того моменту, поки не ґвалтують дівчинку, в яку він закоханий. А члени його угруповання не тільки не захищають її, а оголошують зіпсованою, травлять і доводять до самогубства. Тому що за поняттями з нею не можна цілуватися, пити з однієї пляшки, їсти з одного посуду та й взаємодіяти у принципі.

Справа не в тому, що світ Марата після цього руйнується. Просто сам Марат усередині себе набагато складніше, ніж світ зовні. Він прийшов у угруповання не тому, що йому був потрібний захист (його брат і так був лідером банди) або гроші (він із забезпеченої родини). Як ми розуміємо вже в кінці серіалу, Марат — настільки непроста людина, що ясний і чіткий уклад пацанського життя був для нього засобом впоратися з самим собою.

А тепер йому щиро байдуже, що про нього думають колишні друзі і сама ідея бути ізгоєм його не лякає. Єдина людина, якій він готовий хоча б трохи розкритися – Андрій, неофіт у групуванні. Тому що Андрій потис йому руку, хоча Марата на той момент вже "відшили".

Як тільки Марат бачить невідповідності та тріщини у всьому цьому житті за поняттями, так тут же, не замислюючись, знищує його – відкрито здає всіх. Йому байдуже зневага колишніх товаришів, закиди міліції "ти хочеш нас використати". Коли йому кажуть, що для покарання ґвалтівника треба вступити до комсомолу, то з'ясовується, що історію ВЛКСМ Марат може викласти так само чітко, як історію казанських угруповань. І немає особливої різниці: пришитися до групи чи вступити до партії – і там, і там форма переважає над змістом. Навіть основний принцип у них той самий: більшість завжди права. До речі, у серіалі звучить дуже приємне аранжування пісні 80-х, заспіване Бастою, який свого часу з'явився як "Ноггано" – теж колись казав за поняття, а сьогодні став звичайним кремлівським музикантом.

В одній із перших серій Марат каже інспекторці у справах неповнолітніх, що мої пацани завжди постоять за мене, наші жінки завжди під захистом. Але виявляється, що в державі, де все збудовано на брехні, навіть рухи, які цій державі протистоять чи намагаються існувати паралельно – такі ж брехливі. Міліціонер Ільдар може дати слово пацана, а може слово офіцера і так само просто їх порушити.

Сумно, що Україна у війні з росією відчула те саме, що й Марат: росіяни гвалтують, вбивають, грабують, влаштовують геноцид, але вільний західний світ не особливо поспішає нам допомагати і тим більше захищати. Усі демократичні сентенції – це просто гарні слова. Можливо, успіх серіалу в Україні якраз пов'язаний із тим, що він відповідає загальному настрою розчарування, а не тому що так хочеться споживати російське.