Сміх без тривоги. Які українські комедії варто подивитися у кіно

"Коли ти вийдеш заміж?" (так, фільм називався так само, як і знаменита картина Поля Гогена) вийшов на екрани взимку 2025-го і радше тішив, ніж дратував — тим, що його герої не ховалися в укриттях, не жили за графіками і не сиділи в окопах. Нагадаємо, героями того променистого фільму були київська мистецтвознавиця і директорка художньої галереї Ксенія (Наталка Денисенко), її молодший брат Марк (Тарас Цимбалюк) і університетська подруга Ксенії, авантюрна Лора (Антоніна Хижняк). Марка кидає наречена, Ксенія застає свого жениха, любвеобильного художника з його секретною технікою, з дівчиною-натурницею — але не встигли брат і сестра як слід зануритися в депресію, як з’являється Лора, і життя знову перетворюється на захопливу пригоду.

"Коли ти вийдеш заміж?" знімали в Хорватії (туди за сюжетом Лора і Ксенія поїхали розвіятися) — своєю чергою, частину сцен нової картини зняли в Болгарії, на чорноморському узбережжі. У першому фільмі героїні Денисенко і Хижняк змушені були зображати лесбійок — і це було лише початком. Марк, який вирушив за ними до Хорватії (герой Цимбалюка з юних років був небайдужий до сексапільної Лори), з волі Комаровського носив перуки, сукні та накладні груди — не відмовляючись при цьому від амбіцій влаштуватися на роботу в Інтерпол. Що ж до нового фільму, то цього разу герої опиняються втягнутими в авантюру, в якій замішаний легендарний діамант Хоупа (той самий, що був вивезений з Індії ще у сімнадцятому столітті) — сонячного світла, моря та курортних пригод буде не менше, ніж у першій картині.

Тим не менш, як показав досвід останніх років, можна знімати комедії і про реалії часів повномасштабної війни — і глядач у більшості своїй не почуватиметься ошуканим або ображеним їхніми рожевими тонами. Саме таким фільмом була "Крашанка", що вийшла на екрани у 2024-му.

"Крашанка" (2024)

Сирена повітряної тривоги звучить уже на третій хвилині екранного часу — героїні картини, сестри Оля (Олеся Жураківська) і Анна (Дар’я Легейда) щойно зустрілися на автобусній зупинці в селі Вербівка. Анна разом із сином Мішею та Оля приїхали з різних місць України до батька Івана (Станіслав Боклан) — разом святкувати Великдень. Мати давно померла — і самотність батькові явно не пішла на користь. Непростий характер Івана став ще гіршим, і зустрічає він дочок, м’яко кажучи, не надто гостинно — однак із онуком він почувається спокійніше.

Місцеві вважають Івана Забіяку небезпечним елементом і мало не терористом — у діда справді є певна таємниця, у яку він не збирається нікого посвячувати. Оля й Анна підмовляють Мішу стежити за дідом, щоб той не втрапив у чергову неприємну історію — і не просто так, а за гроші. Але Іван швидко викриває шпигуна і вже сам, за більшу суму, вербує онука — щоб той розповідав матері й тітці чисту правду, попередньо погоджену з ним.

Виявляється, Іван будує в заводському цеху (в якому, крім нього, давно ніхто не з’являється) ракету — за дідовими розрахунками, вона здатна долетіти до Кремля і тим самим зупинити війну. Тим часом у Вербівку приїжджає дядько Міші і брат Анни та Олі — Ярик, сестри відкривають одна одній секрети особистого життя, а Міша вперше у житті закохується. Робота над ракетою майже завершена, Великдень усе ближче, весна стає дедалі гарячішою — і щоранку над хатою Забіяк злітає в небо прапор.

Картина наївна рівно настільки, наскільки це личить гарній сімейній комедії — справді, перегляд "Крашанки" сонячного весняного дня гарантує критичне підвищення рівня оптимізму.

"Припутні" (2017) і "Уроки толерантності" (2023)

"Припутні" Аркадія Непиталюка були зняті за п’ять років до повномасштабного вторгнення, але жорстких реалій у картині в рази більше, ніж у "Крашанці". Життя і побут української провінції показані без прикрас, і героїв фільму, як і режисера "Припутнів", рятує від нудьги, а іноді й від гнітючої безнадії їхнє власне вроджене почуття гумору. Жарти й дотепи, якими сиплють колоритні й водночас такі звичайні персонажі "Припутнів", народжуються мимоволі і не з метою розсмішити — це не паперовий народний фольклор, а ознаки життя.

Головний герой, таксист Юра з Ніжина (Дмитро Хом’як), на самому початку рішуче обриває болісні стосунки з інтелігентною Христею. Дівчина дарувала Юрі CD-R із записами класичної музики, намагалася прищепити культуру і відучити говорити суржиком — і Юра довгий час чесно намагався полюбити Бетховена. Його терпінню приходить кінець — Юра, людина доволі запальна, ставить питання руба, однак Христя не готова вийти за нього заміж. У результаті дівчина буквально опиняється викинутою з життя багатостраждального таксиста (точніше, із салону його непримітного автомобіля) — у сльозах вона йде додому, до гуртожитку.

У тому ж гуртожитку, що й Христя, мешкають мати й донька — мама Люда (Олена Узлюк) і доця Свєта (Юлія Врублевська) у вихідний день мають їхати до села, до баби Зіни (Ніна Набока). Вони, проспавши, запізнюються на автобус — і Юра, який знайомиться зі Свєтою на зупинці, погоджується відвезти їх до села Припутні за 220 гривень.

Юра ще не забув Христю, до якої безуспішно намагається додзвонитися з Припутнів (доводиться ледь не дертися на дах таксі, але зв’язок кращим не стає), але між ним і Свєтою вже починають відбуватися хімічні реакції. Баба Зіна і Люда тим часом вступають у безкінечні словесні перепалки і сваряться як справжні майстри цієї справи. Свєта відволікає бабусю від цього заняття і дарує їй садового гнома (баба Зіна ставиться до нього з підозрою), після чого із задоволенням приймає ванну — точніше, це тазик із нагрітою на сонці водою…

У фінальній частині глядачеві доведеться зіткнутися зі справжньою жорсткістю, і тут уже буде зовсім не до сміху. Однак режисер картини все-таки вчасно схаменувся — любов і добро перемагають, а глядач, нехай і в легкому подиві, прощається з героями під пісню "ВВ", якій нарешті поступився місцем Бетховен.

Уже у 2023-му на екрани вийшла ще одна примітна комедія Непиталюка — картина "Уроки толерантності". Цього разу Олена Узлюк грає прогресивну шкільну вчительку Надію Найдюк, яка єдина у великій родині заробляє хоч якісь гроші. Чоловік Зеник (Олександр Ярема) ще не дотягнув до пенсійного віку, але не займається нічим, окрім просиджування штанів і розпивання пива, донька Діана (Кароліна Мруга) мріє про кар’єру акторки, а син Денис (Олександр Піскунов) намагається ремонтувати авто, але зароблених грошей поки що вистачає хіба що на сигарети.

Родина Найдюків залазить у борги, кожен рахунок за комуналку викликає у Зеника священний жах — але Надія знаходить вихід. Ціною неймовірних зусиль їй вдається переконати чоловіка і дітей взяти участь у державній програмі толерантності — тобто запросити до себе в родину на кілька тижнів представника ЛГБТ-спільноти, з вигідними для Найдюків фінансовими умовами.

Представником виявляється бородатий сантехнік Василь (Акмал Гурезов). У перший же тривожний вечір Василь повідомляє затятим гомофобам Зенику і Денису, що він воліє спати без трусів — і влаштовується в коридорі, у власному спальному мішку. Іскрометний фільм Непиталюка справді може виявитися тим самим уроком толерантності для глядачів, які налаштовані так само непримиренно, як чоловіча частина родини Найдюків.

"Мій карпатський дідусь" (2023)

Перша частина цієї картини Зази Буадзе не готує глядача до того, чим фільм є насправді — втім, головні герої "Мого карпатського дідуся" теж не були готові до змін, які докорінно змінили їхнє життя.

Отже, Генуя, українка Ніна вже шістнадцять років живе в Італії і виховує сина Мікеле (Сімоне Коста) — вдома, в Україні, у Ніни залишився батько, який працював клоуном. Мікеле зовсім не говорить українською, мама, своєю чергою, погано говорить італійською — це дуже дивна родина. Після раптової смерті Ніни з’ясовується, що єдиним родичем неповнолітнього Мікеле є його карпатський дід Михайло (Богдан Бенюк) — і саме до Карпат приїжджає підліток, щоб виконати останню волю матері.

Насправді це дуже сумна комедія (звісно ж, бувають і такі) — але її різношерсті епізоди дивовижним чином поєднуються в єдине ціле, прірва між різними поколіннями і, по суті, різними культурами зникає, а смішно і радісно стає тоді, коли без цього просто не обійтися.

"Безславні кріпаки" (2020) і "Я працюю на цвинтарі" (2021)

Якщо комедіями можна вважати фільми, скажімо, Квентіна Тарантіно — то і картина Романа Перфільєва, експериментальна за своєю суттю, також є такою. Сам факт знайомства Тараса Григоровича Шевченка (Роман Луцький) і самурая на ім’я Акайо Накамура (Сергій Стрельников) може не тільки розсмішити, а й стати приводом для того, щоб захопитися фантазією авторів у їхній паралельній реальності — сміливій і вільній від стереотипів.

Самурай насправді українського походження, молодий Шевченко перебуває в бігах — сама ж історія і режисерська манера нагадують згаданого Тарантіно часів "Безславних виродків" і "Джанго", на що недвозначно натякає і назва фільму. Але ми маємо справу не з млявою пародією чи невмілим наслідуванням — навпаки, перед нами справді цікаве явище в українському кіно, на жаль, багатьма недооцінене.

"Я працюю на цвинтарі" Олексія Тараненка теж далекий від загальноприйнятих стандартів комедії — як української, так і будь-якої іншої. Головний герой фільму, розчарований у житті соціопат Саша (Віталій Салій), і справді працює не де-небудь, а на київському цвинтарі. Саша хотів утекти від людей і знайти тишу й спокій, залишаючись при цьому ще на цьому світі — але цвинтар виявився далеко не таким тихим і спокійним місцем, як уявлялося герою і багатьом глядачам. Рекомендується передусім поціновувачам чорного гумору.