Таємниця "Сходів до небес". Як Led Zeppelin створили один із найвеличніших альбомів в історії року
П’ятдесят п’ять років тому, у листопаді 1971-го, четверо музикантів британського гурту Led Zeppelin збудували ті самі "Сходи до неба" — вийшов четвертий альбом Led Zeppelin, один із наймістичніших творів в історії рок-музики, що містив не лише цей легендарний трек, а й кілька інших справжніх скарбів. Ми розповідаємо, за яких дивних обставин було записано цю класичну платівку та чим захоплювалися рок-зірки шістдесятих і сімдесятих років у царині містицизму
На початку сімдесятих Led Zeppelin уже встигли здобути ім’я та репутацію неперевершених і непередбачуваних музикантів екстракласу. Гурт стрімко перетворювався на легенду і навіть міф, залишаючись одним із найкращих концертних колективів по обидва боки Атлантики. У ті часи вистачало віртуозів і чудових авторів, але Zeppelin були особливими навіть у ту особливу епоху.
Утворившись на хвилі популярності британського блюз-року наприкінці літа 1968 року (фактично, вже відомий і шанований 24-річний лондонський гітарист Джиммі Пейдж зібрав цілком новий склад із музикантів розпущеного гурту The Yardbirds), колектив дивовижним чином переосмислив кореневий чорний блюз, надихаючись, окрім іншого, рідним британським фолком і каліфорнійською психоделією. Водночас Пейдж робив ставку на гітарну "піротехніку" — важкі, гіпнотичні рифи, що надовго врізалися в пам’ять і викликали навіть у стриманого слухача непідробний, майже стихійний захват.
У поєднанні з надзвичайно потужною ритм-секцією (барабанщик Джон Бонем і басист Джон Пол Джонс) та унікальним пронизливим вокалом Роберта Планта, який легко змінював манеру співу відповідно до загальної атмосфери, усе це перетворювалося на платівках і концертах гурту на дивовижне, нечуване раніше явище. Повірити в те, що тут не обійшлося без магії, було зовсім неважко.
Led Zeppelin впевнено й гучно заявили про себе та свої амбіції вже дебютною однойменною платівкою, записаною в лондонській студії Olympic лише за дев’ять днів. Студійний час оплачував Джиммі Пейдж. Альбом вийшов у січні 1969 року, ставши музичною сенсацією та символом нової епохи, що наближалася.
Дивом було вже те, що від самого початку гурт звучав напрочуд монолітно, а "хімію" між його учасниками слухач буквально відчував шкірою. І це попри те, що музиканти мали дуже різне минуле. Йдеться про недавню середину шістдесятих — роки, коли формувалася британська рок-сцена.
Якщо Джиммі Пейдж у свої двадцять років уже став чи не найбільш затребуваним лондонським сесійним гітаристом, який зіграв свої відточені партії на сотнях записів найрізноманітніших виконавців (від хітів The Who до пісень для бондіани), а Джон Пол Джонс був визнаним молодим аранжувальником (зокрема, саме він написав партії струнних для прекрасної пісні The Rolling Stones 1967 року She's a Rainbow), то Роберт Плант і Джон Бонем були практично нікому не відомими провінціалами та відносними новачками. Однак магія спрацювала — Джиммі Пейдж знайшов необхідні й єдино правильні складові формули Led Zeppelin.
Другий альбом гурту (який так і називався — Led Zeppelin II) записували просто під час грандіозного літнього американського турне 1969 року, у різних студіях і буквально на ходу. Того літа гурт примудрився виступити чи не всюди, однак прикро пропустив фестиваль у Вудстоку. Утім, це було символічно: з появою Led Zeppelin на музичній сцені справді починалася нова ера, тоді як Вудсток став прощанням із великими шістдесятими.
Другий альбом гурту мав ще більший успіх, ніж дебютний. Восени 1969 року Led Zeppelin II дістався вершини чартів по обидва боки Атлантики (у США платівку Zeppelin з першого місця посунув альбом The Beatles Abbey Road). На початку 1970-го музиканти нарешті дозволили собі відпочити й як слід подумати про майбутнє. А ще цього разу можна було без особливого поспіху написати матеріал для третього альбому.
На той час у Zeppelin уже сформувався авторський тандем: пісні в первісному вигляді здебільшого створювали Джиммі Пейдж і Роберт Плант, після чого всі четверо працювали над остаточними версіями на репетиціях і в студії.
Відпочинок без води та електрики
Коли нарешті з'явився вільний час, Плант запропонував Пейджу вирушити до мальовничого Уельсу — а саме до містечка Махінллет, давньої валлійської столиці. На мальовничій околиці Уельсу стояв котедж XVIII століття, який Плант добре знав із дитинства. Будинок називався Bron-Yr-Aur. Ще в п'ятдесятих родина Роберта часто відпочивала тут, і Плант на все життя полюбив ці околиці.
У стінах Bron-Yr-Aur юний Роберт зачитувався Толкіном, а потім блукав місцевими пагорбами, уявляючи себе героєм "Володаря перснів". Усе це згодом знайшло відображення і в текстах гурту, більшість яких писав саме Плант.
Пейджа, а тим більше Планта, зовсім не бентежило те, що в будинку на момент їхнього приїзду не було ані електрики, ані гарячої води. Вони прихопили із собою акустичні гітари й насолоджувалися природою та відпочинком, поєднуючи прогулянки з написанням нових пісень біля каміна.
Не дивно, що наступна платівка — третій альбом Led Zeppelin, випущений у жовтні 1970 року, — виявилася наполовину акустичним, фолковим альбомом. Уся друга сторона вінілової платівки не мала нічого спільного з тим електричним хард-роковим натиском, яким гурт славився протягом попередніх двох років.
Пейдж, граючи на акустичній гітарі, використовував різні строї. Бог електрики показав себе з цілком іншого боку: без жодних підсилювачів, ефектів і педалей він видобував із шести (або дванадцяти) струн не менш складні звукові полотна, так само майстерно граючи зі світлом і тінню.
Хоча третій альбом спочатку теж продавався доволі непогано й знову посів перше місце в англійських і британських хіт-парадах, у наступні після релізу місяці продажі різко впали. Хай би платівку й відкривав бронебійний номер Immigrant Song, а електричний блюз Since I've Been Loving You був на той час найвиразнішою та найкрасивішою драматичною композицією гурту, публіка виявилася не готовою до великої кількості акустичного, подекуди навіть пасторального матеріалу — і до надто чіткого поділу на "електрику" й "акустику".
Але музиканти не зважали на критику — вони зрозуміли, що рухаються у правильному напрямку. До того ж Джиммі Пейдж відчув себе настільки вільно й упевнено, що вперше дав волю своєму давньому захопленню європейським та східним містицизмом. Біля центрального отвору вінілової платівки першого накладу Led Zeppelin III було викарбувано кілька фраз із книжок Алістера Кроулі — англійського окультиста та письменника. Пейдж захопився Кроулі ще підлітком: прочитавши одну з його книжок у п'ятнадцять років, Джиммі зрозумів, що знайшов "щось своє".
Деякі пісні третього альбому гурт записав улітку 1970 року не в професійній студії, а в заміському маєтку Headley Grange у графстві Східний Гемпшир. Будинок був облаштований краще, ніж валлійський Bron-Yr-Aur: через вікна проклали кабелі до вантажівки, припаркованої у дворі, в якій розміщувалася Rolling Stones Mobile Studio — знаменита мобільна звукозаписувальна студія, позичена у The Rolling Stones.
Музиканти залишилися задоволені цим незвичайним досвідом, і в грудні того самого року Пейдж, Плант, Джонс і Бонем повернулися до Headley Grange, щоб записувати пісні для нового, уже четвертого за рахунком альбому Led Zeppelin.
Гурт не надто переймався чутками про те, що в будинку, збудованому наприкінці XVIII століття, водяться привиди. Особливо спокійно до цього ставився Пейдж, якого цілком влаштовувала похмура атмосфера маєтку.
Ба більше, на той час Джиммі вже придбав значно зловісніший будинок — маєток Boleskine House, збудований на березі озера Лох-Несс. На початку XX століття цей будинок у шотландській глушині належав тому самому Кроулі. Boleskine House мав вельми лиху славу, пов'язану з трагедіями та нещастями.
Інші учасники Led Zeppelin почувалися в Boleskine House надто некомфортно, особливо Плант. Коли Роберт навідував Пейджа в його моторошному притулку на березі не менш похмурого озера, він щоразу намагався якомога швидше звідти поїхати.
До речі, Джиммі Пейдж був не єдиною рок-зіркою, яка в ті часи захоплювалася Кроулі. У сімдесятих його тексти активно вивчав Девід Бові, що знайшло відображення в деяких піснях з альбомів Hunky Dory та Station to Station.
Що ж до інших знаменитих рок-містиків, то ще в шістдесятих вокаліст The Doors Джим Моррісон палко захоплювався індіанським шаманізмом. І справді, найкращі концерти The Doors часом нагадували якесь містичне дійство.
Голоси, кроки та сірі силуети
Дуже скоро Джиммі переконався, що чутки про Headley Grange зовсім не безпідставні. Одного разу, піднімаючись сходами до своєї кімнати (гітарист скаржився, що тієї зими простирадла в його спальні постійно були вологими й холодними), Пейдж помітив на самому верху сходів нерухомий сірий силует.
Інші також скаржилися на голоси й сміх у порожніх кімнатах, звуки кроків, що наближалися, а ще на те, що двері часто самі собою розчинялися навстіж і з гуркотом зачинялися.
До речі, за кілька років у Headley Grange репетирувала одна з провідних англійських прог-рокових груп Genesis — перед записом своєї культової платівки The Lamb Lies Down on Broadway. Одного особливо похмурого й дощового дня музиканти створили моторошний п'ятихвилинний звуковий колаж із потойбічних шумів, який згодом з'явився на альбомі під назвою The Waiting Room.
Але Led Zeppelin не створювали в Headley Grange звукових колажів — вони писали й записували там велику музику.
Спочатку Пейдж задумував платівку як музичний маніфест, заяву гурту. Zeppelin не збиралися відмовлятися від акустичних аранжувань і фолкових мотивів, характерних для третього альбому. Але цього разу вони мали намір об'єднати всі свої контрастні й полярні музичні уподобання в одне гармонійне ціле.
Прозора легкість і свинцева важкість тепер мали сусідити в одній композиції та химерним, дивовижним чином доповнювати одна одну.
Одним із яскравих прикладів такого гармонійного союзу, гри світла й тіні став один із найвідоміших творів гурту — восьмихвилинний шедевр Stairway to Heaven.
Пейдж і Плант почали писати пісню ще влітку, у Bron-Yr-Aur. Роберт створив більшу частину тексту за кілька хвилин, сидячи біля каміна. Планта завжди приваблювали кельтська міфологія, легенди про короля Артура та твори згаданого Толкіна — явища значно світліші за своєю суттю, ніж усе те, до чого тягнувся Джиммі Пейдж.
Саме Джиммі своєю грою та гармонійними музичними ходами привніс у пісню таємницю, яку, мабуть, і не варто намагатися розгадати. У будь-якому разі після розпаду Zeppelin у 1980 році внаслідок трагічної та безглуздої смерті Джона Бонема Плант украй рідко й неохоче виконував Stairway to Heaven зі сцени.
Але ця пісня — далеко не єдина перлина четвертого альбому (платівка вийшла без офіційної назви, а на оригінальних вінілових виданнях не було навіть згадок про Led Zeppelin чи окремих учасників гурту: замість їхніх імен розмістили лише чотири езотеричні символи).
Такі рок-класичні композиції, як Black Dog, і досі залишаються на слуху. Неймовірна блюз-рокова When the Levee Breaks здатна ввести слухача в транс і відома ще й неперевершеним звучанням барабанної партії Бонема. Його ударну установку розмістили внизу тих самих сходів із привидами, а мікрофони підвісили під самою стелею будинку.
Звук цих барабанів виявився надзвичайно затребуваним. Семпльовану партію Бонема з When the Levee Breaks можна почути в безлічі треків, випущених значно пізніше, — від Man Next Door піонерів тріп-хопу Massive Attack до пісні Бейонсе Don't Hurt Yourself.
Але не можна не згадати ще одну композицію, не настільки впізнавану, — чудову фолкову The Battle of Evermore, найтолкінівськіший твір Планта. Цю пісню він виконав дуетом із блискучою вокалісткою Сенді Денні з фолк-рокового гурту Fairport Convention.
Четвертий альбом Zeppelin став творчим і комерційним тріумфом Led Zeppelin. У сімдесятих гурт записав ще не один шедевральний альбом, однак жоден із них уже не звучав настільки цілісно й продумано до найменших деталей, як їхня безіменна платівка, записана в будинку з привидами.