Три гетьмана або один цар. Чи є у Росії і України загальна історія

Привіт, боєць історичного фронту! Сьогодні ми поговоримо про "загальної історії".
Якщо згадати, звідки взявся такий термін, то потрібно повернутися у часи Дмитра Табачника. Тоді весь час велася мова про "загальної історії" з Росією. Ідея, звичайно, просувалася державою, але тоді нас від повного історичного падіння врятувала банальна корупція. Збиралися видати про "спільну історію" дуже багато, а видали лише для авторів. Решту вкрали, за що велике душевне спасибі. Я тоді російськомовний підручник з історії України від міністра Табачника, академіка П. П. Толочко і тодішнього директора Інституту національної пам'яті члена-кореспондента Валерія Солдатенка добув з великим трудом, щоб його поосязать і душевно обгадити. Як з'ясувалося при прочитанні, обгаживать його зовсім не було потрібно. Він був настільки сам по собі убогий і жалюгідний, що, навіть здаючи його в макулатуру, треба було б вибачатися і просити прощення. Але "іноді вони повертаються".

Тепер у нас виникла нова "загальна історія" з Росією в ліберальної російської подачі і з участю українських авторів. В останню п'ятницю в Києві відбулася презентація книги "Російсько-український історичний розмовник. Досліди загальної історії". Я на неї презентації був і вголос озвучив багато з того, що буде написано нижче. Так що це у мене не крики навздогін. Організатори та автори вже в курсі - сподобалося це їм чи ні.

Але потрібно спочатку звернутися до природи російських лібералів. Це - приємні інтелігентні люди, які визнають існування інших народів, крім росіян. Якщо бере участь ще і товариство "Меморіал", - то це взагалі благородні люди, перед якими щиро знімаєш капелюх, оскільки їх прекраснодушная діяльність абсолютно не підтримується і всіляко підривається режимом Володимира Володимировича. Плюс ці люди люблять і поважають Україну, дозволяючи їй бути, існувати і розвиватися. Вони навіть хочуть досягти з нею (Україною) взаєморозуміння. І роблять заради цієї книжки. Наприклад, "Розмовник", він же "досліди загальної історії".

Але далі наступає смуток-печалька. Тому що російський людина, будь він хоч чорносотенець, хоч ліберал-общечеловек, несе в своєму історичному підсвідомості одні й ті ж стереотипи. І всі його "застереження по Фрейду" - вони імперські. Навіть з самими-самими внутрішніми попущениями. Причому це - саме підсвідоме, і вказати на "зальоти" і "косяки" може тільки українець, що має, крім школи російсько-радянської історії, ще і відчуття української. Російська людина ці нюанси просто не відчуває.
Але ясна річ, що оцінювати книжку треба "по-розумному", виходячи з деяких параметрів. Наприклад, її адресна аудиторія та її (книжки) меседж або ідеологія. "Розмовник" - проект ще й політичний, як зазначив хтось із ініціаторів проекту. Орієнтований на взаєморозуміння. Ну, тоді підійдемо до нього як політичного, орієнтованого на українського читача, і на його "порозуміння".

Відразу скажу, що те, що є, для російського читача зійде. Цілком. Як мінімум в жанрі "з приводу Мазепи є різні думки", а не одне. Це вже добре. Але от для українського - ситуація набагато складніше. Тому що російська людина не помічає різницю між "на Україні" і "в Україні". А "українська людина" зазвичай відразу звертає на це увагу. І ось таких дрібниць...

Просто потрібно розуміти деякі речі. Між країнами відбувається війна, і якщо ви звертаєтеся до представників іншої сторони, причому зазнала агресії, то редакційний фільтр повинен бути не подвійне, а потрійне. І перекладач на українську російську мову. Щоб "в Україні" не послали після першої сторінки. А "на Україні" це просто читати не будуть, тому що "на Україні" люди книжок не читають.

Але вникаємо далі. "Російсько-український історичний розмовник". "Розмовник" - значить, повинен бути діалог, розмова. Воно ніби так і є: глави книжки написані кожна двома авторами - російським і українськими істориками. Всі автори - цілком шановані, ясна річ, що по-різному, але фахівці. Але текст - один загальний, і "розмови" немає. Діалогу немає. Є "загальна думка". Я як-то з радянського часу не люблю "загальна думка". Тому що "загальна думка" завжди буде проти України. Тому що це "думка" суперечить самій своїй природі українському сприйняття світу. У нас немає "загальної думки" навіть у своїх межах. У нас є багато різних. І це робить українців українцями. У нас завжди "три гетьмани", і це нормально. Але не "один цар".

І якщо це - "розмовник", повинні бути позиціоновані різні (вибачте за тавтологію) позиції. Українська та російська. Нормально. Вони взагалі є, і в кожній з них є по два-три варіанти. Суперечка - це природна ситуація, а от "загальна думка" - це глухий кут. Це виключає для всіх учасників новий душевний срач вже завтра. Немає розвитку. Бо все вже сказано, є "загальна думка" - і про що далі говорити? Як продовжити діалог?

Українські автори, зізнаюся, - героїчні люди. Вони повинні були розуміти, чого отгребут від співвітчизників просто за фактом участі. Так що респект Вадиму Арістову, Владислав Яценко, Володимиру Маслийчуку. Багато людей від участі в проекті відмовилися, оскільки зараз будь-спільний українсько-російський продукт - це дуже складно.

Головний "заліт" укладачів - участь українського автора Валерія Солдатенка, члена-кореспондента НАНУ, колишнього директора Інституту національної пам'яті періоду Януковича. Його участь у проектах "загальної історії" періоду того режиму є основним джерелом повної поразки "Розмовника" за темами: Петлюра, Ленін і Сталін. Виклад цих тем з позицій КПУ взагалі не має відношення до сприйняття історії в сучасній Україні. Це все вести з останнього партзборів.
А забув сказати ще за назвою: РОСІЙСЬКО-український розмовник. Він повинен бути РОСІЙСЬКО-українським, так як сказавши РОСІЙСЬКО, ми вже на обкладинці відібрали в України давньоруський період історії. Так що, якщо книзі потрібен український читач, потрібно вчитися політкоректності.

І наостанок про "загальної історії". Давайте здогадаємося, які з суміжних держав не пропонують писати "загальну історію" з Україною? Білорусь, Словаччина і Молдавія. Тобто ті, які не претендують на частину або всю українську територію. А от Угорщина б дуже хотіла "загальну історію" із Закарпаттям, Румунія - з Буковиною і Бессарабією, Польща (коли зникне жахливий український демон В'ятрович) - "загальну історію" до Збруча або до Дніпра, ну і з Росією - в принципі все зрозуміло. Тому з назвою і обкладинкою книжки, створеної з благородною метою, - теж все зрозуміло. І сказано в її середині, зміст - багато, але не так і не про те. Немає литовсько-руського періоду і початку Московської держави, немає ХІХ ст., коли взагалі була сформульована українська позиція в російсько-українських спорах...

І після цих зауважень, висловлених публічно, мене запитали:
- А як тоді повинна називатися книжка?
Відповідаю:
- СПОРИ УКРАЇНСЬКИХ І РОСІЙСЬКИХ ІСТОРИКІВ. Тому що їх "єдина думка" про "загальному минулому" може бути тільки в російському історичному підсвідомості.