• USD 39.2
  • EUR 42.4
  • GBP 49.6
Спецпроєкти

Три гетьмана або один цар. Чи є у Росії і України спільна історія

У будь-якого росіянина в підсвідомості живуть імперські комлекси

Реклама на dsnews.ua

Привіт, боєць історичного фронту! Сьогодні ми поговоримо про "спільну історію".

Якщо згадати, звідки взявся такий термін, то слід повернутися до часів Дмитра Табачника. Тоді весь час йшла мова про "спільну історію" з Росією. Ідея, звичайно, просувалася державою, але тоді нас від повного історичного падіння врятувала банальна корупція. Збиралися видати про "спільну історію" дуже багато, а видали лише для авторів. Решту вкрали, за що велике душевне спасибі. Я в ті часи російськомовний підручник з історії України від міністра Табачника, академіка П. П. Толочка і тодішнього директора Інституту національної пам'яті члена-кореспондента Валерія Солдатенка добув з великими труднощами, аби його "поосязать" і душевно обгидити. Як з'ясувалося при прочитанні, обгиджувати його і не треба було. Він був настільки сам по собі вбогий і жалюгідний, що, навіть здаючи його до макулатури, слід було б вибачатися і просити прощення. Але "іноді вони повертаються".

Тепер у нас виникла нова "спільна історія" з Росією з ліберальної російської подачі і за участі українських авторів. Останньої п'ятниці в Києві відбулася презентація книги "Російсько-український історичний розмовник. Досліди загальної історії". Я на цій презентації був і вголос озвучив багато з того, що буде написане нижче. Тож це у мене не вигуки навздогін. Організатори та автори вже в курсі - сподобалося це їм, чи ні.

Але слід спершу поглянути на природу російських лібералів. Це - приємні інтелігентні люди, які визнають існування інших народів, крім росіян. Якщо бере участь ще і товариство "Меморіал", - то це взагалі благородні люди, перед якими щиро знімаєш капелюх, оскільки їхня прекраснодушна діяльність абсолютно не підтримується і всіляко підривається режимом Володимира Володимировича. Плюс ці люди люблять і поважають Україну, дозволяючи їй бути, існувати і розвиватися. Вони навіть хочуть досягти з нею (Україною) взаємопорозуміння. І роблять заради цієї книжки. Наприклад, "Розмовник", він же "Досліди загальної історії".

А далі наступає смуток-печалька. Тому що російська людина, будь вона хоч чорносотенцем, хоч ліберал-загальнолюдиною, несе в своїй історичній підсвідомості одні й ті ж стереотипи. І всі її "застереження за Фрейдом" - вони імперські. Навіть з найбільшими поблажками. Причому це - саме підсвідоме, і вказати на "зальоти" і "косяки" може лише українець, що має, крім школи російсько-радянської історії, ще і відчуття української. Російська людина ці нюанси просто не відчуває.

Але ясна річ, що оцінювати книжку треба "по-розумному", виходячи з деяких параметрів. Наприклад, її адресна аудиторія та її (книжки) меседж або ідеологія. "Розмовник" - проект ще й політичний, як зазначив хтось із ініціаторів проекту. Орієнтований на взаєморозуміння. Ну, тоді підійдемо до нього як політичного, орієнтованого на українського читача, і на його "порозуміння".

Відразу скажу, що те, що є, для російського читача зійде. Цілком. Як мінімум в жанрі "з приводу Мазепи є різні думки", а не одна. Це вже добре. Але от для українського - ситуація набагато складніша. Тому що російська людина не помічає різниці між "на Україні" і "в Україні". А "українська людина" зазвичай відразу звертає на це увагу. І ось таких дрібниць...

Реклама на dsnews.ua

Просто слід розуміти деякі речі. Між країнами відбувається війна, і якщо ви звертаєтеся до представників іншої сторони, причому тої, що зазнала агресії, то редакційний фільтр повинен бути не подвійним, а потрійним. І перекладач на українську російську мову. Щоб "в Україні" не послали після першої сторінки. А "на Україні" це просто читати не будуть, тому що "на Україні" люди книжок не читають.

Але вникаємо далі. "Російсько-український історичний розмовник". "Розмовник" - значить, повинен бути діалог, розмова. Воно ніби так і є: глави книжки написані кожна двома авторами - російським і українськими істориками. Всі автори - цілком шановані, ясна річ, що по-різному, але фахівці. Але текст - один спільний, і "розмови" немає. Діалогу немає. Є "спільна думка". Я якось з радянського часу не люблю "спільної думки". Тому що "спільна думка" завжди буде проти України. Тому що ця "думка" суперечить за самою своєю природою українському сприйняттю світу. У нас немає "спільної думки" навіть у своїх кордонах. У нас є багато різних. І це робить українців українцями. У нас завжди "три гетьмани", і це нормально. Але не "один цар".

І якщо це - "розмовник", повинні бути позиціоновані різні (вибачте за тавтологію) позиції. Українська та російська. Нормально. Вони взагалі є, і в кожної з них є по два-три варіанти. Суперечка - це природна ситуація, а от "спільна думка" - це глухий кут. Це виключає для всіх учасників новий душевний срач вже завтра. Немає розвитку. Бо все вже сказано, є "спільна думка" - і про що далі говорити? Як продовжити діалог?

Українські автори, зізнаюся, - героїчні люди. Вони повинні були розуміти, що відгребуть від співвітчизників просто за факт участі. Так що респект Вадиму Арістову, Владиславу Яценку, Володимиру Маслійчуку. Багато людей від участі в проекті відмовилися, оскільки зараз будь-який спільний українсько-російський продукт - це дуже складно.

Головний "заліт" укладачів - участь українського автора Валерія Солдатенка, члена-кореспондента НАНУ, колишнього директора Інституту національної пам'яті періоду Януковича. Його участь у проектах "спільної історії" періоду того режиму є основним джерелом повної поразки "Розмовника" за темами: Петлюра, Ленін і Сталін. Виклад цих тем з позицій КПУ взагалі не має відношення до сприйняття історії в сучасній Україні. Це все вісті з останніх партзборів.

А, забув сказати ще про назву: РОСІЙСЬКО-український розмовник. Він повинен бути РУСЬКО-українським, адже сказавши РОСІЙСЬКО, ми вже на обкладинці відібрали в України давньоруський період історії. Тож, якщо книзі потрібен український читач, слід вчитися політкоректності.

І наостанок про "спільну історію". Давайте здогадаємося, які з суміжних держав не пропонують писати "спільну історію" з Україною? Білорусь, Словаччина і Молдова. Тобто ті, які не претендують на частину або всю українську територію. А от Угорщина б дуже хотіла "спільну історію" із Закарпаттям, Румунія - з Буковиною і Бесарабією, Польща (коли зникне жахливий український демон В'ятрович) - "спільну історію" до Збруча або до Дніпра, ну і з Росією, в принципі, все зрозуміло. Тому з назвою і обкладинкою книжки, створеної з благородною метою, - теж все зрозуміло. І сказано в її середині багато, але не так і не про те. Немає литовсько-руського періоду і початку Московської держави, немає ХІХ ст., коли взагалі була сформульована українська позиція в російсько-українських суперечках...

І після цих зауважень, висловлених публічно, мене запитали:

- А як тоді повинна називатися книжка?

Відповідаю:

- СУПЕРЕЧКИ УКРАЇНСЬКИХ І РОСІЙСЬКИХ ІСТОРИКІВ. Тому що їхня "спільна думка" про "спільне минуле" може бути тільки в російській історичній підсвідомості.

    Реклама на dsnews.ua