U2, Джордж Харрісон та Боб Ділан. Як рок-зірки шукали Бога

Справа в тому, що на самому початку вісімдесятих "U2" не лише активно гастролювали Європою та Штатами на підтримку свого дебютного альбому "Boy" — вокаліст Боно, гітарист Едж і барабанщик Ларрі Маллен-молодший стали регулярно відвідувати зібрання християнської громади у рідному Дубліні та самовіддано вивчати Біблію. Басист Адам Клейтон не склав компанію друзям і колегам у їхніх духовних пошуках — і дуже скоро і в нього, і в зростаючої армії шанувальників "U2" з'явилися причини для занепокоєння.

У 1982-му році Боно, Едж і Маллен цілих два тижні не приходили на репетиції і повністю відгородили себе від музики — у розпал їхнього напруженого концертного графіка. Едж і справді збирався піти з гурту, Боно і Ларрі теж схилялися до цього — ще й тому, що не бачили майбутнього "U2" без свого гітариста.

Християнські цінності та все те, чим була рок-музика у свідомості двадцятирічних музикантів, народжували одне протиріччя за іншим — доводилося вибирати. Ще за рік до цього "U2" записали той самий "October" — більшість пісень були на релігійну тематику (альбом відкриває пісня "Gloria", у приспіві якої Боно латиною співав рядок із християнського гімну). Сама платівка звучала водночас страсно, урочисто і суворо — таку музику зазвичай не грають хлопці, які ще зовсім нещодавно надихалися панк-роком зразка "The Ramones" і "The Clash".

"Жовтень" взагалі був вельми проблемним диском — "U2" довелося добряче попсувати собі нерви під час роботи над ним. Те, що у молодого гурту виникають труднощі під час роботи над другим (або третім) альбомом — насправді поширене явище. Справа в тому, що при роботі над дебютом новачки записують пісні, які народжувалися протягом кількох років — ще з часів перших репетицій і концертів. Зовсім навпаки, матеріал для наступного релізу, на який уже з нетерпінням чекають шанувальники і представники лейблу, доводиться писати квапливо, на ходу — прямо на гастролях, часто за лічені тижні чи навіть дні.

У лютому 1981-го року Боно та решта зіткнулися з тим самим горезвісним "синдромом другого альбому" — терміново були потрібні нові пісні. Все те вартісне, що "U2" встигли скласти з 1976-го року, з визначного дня першої репетиції вдома у Ларрі Маллена (тоді всі четверо були ще школярами — Боно, Едж і Адам відгукнулися на оголошення Ларрі, що висіло в холі рідної школи "Mount Temple", який збирав гурт), музиканти вже явили публіці на своєму потужному дебюті "Boy" 1980-го. Боно став записувати накиди текстів для другої платівки до блокнота — дуже скоро майже всі сторінки були виписані.

Гурт мав вирушати до студії, але тут стався прикрий випадок — за лаштунками клубу в Портленді, після успішного виступу, Боно виявив, що його сумка безслідно зникла, а разом із нею і той самий дорогоцінний блокнот із текстами та накидами ідей. Пам'ять вокаліста виявилася не ідеальною — Боно довелося в авральному режимі складати нові тексти, але вже під час запису в дублінській студії "Windmill Lane" він часто просто імпровізував. Боно записував усе те, що йому спадало на думку прямо на аркуш, який був прикріплений до студійного мікрофона — музиканти були ще зовсім не мільйонерами, а запис коштував приблизно 50 ірландських фунтів на годину, що було дорого на той час і відчутно било по кишенях.

При цьому нові тексти Боно (справжнє ім'я — Пол Г'юсон) ніяк не можна було назвати поверхневими чи тим паче беззмістовними — наприклад, у пісні "Tomorrow" він співав про втрату матері (Айріс Г'юсон померла, коли її сину Полу було 14 років, юнацькі роки він провів у дублінському будинку разом із батьком і братом — "у люті та меланхолії", за його власними словами, захисною реакцією батька, Боба Г'юсона, було те, що ім'я Айріс більше не промовлялося вголос). Назви інших пісень говорили самі за себе — "Rejoice" ("Радій"), "With a Shout (Jerusalem)" ("З криком (Єрусалим)") тощо. З часу виходу дебютного альбому минув лише рік — але тепер Боно турбували зовсім не підліткові проблеми та фантазії, він співав про Бога і звучав так, ніби твердо вирішив стати ченцем чи проповідником.

Після виходу альбому, який був зустрінутий прохолодніше, ніж платівка "Boy", гурт прямо заявив своєму менеджеру і "старшому товаришу" Полу Макгіннесу (той узагалі-то готовий був зрушити гори заради своїх підопічних) про свої плани зав'язати з музикою. Макгінесс уважно вислухав їхні домисли і теж відповів молодим людям (насамперед Еджу, Боно і Ларрі) з усією притаманною йому прямотою приблизно таке: "Ви розмовляли з Богом? Наступного разу, коли зателефонуєте Йому — чи Їй — запитайте, як щодо контракту, який я, ваш представник на Землі, підписав із вами. Чи не гріхом буде його розривати? Бог бажає, щоб ви порушили договір? Що це за Бог такий?".

Гурт продовжив гастролі, Боно не став ченцем і незабаром одружився зі своєю дівчиною Алі. У 1983-му році "U2" записали третій альбом, жорсткий і безкомпромісний "War" — це була вже нова епоха з зовсім іншими піснями, але релігійність Боно та решти відчувалася завжди, зокрема й на головних шедеврах гурту, платівках "The Joshua Tree" та "Achtung Baby".

Джордж Гаррісон і "All Things Must Pass"

Свої пошуки Бога соло-гітарист "Бітлз" Джордж Гаррісон почав ще в середині шістдесятих — і вони привели його до Індії. Попутно Джордж збагатив музичну палитру гурту грою на ситарі (вперше Джордж використав цей складний індійський інструмент на бітлівському записі восени 1965-го, зігравши екзотичну партію в пісні Джона Леннона "Norwegian Wood"). У другій половині шістдесятих Джордж як композитор ставав усе досконалішим — його найкращі роботи не поступалися творінням Леннона і Маккартні. Водночас його захоплення індуїзмом стало вже способом життя — єдиним способом вижити у божевільному світі шоу-бізнесу і бітломанії, та й узагалі в усьому сучасному безумстві.

Проте великою проблемою для Гаррісона було те, що в кожен диск "Бітлз" включали лише одну-дві його пісні (максимум чотири — для подвійного альбому 1968-го року) — інакше для творінь Леннона і Маккартні, які ті вважали обов'язковими до виконання, просто не залишалося б місця. У результаті до весни 1970-го року у Джорджа накопичилися десятки незатребуваних пісень — їх-то він і почав записувати у студії "EMI" на Еббі-роуд під керівництвом геніального і скаженого саундпродюсера Філа Спектора, винахідника "стіни звуку".

Спектор працював у своїй звичній манері — спочатку Джордж для ознайомлення заспівав йому всі номери під акустичну гітару, а потім продюсер почав копітко вибудовувати ту саму "стіну". У записі брала участь безліч музикантів, барабанщики, гітаристи та клавішники в унісон грали одну й ту саму партію — таким чином, звук набував ураганної потужності та щільності навіть у переважно акустичних номерах. Більшість пісень альбому "All Things Must Pass" йшли слідами духовних пошуків Гаррісона — це стосувалося і головного хіта, класичної "My Sweet Lord", і драматичних "Art of Dying" та "Hear Me Lord", а також таких умиротворених і нескінченно мудрих композицій, як "Run of the Mill" і "Beware of Darkness".

Альбом "All Things Must Pass" був випущений у вигляді розкішно оформленого комплекту з трьох вінілових платівок — незважаючи на високу ціну, він швидко зайняв верхні рядки в Британії та Штатах, ставши бестселером взимку 70-71 років. Виявилося, можна бути глибоко духовним — і водночас комерційно успішним виконавцем. Більш ніж пів століття по тому "All Things Must Pass" вважається ледь не найкращою сольною бітлівською роботою — альбом користується навіть більшою повагою, ніж сольні шедеври Джона Леннона (наприклад, "John Lennon/Plastic Ono Band" і "Imagine") та Пола Маккартні (такі платівки, як "Ram" і "Band On the Run").

Боб Ділан і його "християнська трилогія"

На початку семидесятих на той час уже легендарний і міфічний Боб Ділан зазнавав неминучої творчої кризи — музикант вибрався з неї, записавши пронизливий альбом про проблеми у своєму сімейному житті, платівку "Blood On the Tracks". Потім послідував диск "Desire" з багатими екзотичними аранжуваннями та епічними піснями про боксерів і гангстерів — Ділан був на висоті, але ближче до кінця десятиліття знову почав втрачати натхнення. Музикант просто втомився — і шкідливі хімічні порошки ледь допомагали йому дограти черговий концерт до фінальної пісні.

На одному з виступів хтось кинув Бобу на сцену срібний хрест — Ділан підібрав його, але дістав із кишені лише за кілька діб, душної ночі в готельному номері. 37-річний музикант почувався жахливо — але в той момент, за його словами, відчув у кімнаті фізичну присутність Ісуса.

За кілька тижнів Ділан уже записував альбом "Slow Train Coming" — всі без винятку пісні були про те, що означає здобути віру. Боб виявився найштучнішим проповідником в історії сучасної музики — образність, гумор і цинізм нікуди не поділися, але нові пісні Ділана відрізнялися ще й кришталевою ясністю думки та загального посилання. Платівка користувалася успіхом, але до часу виходу наступних двох дисків "християнської трилогії", "Saved" і "Shot of love", публіка втомилася від непохитної набожності Боба — до того ж, на концертах він навідріз відмовлявся виконувати будь-які свої пісні, окрім "християнських".