Вес Андерсон вирушає на Дикий Захід. Яким буде його перший вестерн

Про своє бажання зняти вестерн режисер розповів під час одного з паризьких кінозаходів просто неба. Андерсон, відомий своєю любов'ю до французького кіно, вже давно живе в Парижі. Схоже, тепер режисер згадав про своє техаське коріння — Андерсон народився й виріс у Х'юстоні — і вирішив звернутися до жанру, який вважається основою американського кінематографа.

Щоправда, проєкт поки що перебуває лише на початковій стадії. Відомо лише, що головну роль у майбутньому фільмі виконає давній соратник і однодумець режисера Білл Мюррей. Серед інших заявлених учасників стрічки — не менш близькі Андерсону за духом Овен і Люк Вілсони. Брати знімалися разом ще в дебютній картині режисера "Пляшкова ракета" 1996 року.

Що ж до виконавця головної ролі, то його співпраця з Андерсоном розпочалася приблизно тоді ж — наприкінці дев'яностих. Мюррей, який уже був зіркою голлівудських хітів на кшталт "Мисливців на привидів" та "Дня бабака", погодився зіграти у другому фільмі тоді ще майже невідомого представника незалежного кіно — трагікомедії "Академія Рашмор".

Втім, хоча "Академія Рашмор" і стала справжньою подією для кіноманів, це був ще не той самий Вес Андерсон, якого сьогодні вважають одним із найупізнаваніших режисерів світу. Саме свій фірмовий стиль і абсолютно унікальну кіномову він почав знаходити вже на початку нового століття, працюючи над картиною "Сімейка Тененбаумів".

Шедеври Веса Андерсона

Не так уже й важливо, що у "Сімейці Тененбаумів" блискуче зіграв Джин Гекмен — одну з найкращих ролей за свою легендарну багаторічну кар'єру. Саме в цьому фільмі Андерсон перестав приховувати своє захоплення французькою кінокласикою. Після виходу картини критики відзначали вплив Луї Маля та Жана-П'єра Мельвіля, передусім маючи на увазі стрічку "Жахливі діти" середини минулого століття. Водночас роботу Андерсона порівнювали навіть із творчістю Орсона Веллса — багато хто помічав очевидний вплив його картини "Чудові Емберсони".

Але ще важливіше інше. Саме у "Сімейці Тененбаумів" Андерсон почав створювати ту візуальну досконалість, яка згодом стала його головною режисерською рисою. Ніхто у світі кіно не вміє вибудовувати кадр так, як це робить він. Його фірмові внутрішньокадрові зуми, майже маніакальна любов до симетрії та бездоганне відчуття кольору зробили стиль режисера настільки впізнаваним, що його практично неможливо ані наслідувати, ані скопіювати.

Після "Сімейки Тененбаумів", першої великої роботи режисера про сімейні драми, приховані конфлікти й скелети у шафі, Андерсон представив світу "Водне життя зі Стівом Зіссу" — ще одну абсолютно унікальну картину, головну роль у якій також виконав Білл Мюррей.

За сюжетом герой Мюррея — дослідник океану Стів Зіссу, образ якого частково був навіяний Жаком-Івом Кусто, — вкотре вирушає в морську експедицію на своєму невеликому судні. Але цього разу його мета зовсім не романтична. Він хоче помститися загадковій "акулі-ягуару", яка нібито вбила його друга. Зрозуміло, Андерсон не став знімати звичайний фільм про помсту, нехай і серед океанських хвиль. Глядач побачив ще одну дивовижну історію, зняту так, ніби режисер ставився до кожного окремого кадру як до самостійного художнього твору.

До речі, музична складова фільму теж була унікальною. Усю морську подорож героїв "Водного життя" супроводжують пісні Девіда Бові — але не в авторському виконанні. Їх під акустичну гітару португальською мовою співає бразильський музикант Сеу Жоржі. При цьому сам він постійно з'являється в кадрі, влаштувавшись десь на палубі зі своєю гітарою, але не втручаючись у життя героїв. Відомо, що сам Бові був у захваті від цієї ідеї.

У своїй наступній стрічці — чудовому "Потязі до Дарджилінга" — Андерсон використав кілька композицій зі свого улюбленого альбому гурту The Kinks, одного з головних героїв британського музичного вторгнення шістдесятих років. Так, композиція This Time Tomorrow звучить під час неймовірно красивого й надзвичайно зворушливого прологу. Герой Білла Мюррея, який цього разу з'являється лише в епізодичній ролі, запізнюється на потяг і, задихаючись, біжить пероном індійського вокзалу. Але його випереджає молодий герой Едрієна Броуді. Він застрибує до вагона, знімає окуляри й спостерігає, як герой Мюррея безнадійно намагається наздогнати потяг у променях вечірнього сонця. І цього разу Андерсон знову створив справжнє кінематографічне диво.

Потім з'явилася зворушлива стрічка "Королівство повного місяця" — історія кохання двох підлітків, а згодом Андерсон подарував світові, можливо, свій головний шедевр — "Готель "Гранд Будапешт"" 2014 року. Це теж, по суті, була історія кохання двох молодих людей, але розказана й показана з неймовірною винахідливістю.

"Французький вісник", який вийшов на екрани у 2021 році після довгих шести років очікування (щоправда, ще у 2018-му Андерсон потішив своїх прихильників другим повнометражним мультфільмом "Острів собак"), анітрохи не розчарував. Здавалося, режисер прагнув перевершити самого себе, використовуючи всі свої улюблені творчі прийоми на двісті відсотків.

Натомість "Місто астероїдів", що побачило світ у 2023 році, вже не справило такого сильного враження. Проте того ж року на екрани вийшло кілька короткометражних робіт Андерсона, і одна з них — "Дивовижна історія Генрі Шугара" — нарешті принесла режисерові премію "Оскар".

Останній на сьогодні фільм Андерсона було представлено глядачам рік тому. У "Фінікійській схемі" вже вдруге після "Французького вісника" свій безмежний талант продемонстрував Бенісіо дель Торо. Не буде дивно, якщо режисер запросить актора і до свого майбутнього вестерну.

Найбільш незвичайні вестерни

Картина чилійського режисера Алехандро Ходоровського "Кріт" (El Topo), що вийшла на екрани у 1970 році, виходила далеко за всі можливі межі жанру. Навіть у добу так званих ревізіоністських вестернів, коли режисери активно ламали усталені правила й руйнували традиційні канони, ця стрічка була — і залишається — неймовірно сміливим кроком. Але не вперед, а вбік — у зовсім незвідані території.

Сюрреалізму у фільмі не менше, ніж жорстокості. З головним героєм, тим самим Кротом, якого зіграв сам Ходоровський, глядач знайомиться в особливий момент. Одягнений у чорне, верхи на чорному коні, під чорним парасольком він мандрує мексиканською пустелею разом зі своїм семирічним сином. На самому початку Кріт повідомляє хлопчикові, що той уже став дорослим, а отже має закопати в пісок свого плюшевого ведмедика та портрет матері.

Узагалі Кріт уявляє себе Богом. І справді творить дива — криваві, жорстокі й незбагненні. Великим шанувальником цього фільму був Джон Леннон. Настільки великим, що після перегляду "El Topo" він профінансував наступну картину Ходоровського — "Свята гора".

У 1987 році британський режисер Алекс Кокс зняв фільм "Прямо в пекло" (Straight to Hell) — чи то пародію на спагеті-вестерни, чи то своєрідне освідчення їм у любові. Хай там як, звичайного вестерну від режисера, який уже встиг прославитися біографічною драмою "Сід і Ненсі", не очікував ніхто.

Події відбуваються у сучасному світі. Головні герої тікають із Лос-Анджелеса до Мексики, грабують місцевий банк і, відповідно до законів жанру, опиняються у маленькому містечку, що більше нагадує поселення з однією-єдиною вулицею. Саме там місцева банда, яка обожнює каву, влаштовує нескінченні перестрілки та галасливі гулянки. Спочатку її члени, цілком закономірно, вороже ставляться до чужинців, але згодом починають поважати новоприбулих.

У стрічці Кокса знялося чимало легендарних музикантів: лідер британського панк-гурту The Clash Джо Страммер, Елвіс Костелло, фронтмен The Pogues Шейн Макґован, а також Кортні Лав, яка на той момент ще не зустріла Курта Кобейна. У фільмі багато гумору, хоча переважно це комедія абсурду.

Втім, найбільш неймовірний вестерн у 1995 році створив Джим Джармуш — режисер, який, як і Кокс, до цього працював зовсім в іншому кінематографічному напрямі. Його картина "Мрець" залишається одним із головних шедеврів режисера й водночас найбільш нетиповою роботою в його творчості.

Історія молодого чоловіка на ім'я Вільям Блейк, якого зіграв Джонні Депп, починається з подорожі потягом із Клівленда до глухої провінції, де він сподівається знайти роботу. Натомість доля зводить його з індіанцем, який називає себе Ніхто. Цей фільм і досі не перестає хвилювати уяву: він ставить значно більше запитань, ніж дає відповідей. Але в ньому є справжня магія. І важливою складовою цього чарівного відчуття є гіпнотичні гітарні імпровізації Ніла Янга, які супроводжують більшість сцен картини.

Цілком можливо, що й Вес Андерсон, звернувшись до, здавалося б, зовсім "чужого" для себе жанру вестерну, теж подарує глядачам щось справді неймовірне.