• USD 27.9
  • EUR 33.9
  • GBP 39.4
Спецпроєкти

Український Інь-Ян. Як убити свято 14 жовтня

Від прагнення 14 жовтня святкувати 23 лютого віє некрофілією

Фото: facebook.com/Василь Лицар Адамовський
Фото: facebook.com/Василь Лицар Адамовський
Реклама на dsnews.ua

Ранок приніс у мій вайбер чергову блискучу ініціативу батьківського комітету: "Батьки, ніхто не проти, якщо ми сьогодні хлопців привітаємо шоколадками?".

Оцініть формулювання питання: подвійне заперечення чудово яке добре - воно чітко вказує на очікувану відповідь.

Я був проти. І, природно, опинився в меншості. Річ, утім, аж ніяк не в спробі обмежити споживання солодкого двом десяткам пацанів. Річ у тому, що шаблонно споживацьке ставлення до свята знищує його суть. У тому, що ці "колеги по цеху батьківському", в масі своїй на добрий десяток років молодші за мене, повели себе як типові радянські люди. І за звичкою хочуть "всього лише" відзначити 23 лютого 14 жовтня. Не, ну а чо - адже логічно ж. День Радянської армії скасували? Значить, будемо святкувати День Української армії. День чоловіків, день хлопчиків. День шкарпеток, день піни для гоління, день іграшкових пістолетиків та стінгазет "для представників сильної половини людства" і "майбутніх захисників".

Люди, вас не тягне проблюватися від цієї фальші?

Що не так? Не так - це "здайте гроші на подарунки". Не так - це "не бачу приводу не випити". Не так - це "ТРЕБА ПРИВІТАТИ!". Не так - це зведення будь-якого торжества до обов'язкової формальності, до неминучого і незмінного ритуалу за повної байдужості до його суті. Не так - це вихолощення змісту, на яке у нормальної людини виникає лише одна захисна реакція - цинізм і блюзнірство. Не так все.

Особливо не так те, що через чверть століття громадської й державної некрофілії ми — суспільство і держава — так і не вилікувалися від неї навіть під загрозою перетворення на об'єкт своєї ж патологічної пристрасті. Гірше того - ми вигадали новий антураж для своїх некрофильских забав. От тільки переодягання трупів не оживляє. А завернувши живе в саван, та ще й тугіше, дуже навіть можна отримати нового мерця. До свят це відноситься не менше, ніж до людей.

Цього я представникам батьківського комітету не сказав: питання, як ви розумієте, було вирішено задовго до опитування - і "референдум", по суті, був формальністю. Але я поцікавився: а чому ми не вітаємо дівчаток? Відповідь, утім, я знав. Думаю, що вас вона теж не здивує, а дехто, принаймні, з легкістю й не замислюючись її повторить. Тому що це річ самоочевидна й сама собою зрозуміла. Для. Дівчаток. Свято. Є. Це! Восьме!! Березня!!! І якщо ви чуєте в цих словах відлуння голосу царя Леоніда з пріснопам'ятного блокбастера, то, може бути, як і я, відчуваєте, що спиною вперед падаєте в прірву.

Реклама на dsnews.ua

Аксіома Коула свідчить: кількість розуму на планеті - величина постійна, населення ж весь час зростає. І злу правоту цього спостереження підтверджує хоча б те, що одна з найефективніших у європейській історії Нового часу спільнот убивць, для яких війна була сенсом життя, без зусиль усвідомлювала те, що більшість з нас, начебто, куди більш цивілізованих і краще освічених (сумнівне твердження, втім) людей навіть не замислюється.

Те, що головним святом козацтва був день шанування Марії, жінки, більш того - матері, а не, скажімо, Архістратига Михаїла або Георгія Побідоносця, виглядає парадоксальним тільки на перший погляд. Суперечність знімається просто: воєнне щастя - мінливе, а удача - пані примхлива. І хоча можливість перемоги укладена в супротивника, непереможність - в тобі самому. Те, що цю думку сформулював китаєць Сунь-Цзи, зовсім не означає, що з нею не були знайомі на просторах від Сяну до Дону. Ще як були: для фронтиру мир - стан неприродний.

А що таке непереможність? Це коли і тил і фронт - єдине ціле. Коли "там" по тисячі разів на дню благають не "перемагай!", а "повернись!", а "тут" не вірять навіть знають, що покрив цієї молитви - найнадійніша криця, і той, у кого вона є, або невразливий, або безсмертний. Хлопці з АТО можуть багато розповісти про такі обереги, але деякі погоджуються ризикнути: магія діє в таємниці, так було завжди. Це, якщо хочете, український Інь-Ян. День Заступниці - День Захисника. Одне без іншого просто не працює.

Але ж ні. Ми підхопили цю заразу хлопчачих урочистостей і дівчачих урочистостей і захоплено чіпляємося за неї. Щоб чітко - ніяких напівтонів. Соціальні ролі мають відповідати сексуальним. Все ще. У століття, коли жінки роблять кар'єру, а чоловіки ходять в декрет.

Безумовно, біологічно кожен з нас - або придаток до прутня, або білкова оболонка навколо піхви. Але цивілізація вже дуже давно і дуже далеко пішла від культів родючості - принаймні, достатньо, щоб відповідні написи і зображення вважати скоріше образливими, ніж священними.

Так чому ми знову й знову ділимо свята на чоловічі і жіночі? Зрештою, навіть День Батька і День Матері - це не про біологію. Це про любов, турботу, прихильність. І я сподіваюся дожити до моменту, коли у традиціоналістів почне зривати дах від масового використання маткових реплікаторів і виробництва мультикомбінованих статевих клітин - тому що цим святам такі нововведення аж ніяк не загрожують. Навіть навпаки.

Втім, повернуся до Дня Покрови. Так, поза релігійним контекстом це День захисника України. Але захисник і чоловік (а тим більше - хлопчик) - аж ніяк не тотожні поняття. Коли вже Батьківщину захищати - це професія, то свято це - суто професійний. Вітати з ним кого попало - це значить глибоко не поважати тих, хто цю професію обрав. І якщо вже нам ніяк не звільнитися від сексизму, варто пам'ятати, що більше за всіх це День Матері, яка вдяглась у камуфляж.

    Реклама на dsnews.ua