Уяви собі старість: вісім книжок молодих авторів про літніх героїв

Відповідно до вікової класифікації Всесвітньої організації охорони здоров’я, люди похилого віку мають 65-75 років (перед тим – середній вік, за тим – старечий). І герої такого віку – не найбільш розповсюджений випадок в сучукрліті. Та і не тільки у нас, писати старість складно, а читати про неї незручно, та і продається погано, бо купують книжки люди 35+, їм цікаво читати про себе. У нас знайдеться мало-мало книжок, написаних людьми дорослими про свої досвіди – от проза Галини Вдовиченко, наприклад, чи інколи – Володимира Лиса. Переважно ж про старіння у нас пишуть люді молоді. Природна цікавість, вочевидь: спочатку уявити досвід, який потім випаде пережити. Як же собі уявляють старість українські письменники? От вісім варіантів, прошу.

Таня Малярчук, "Corvus corax (ворон)" (зі збірника "Звірослов", Фоліо).

Антоніна Василівна – учителька мови і літератури на пенсії. Важка вдача, розхитані нерви, прагнення до молодих людей, що конче потребують виховання. У Антоніни є собачка Жучка, колись страшенно модне пальто "джерсі" (чого воно коштувало учительці, додумайте), є право і бажання спускатися ліфтом з другого поверху на перший, є боти зі зламаним зіпером і новий галасливий сусід.

Юнак орендує квартиру поверхом нижче під студію, він танцюрист. Починають зі сварки і наряду міліції, а закінчують пактом про ненапад і трудовим договором: Антоніна Василівна присутня на репетиціях Віктора, де він переконує її, що танці – це завжди непристойно, а вона віри не йме. Але їхня непристойна історія уже закрутилася.

Життя Антоніни поступово міняється, вона навіть йде в перехід біля станції Театральна, щоби і собі потанцювати, але не наважується. Аж от одного дня Віктор не приходить на репетицію. Антоніна має теорію: все, що ми нині переживаємо, раніше бачили уві снах. Еротична фантазія загрожує перерости в жахіття про страх смерті.

Оповідання називається "Вороном", цих птахів від певного моменту Антоніна починає бачити всюди і себе з ними асоціювати. Ясно що ворон нечасто є провісником гепі-ендів. Але ж таки буває! Ворон, котрий годує спраглого чоловіка – історії Павла-пустельника чи Іллі-пророка, тут варто згадати про цих воронів. Антоніна підгодовує собою Віктора. Що робить чоловік, коли насититься?..

Софія Андрухович, "Старі люди" (Лілія-НВ).

Лука отримує запрошення на весілля. Його дід і баба одружуються – вшосте. Колись знайшлися в хорі, котрим керував бабин тато, захопилися-закохалися, побралися, через півроку розлучилися, через рік побралися і так воно триває й досі.

Лука має дар: він уміє бачити старих людей, навіть в тривіальному прохідці, щоби купити темпери, йому в око впадають старенька на лавці, дві сліпі жебрачки зрілого віку, похилого віку перехожий. А от на його картинах старі виходять позбавлені віку – ні молоді, ні зрілі, ні живі, ні мертві. Одну зі своїх картин – портрет оголеної бабусі – Лука готує на подарунок молодятам.

На весіллі, яке складають всуціль літні люди, Лука знайомиться з Мартою – одноліткою баби та її зведеною сестрою. Марті залишилося жити сто днів. Вдвох вони пускаються берега, в пригодах Марту приймають за матір Луки. "Це моя дружина", – коментує такі помилки юнак.

Химерна історія Андрухович дає два рецепти, як опанувати старіння (Марта радить): жити спогадами і не думати про старість. Чого жоден із героїв не робить, ясна річ. Бо в цій книжці нема старих – як на картинах Луки, але є високе мистецтво підмічати стани переходу. От хоч переходу від віку до віку, але з неочевидним напрямком: старі тут дитиніють, діти старішають.

Мирослав Лаюк, "Баборня" (Видавництво Старого Лева).

Два часові шари – ранні 1970-і й наші часи. Тоді: любовний трикутник на селі – молода учителька Марія Василівна, її чоловік-підполковник Семенко і місцевий лісник Онуфрій; коханець чоловіка застрелить і втече з країни. Зараз: крутять млявий роман ангелоподібна онука Онуфрія й мажористий онук Марії, візитує Україну аргентинець Онуфрій, спогад про якого трепетно зберігала літня вчителька біології. Проступає ще один часовий пласт – 1955 рік: повстанця Онуфрія і його наречену Гафію (нині – безумна безхатченка) катував радянський підполковник; вбивство у 70-х відбулося не через ревнощі, а через помсту.

Баборня – це будинок для людей похилого віку. Він у романі з’явиться, але дія в ньому не відбувається. Там головна героїня зустріне людину, завдяки котрій її переродження стане бодай можливим, але не конче ймовірним. Лаюк пише сатиру про геронтократію, де всі працюють на безсмертя і тут же мруть, як мухи. Тут є дві учительки, нині вони літні пані: Анна і Марія. Одна, безумна, просто накопичує сміття. Інша іменує своє "сміття" здобутками і заслугами, вкладаючись в учнів, які – невдячні тварюки – накладають в процесі на себе руки. У Анни і Марії є онуки. Мала намагається переграти родинний сценарій, мріючи бути учителькою. Малий чесно втікає якомога швидше і якомога далі.

Головна тут – учителька біології Марія Василівна. В молодості вона потрапила до кіно з Софією Ротару: це й досі один із її чарівних спогадів. Другий такий досвід Маріїн – адюльтер із Онуфрієм. Онуфрій і Марія зустрінуться в старості. І цього краще було б не робити. Бо життя – це вам не кліпчики Ротару. Нині Марія Василівна – стара, самотня, озлоблена: функціональний гвинтик тоталітарних інституцій. Помирає генерація, яка плутала контроль з піклуванням і насилля з любов’ю, вона помре разом із Маріями.

Фоззі, "Червоні хащі" (Видавництво Старого Лева).

Червоні хащі – село на Черкащині, на околицях якого піонерський табір "Сонечко" перетворили на будинок для літніх людей. Ми потрапляємо до притулку разом із Богданом. Він – колишній учитель математики, недавно овдовів, є син, але живе далеко за кордоном. Новенького Богдана береться адаптувати Валерій-Йосип, тутешній старожил, відданий масовик-затійник, чиї ескапади не так розважають, як люто дратують. Богдана насамперед, але що з того взяти, він не п’є навіть! Власне, з монологів Йосипа і стриманих внутрішніх коментарів Богдана складається ця історія.

Триває 2006 рік. Старі їдять несмачну манку, шукають грошей на пляшку (Богдан не п’є), викривають корупцію завідувачки Зінки і змиряються, коли антикорупційні акції провалюються, їздять на екскурсії, одружуються, їдять печиво з дикою марихуаною, хворіють, помирають. Помирають. "Червоні хащі" – про людей, які змушені жити поруч, але не мають нічого спільного, окрім поважного віку. А цього буває замало. І ой як забагато. А іронія, відповідно до якої дитячий заклад перетворили на будинок для людей похилого віку, навіть назви не змінивши, очевидна: літери "не" в слові "сонечко" давно загубилися, так і пишеться будинок без не – "сочко". 

Фоззі, "Чорний хліб" (Клуб Сімейного Дозвілля).

Наприкінці 80-х під час гарпування гине юнак – з місцевих, з чукчів. Андрія можна було б врятувати, аби не байдужість присутніх тут же: двох туристів – українця та росіянина та двох земляків-чукчів. Андрій – єдина пещена дитина Лідії, Лилєкей себто – знаної мисливиці, удови, чий чоловік зник за невизначених обставин і подейкують, що то Лідія його убила. Лилєкей береться за помсту. Але реалізувати її до кінця тоді, в 1980-х не вийшло і попереду на неї чекають роки в’язниці. Нині, 2005 року, дуже літня Лідія рушає в Кемерово, а згодом в Миколаївську область, щоби довершити свою справу.

Лілія Іванівна завжди має при собі ніж, як і годиться мисливиці-за-покликанням. Палеонтологи, що приїхали на Північ, шукати рештки мамонтів, дубу б дали: той ніж має колодку з мамонтової кістки. Цей ніж раніше належав матері Лілії (між іншим, мати і чоловік в книжці імен не мають, а тут поіменовані навіть якісь епізодичні таксисти). Саме таким ножем чукотська жінка мала б бути готовою перерізати горло дітям і собі, щоби не потрапити в полон, якщо чоловіки програють битву. Цей ніж стає знаряддям помсти, ним Лілія убиває чоловіків, що не врятували Андрія; та цей же ніж стане знаряддям покарання. Кожен злочин в "Чорному хлібі" супроводжує ця болісно-нав’язлива думка: готовність убити найближчу до себе людину – свою дитину. Зрештою, Лилєкей почне здаватися, що це вона убила сина, не не-уберегла, а власне убила.

Для історії про жінку-месницю Фоззі не міг обрати персонажа ідеальнішого: стара жінка, зайда-чукча – її автоматично не бачать, щоби не робила, Лідія потрапляє в сліпу зону. Це суперсила старості – бути в режимах невидимості. Для соціального життя – то зле, для хвацького детективу – краще не буває.

Сергій Бабкін, "Млини мелють поволі" (Дискурсус).

Стару приводять на площу провінційного містечка, ранній ранок. Молодики садовлять жінку в інвалідний візок, забувають дати води і їдуть – вона готова ставати до роботи. Кая жебрачка, буквально у рабстві у місцевого сутенера. У неї є подруга – теж сильно похилого віку двірничиха, глухоніма, котра пригощає її яблуками. Жінки спілкують між собою так, як уміє їхня генерація – через заборону, через натяки і дрібні жести, через заборону говорити правду (це нам розповідач так пояснить). До Каї підійшов молодий чоловік із морем на футболці, вона дивилася на те море, розкачувалася і впала – це самогубство.

Але на заміну Каї уже спішить нова рабиня. Авеліну програв у карти син. Помстився він так, бо коли був малям, а Авеліна очікувала на другу дитину, то постало питання – життя матері чи життя плоду, і Авеліна зробила аборт. Ображене дитя не отримало обіцяного братика (а матуся явно не того абортувала). Тепер ображений хлоп під сорок віддає матусю сутенеру, жінку знерухоміють, пошкодивши спинний мозок, і відсилають на площу на заробіток.

Сумнівів в адекватності сина у розповідача нема. Зате є теорія: ці старенькі належать до покоління, яке роками вчилося жити в ієрархії, в них закоренився німий послух, з якого можна вивезти тільки зануренням в екстремальні досвіді. Млини з назви – це млини богів, очевидно, що поволі мелють, але мелють, отже, розплати не уникнути. А до речі, де є сама ідея відплати і божого гніву-суду, там є й ієрархія.

Сергій Осока, "Баба з козами" (за збірника "Нічні купання в серпні", Видавництво Старого Лева).

Баба Галька Приймачка. Її історія дослівно нікому не цікава, її ніхто уже не пам’ятає. Окрім юнака – далеко родича баби, котрому треба утримати в пам’яті кожну яблуню на подвір’ї, кожну сусідчину козу, щоби не втратити себе. Його дитинство – це серія розділених спогадів. Її старість – це серія нерозділених спогадів.

Звичайна сільська жінка. Сива. У вилинялій хустці. Із скіском у руках. Вона косить-возить козам, бо кози – то її все. Має шрам на нозі, давній, мабуть, від тієї скіски. І одяг давним-давно пропахнув "тройним одеколоном" (а де його власник подівся, то найцікавіше). Був у баби Гальки дід Василь. Зарубав його сокирою зять, доньчин муж, відсидів, повернувся і досі з донькою живе. Банальний сільській нуар, Галька біситься за звичкою, коли питають щось про доньку і зятя. Любить вона його, – пояснює баба. Зараз і донька вже мертва. На астму сильно хворіла, Галька все її козиним молоком відпоювала, думала, врятує. Нині тільки кози й є.

Сергій змалечку відвідував родичку. Завітав був до неї і дорослим, десять років не бачилися. Стара занедбана, кози голодні. І в цю мить юнак розуміє, що завжди тримався за історію Гальки, бо тримав його жах: це і його історія. Історія задушливої невідчайдушної самоти, в якій оточуючі бачить хіба елегійні картинки природного життя і злагоді з всякими тваринками-рослинками.

Галька помре. Сергійко ніколи не стане гіпстером і не вип’є козиного молока, кажуть, тепер воно гірке.

Марк Лівін, "Бабине літо" (Віват).

Ждану десять років. Батьки на межі розлучення. Синів на літо відправляють кого куди, Ждан їде з Надвірної до Франика, там живуть його дід і баба. Дім-сад з вишнями, бабуся в картатому фартусі і гумаках, дід з ровером і досвітньою рибалкою. Дідусеві риболовлі дозволяють йому любити людей, – пояснила мати. Одного дня починається злива і малий з дідом ховаються від дощу в старому "москвичі". Дід здається Ждану красивим, спокійним і врівноваженим – відтоді він уявляє Бога з обличчям дідуся. Що нагоди дід і баба викладають моральні уроки: не просто риболовля, а пошана до тих, кого ти убив і з’їв; не просто лікування обдертого під час футболу боку, а не питай, що сталося, якщо не готовий почути правду. За тим всім проступає шалено цікава біографія діда-моряка, на побачення з яким баба подорожувала портами СРСР. Та нам її не розкажуть.

"Бабине літо" – монологи юнака, який захоплено згадує себе хлопчиком. Такого штибу захопленню притаманно не помічати людей навколо, що Ждан і Лівін охоче й роблять. Знаєте, Дід і Бабуся за версією Ждана навіть імен не мають. Чи то просто імена богів намарно не можна називати? Влада і Валентин, так їх звати, до речі.