• USD 26.3
  • EUR 30.6
  • GBP 36.3
Спецпроєкти

Уяви собі старість: вісім книжок молодих авторів про літніх героїв

1 жовтня – Міжнародний день людей похилого віку. До свята ми прочитали українські книжки, де героями є літні люди, а написали їхні історії люди молоді

Чоловів і книги
1 жовтня – Міжнародний день людей похилого віку / jumpstory.com
Реклама на dsnews.ua

Відповідно до вікової класифікації Всесвітньої організації охорони здоров’я, люди похилого віку мають 65-75 років (перед тим – середній вік, за тим – старечий). І герої такого віку – не найбільш розповсюджений випадок в сучукрліті. Та і не тільки у нас, писати старість складно, а читати про неї незручно, та і продається погано, бо купують книжки люди 35+, їм цікаво читати про себе. У нас знайдеться мало-мало книжок, написаних людьми дорослими про свої досвіди – от проза Галини Вдовиченко, наприклад, чи інколи – Володимира Лиса. Переважно ж про старіння у нас пишуть люді молоді. Природна цікавість, вочевидь: спочатку уявити досвід, який потім випаде пережити. Як же собі уявляють старість українські письменники? От вісім варіантів, прошу.

Таня Малярчук, "Corvus corax (ворон)" (зі збірника "Звірослов", Фоліо).

Таня Малярчук, збірник "Звірослов"
Таня Малярчук, збірник "Звірослов"

Антоніна Василівна – учителька мови і літератури на пенсії. Важка вдача, розхитані нерви, прагнення до молодих людей, що конче потребують виховання. У Антоніни є собачка Жучка, колись страшенно модне пальто "джерсі" (чого воно коштувало учительці, додумайте), є право і бажання спускатися ліфтом з другого поверху на перший, є боти зі зламаним зіпером і новий галасливий сусід.

Юнак орендує квартиру поверхом нижче під студію, він танцюрист. Починають зі сварки і наряду міліції, а закінчують пактом про ненапад і трудовим договором: Антоніна Василівна присутня на репетиціях Віктора, де він переконує її, що танці – це завжди непристойно, а вона віри не йме. Але їхня непристойна історія уже закрутилася.

Життя Антоніни поступово міняється, вона навіть йде в перехід біля станції Театральна, щоби і собі потанцювати, але не наважується. Аж от одного дня Віктор не приходить на репетицію. Антоніна має теорію: все, що ми нині переживаємо, раніше бачили уві снах. Еротична фантазія загрожує перерости в жахіття про страх смерті.

Оповідання називається "Вороном", цих птахів від певного моменту Антоніна починає бачити всюди і себе з ними асоціювати. Ясно що ворон нечасто є провісником гепі-ендів. Але ж таки буває! Ворон, котрий годує спраглого чоловіка – історії Павла-пустельника чи Іллі-пророка, тут варто згадати про цих воронів. Антоніна підгодовує собою Віктора. Що робить чоловік, коли насититься?..

Реклама на dsnews.ua

Софія Андрухович, "Старі люди" (Лілія-НВ).

Софія Андрухович, "Старі люди"
Софія Андрухович, "Старі люди"

Лука отримує запрошення на весілля. Його дід і баба одружуються – вшосте. Колись знайшлися в хорі, котрим керував бабин тато, захопилися-закохалися, побралися, через півроку розлучилися, через рік побралися і так воно триває й досі.

Лука має дар: він уміє бачити старих людей, навіть в тривіальному прохідці, щоби купити темпери, йому в око впадають старенька на лавці, дві сліпі жебрачки зрілого віку, похилого віку перехожий. А от на його картинах старі виходять позбавлені віку – ні молоді, ні зрілі, ні живі, ні мертві. Одну зі своїх картин – портрет оголеної бабусі – Лука готує на подарунок молодятам.

На весіллі, яке складають всуціль літні люди, Лука знайомиться з Мартою – одноліткою баби та її зведеною сестрою. Марті залишилося жити сто днів. Вдвох вони пускаються берега, в пригодах Марту приймають за матір Луки. "Це моя дружина", – коментує такі помилки юнак.

Химерна історія Андрухович дає два рецепти, як опанувати старіння (Марта радить): жити спогадами і не думати про старість. Чого жоден із героїв не робить, ясна річ. Бо в цій книжці нема старих – як на картинах Луки, але є високе мистецтво підмічати стани переходу. От хоч переходу від віку до віку, але з неочевидним напрямком: старі тут дитиніють, діти старішають.

Мирослав Лаюк, "Баборня" (Видавництво Старого Лева).

Мирослав Лаюк, "Баборня"
Мирослав Лаюк, "Баборня"

Два часові шари – ранні 1970-і й наші часи. Тоді: любовний трикутник на селі – молода учителька Марія Василівна, її чоловік-підполковник Семенко і місцевий лісник Онуфрій; коханець чоловіка застрелить і втече з країни. Зараз: крутять млявий роман ангелоподібна онука Онуфрія й мажористий онук Марії, візитує Україну аргентинець Онуфрій, спогад про якого трепетно зберігала літня вчителька біології. Проступає ще один часовий пласт – 1955 рік: повстанця Онуфрія і його наречену Гафію (нині – безумна безхатченка) катував радянський підполковник; вбивство у 70-х відбулося не через ревнощі, а через помсту.

Баборня – це будинок для людей похилого віку. Він у романі з’явиться, але дія в ньому не відбувається. Там головна героїня зустріне людину, завдяки котрій її переродження стане бодай можливим, але не конче ймовірним. Лаюк пише сатиру про геронтократію, де всі працюють на безсмертя і тут же мруть, як мухи. Тут є дві учительки, нині вони літні пані: Анна і Марія. Одна, безумна, просто накопичує сміття. Інша іменує своє "сміття" здобутками і заслугами, вкладаючись в учнів, які – невдячні тварюки – накладають в процесі на себе руки. У Анни і Марії є онуки. Мала намагається переграти родинний сценарій, мріючи бути учителькою. Малий чесно втікає якомога швидше і якомога далі.

Головна тут – учителька біології Марія Василівна. В молодості вона потрапила до кіно з Софією Ротару: це й досі один із її чарівних спогадів. Другий такий досвід Маріїн – адюльтер із Онуфрієм. Онуфрій і Марія зустрінуться в старості. І цього краще було б не робити. Бо життя – це вам не кліпчики Ротару. Нині Марія Василівна – стара, самотня, озлоблена: функціональний гвинтик тоталітарних інституцій. Помирає генерація, яка плутала контроль з піклуванням і насилля з любов’ю, вона помре разом із Маріями.

Фоззі, "Червоні хащі" (Видавництво Старого Лева).

Фоззі, "Червоні хащі"
Фоззі, "Червоні хащі"

Червоні хащі – село на Черкащині, на околицях якого піонерський табір "Сонечко" перетворили на будинок для літніх людей. Ми потрапляємо до притулку разом із Богданом. Він – колишній учитель математики, недавно овдовів, є син, але живе далеко за кордоном. Новенького Богдана береться адаптувати Валерій-Йосип, тутешній старожил, відданий масовик-затійник, чиї ескапади не так розважають, як люто дратують. Богдана насамперед, але що з того взяти, він не п’є навіть! Власне, з монологів Йосипа і стриманих внутрішніх коментарів Богдана складається ця історія.

Триває 2006 рік. Старі їдять несмачну манку, шукають грошей на пляшку (Богдан не п’є), викривають корупцію завідувачки Зінки і змиряються, коли антикорупційні акції провалюються, їздять на екскурсії, одружуються, їдять печиво з дикою марихуаною, хворіють, помирають. Помирають. "Червоні хащі" – про людей, які змушені жити поруч, але не мають нічого спільного, окрім поважного віку. А цього буває замало. І ой як забагато. А іронія, відповідно до якої дитячий заклад перетворили на будинок для людей похилого віку, навіть назви не змінивши, очевидна: літери "не" в слові "сонечко" давно загубилися, так і пишеться будинок без не – "сочко". 

Фоззі, "Чорний хліб" (Клуб Сімейного Дозвілля).

Фоззі, "Чорний хліб"
Фоззі, "Чорний хліб"

Наприкінці 80-х під час гарпування гине юнак – з місцевих, з чукчів. Андрія можна було б врятувати, аби не байдужість присутніх тут же: двох туристів – українця та росіянина та двох земляків-чукчів. Андрій – єдина пещена дитина Лідії, Лилєкей себто – знаної мисливиці, удови, чий чоловік зник за невизначених обставин і подейкують, що то Лідія його убила. Лилєкей береться за помсту. Але реалізувати її до кінця тоді, в 1980-х не вийшло і попереду на неї чекають роки в’язниці. Нині, 2005 року, дуже літня Лідія рушає в Кемерово, а згодом в Миколаївську область, щоби довершити свою справу.

Лілія Іванівна завжди має при собі ніж, як і годиться мисливиці-за-покликанням. Палеонтологи, що приїхали на Північ, шукати рештки мамонтів, дубу б дали: той ніж має колодку з мамонтової кістки. Цей ніж раніше належав матері Лілії (між іншим, мати і чоловік в книжці імен не мають, а тут поіменовані навіть якісь епізодичні таксисти). Саме таким ножем чукотська жінка мала б бути готовою перерізати горло дітям і собі, щоби не потрапити в полон, якщо чоловіки програють битву. Цей ніж стає знаряддям помсти, ним Лілія убиває чоловіків, що не врятували Андрія; та цей же ніж стане знаряддям покарання. Кожен злочин в "Чорному хлібі" супроводжує ця болісно-нав’язлива думка: готовність убити найближчу до себе людину – свою дитину. Зрештою, Лилєкей почне здаватися, що це вона убила сина, не не-уберегла, а власне убила.

Для історії про жінку-месницю Фоззі не міг обрати персонажа ідеальнішого: стара жінка, зайда-чукча – її автоматично не бачать, щоби не робила, Лідія потрапляє в сліпу зону. Це суперсила старості – бути в режимах невидимості. Для соціального життя – то зле, для хвацького детективу – краще не буває.

Сергій Бабкін, "Млини мелють поволі" (Дискурсус).

Сергій Бабкін, "Млини мелють поволі"
Сергій Бабкін, "Млини мелють поволі"

Стару приводять на площу провінційного містечка, ранній ранок. Молодики садовлять жінку в інвалідний візок, забувають дати води і їдуть – вона готова ставати до роботи. Кая жебрачка, буквально у рабстві у місцевого сутенера. У неї є подруга – теж сильно похилого віку двірничиха, глухоніма, котра пригощає її яблуками. Жінки спілкують між собою так, як уміє їхня генерація – через заборону, через натяки і дрібні жести, через заборону говорити правду (це нам розповідач так пояснить). До Каї підійшов молодий чоловік із морем на футболці, вона дивилася на те море, розкачувалася і впала – це самогубство.

Але на заміну Каї уже спішить нова рабиня. Авеліну програв у карти син. Помстився він так, бо коли був малям, а Авеліна очікувала на другу дитину, то постало питання – життя матері чи життя плоду, і Авеліна зробила аборт. Ображене дитя не отримало обіцяного братика (а матуся явно не того абортувала). Тепер ображений хлоп під сорок віддає матусю сутенеру, жінку знерухоміють, пошкодивши спинний мозок, і відсилають на площу на заробіток.

Сумнівів в адекватності сина у розповідача нема. Зате є теорія: ці старенькі належать до покоління, яке роками вчилося жити в ієрархії, в них закоренився німий послух, з якого можна вивезти тільки зануренням в екстремальні досвіді. Млини з назви – це млини богів, очевидно, що поволі мелють, але мелють, отже, розплати не уникнути. А до речі, де є сама ідея відплати і божого гніву-суду, там є й ієрархія.

Сергій Осока, "Баба з козами" (за збірника "Нічні купання в серпні", Видавництво Старого Лева).

Сергій Осока, збірник "Нічні купання в серпні"
Сергій Осока, збірник "Нічні купання в серпні"

Баба Галька Приймачка. Її історія дослівно нікому не цікава, її ніхто уже не пам’ятає. Окрім юнака – далеко родича баби, котрому треба утримати в пам’яті кожну яблуню на подвір’ї, кожну сусідчину козу, щоби не втратити себе. Його дитинство – це серія розділених спогадів. Її старість – це серія нерозділених спогадів.

Звичайна сільська жінка. Сива. У вилинялій хустці. Із скіском у руках. Вона косить-возить козам, бо кози – то її все. Має шрам на нозі, давній, мабуть, від тієї скіски. І одяг давним-давно пропахнув "тройним одеколоном" (а де його власник подівся, то найцікавіше). Був у баби Гальки дід Василь. Зарубав його сокирою зять, доньчин муж, відсидів, повернувся і досі з донькою живе. Банальний сільській нуар, Галька біситься за звичкою, коли питають щось про доньку і зятя. Любить вона його, – пояснює баба. Зараз і донька вже мертва. На астму сильно хворіла, Галька все її козиним молоком відпоювала, думала, врятує. Нині тільки кози й є.

Сергій змалечку відвідував родичку. Завітав був до неї і дорослим, десять років не бачилися. Стара занедбана, кози голодні. І в цю мить юнак розуміє, що завжди тримався за історію Гальки, бо тримав його жах: це і його історія. Історія задушливої невідчайдушної самоти, в якій оточуючі бачить хіба елегійні картинки природного життя і злагоді з всякими тваринками-рослинками.

Галька помре. Сергійко ніколи не стане гіпстером і не вип’є козиного молока, кажуть, тепер воно гірке.

Марк Лівін, "Бабине літо" (Віват).

Марк Лівін, "Бабине літо"
Марк Лівін, "Бабине літо"

Ждану десять років. Батьки на межі розлучення. Синів на літо відправляють кого куди, Ждан їде з Надвірної до Франика, там живуть його дід і баба. Дім-сад з вишнями, бабуся в картатому фартусі і гумаках, дід з ровером і досвітньою рибалкою. Дідусеві риболовлі дозволяють йому любити людей, – пояснила мати. Одного дня починається злива і малий з дідом ховаються від дощу в старому "москвичі". Дід здається Ждану красивим, спокійним і врівноваженим – відтоді він уявляє Бога з обличчям дідуся. Що нагоди дід і баба викладають моральні уроки: не просто риболовля, а пошана до тих, кого ти убив і з’їв; не просто лікування обдертого під час футболу боку, а не питай, що сталося, якщо не готовий почути правду. За тим всім проступає шалено цікава біографія діда-моряка, на побачення з яким баба подорожувала портами СРСР. Та нам її не розкажуть.

"Бабине літо" – монологи юнака, який захоплено згадує себе хлопчиком. Такого штибу захопленню притаманно не помічати людей навколо, що Ждан і Лівін охоче й роблять. Знаєте, Дід і Бабуся за версією Ждана навіть імен не мають. Чи то просто імена богів намарно не можна називати? Влада і Валентин, так їх звати, до речі.

    Реклама на dsnews.ua