• USD 27.1
  • EUR 33
  • GBP 38.2
Спецпроєкти

Віддалені звуки пострілів. Як “Погані дороги” виявляють травми війни на Донбасі

Наталія Ворожбит проводить сеанс кінематографічного психоаналізу. Як наслідок, історія стає загальнолюдською: «Погані дороги» — про війну як таку — найгіршу з доріг, яка калічить життя

Кадр з фільму "Погані дороги"
Кадр з фільму "Погані дороги"
Реклама на dsnews.ua

Наталія Ворожбит — відома українська драматургиня, сценаристка і триразова номінантка "Золотої маски", лауреатка літературної премії «Евріка» за пʼєсу «Галка Моталко» (2004) та премії Women In Arts (2020). Серед її робіт — пʼєса "Саша, винеси сміття" про померлого українського солдата, що повертається з потойбіччя на війну, сучасна інтерпретація повісті Гоголя «Вій. Докудрама», «Квітка Будяк» за мотивами п’єси Миколи Куліша "Маклена Граса" і "Щоденники Майдану". У 2009 році Ворожбит виступила провідною сценаристкою нашумілого серіалу "Школа" Валерії Гай Германіки, а в жовтні 2015-го разом з німецьким режисером Георгом Жено заснувала «Театр Переселенця», в якому переселенці з Донбасу розказують реальні історії свого життя. Кураторка фестивалів «Донкульт» та «ГОГОЛЬFEST», одна з засновниць фестивалю «Тиждень актуальної пʼєси». Пʼєси Ворожбит ставилися в театрах України (Максим Голенко та Анна Александрович на сцені Дикого театру, Тамара Трунова на сценах київського Молодого театру та Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, Андрій Бакіров на сцені Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка), Великої Британії, Польщі, США, Росії та Латвії.

В українському кіно Наталія активно працює останні два роки, але знов-таки, в якості драматурга. Вона написала сценарії до картин "Кіборги" про оборону Донецького аеропорту, "Дике поле" (екранізації роману Сергія Жадана "Ворошиловград"), а також до серіалу "Спіймати Кайдаша", що оповідає про життя героїв класичної повісті Нечуя-Левицького в сучасному українському селі.

Навіть зважаючи на такий чималий досвід, варто подиву, що, не маючи кінорежисерського доробку, навіть жодної учбової короткометражки чи пробного етюду, Наталія одразу дебютувала з повнометражним ігровим метром – причому таким успішним. Фільм отримав приз на Венеційському фестивалі, котрий до останнього часу українського кінематографа не помічав: журі Тижня критики присудило Ворожбит Premio Circolo del Cinema di Verona (Премія кіноклубу Верони) — приз Тижня за найкращу новаторську картину.

Власне "Погані дороги" складаються з п’яти новел, які можна умовно назвати "Блокпост", "Автобусна зупинка", "Підвал", "Шосе" і "Курка".

На блокпосту зупиняють нетверезого директора школи, такого собі Оніщука Ігоря Володимировича, який упевнений, що військові переховують у себе одну з його школярок, восьмикласницю Людку Марченко, і хоче її забрати до сімʼї.

Троє старшокласниць, лузаючи насіння на автобусній зупинці в містечку в "сірій зоні", сперечаються про звʼязки з українськими військовими та наслідки цих звʼязків. Потім дві подруги йдуть до своїх дорослих кавалерів у формі, одна залишається, щоб на смерть посваритися з рідною, але проросійською бабусею, яка принесла їй поїсти супу в банці; сімейну суперечку перериває обстріл.

Реклама на dsnews.ua

Озвірілий бойовик затягує в підвал українську журналістку з наміром зґвалтувати, але абсолютно збитий з пантелику її зізнаннями в коханні, дає слабину, веде покаянні речі — моторошні й розпачливі.

По зимовому нічному шосе солдат і військова лікарка везуть в машині «двохсотого», котрий, як поступово зʼясовується, був для жінки, що божеволіє від горя, більше ніж командиром.

Проїжджа міська пані намагається компенсувати селянам вартість курки, яку вона збила машиною, але стає обʼєктом жорстоких вимагань. Позиція «багата столиця — бідна провінція» повертається найнесподіванішим чином — простий народ виявляється не настільки вже й простим і точно не добрим.

Парадокс, який, на жаль, не є для України великою дивиною: сама п’єса "Погані дороги" з’явилася на світ винятково завдяки цікавості іноземних (а не українських!) діячів культури. Спочатку американська фахівчиня Моллі Флінн, яка спеціалізується на дослідженнях документального театру на пострадянському просторі і знала Наталію особисто, замовила останній маленьку документальну пʼєсу. Ворожбит написала жіночий монолог про стосунки журналістки і офіцера АТО. Флінн влаштувала читку в галереї "Сохо". Текст читала актриса з лондонського The Royal Court, де п’єси Ворожбит ставлять регулярно. В залі також були присутні інші учасники The Royal Court; вражені почутим, вони замовили Наталії велику п’єсу. Як зауважила згодом сама Ворожбит: "Я паралельно писала "Кіборгів", "Кайдашів" і "Погані дороги". Була насправді дуже рада, тому що "Кіборги" — для широкої аудиторії, чисто чоловіча історія, а мені хотілося інші переживання кудись виплеснути. "Дороги" дали прекрасний привід. Все-таки в театрі ти вільніший, можеш бути гострішою, жорсткішою, відвертішою, ніж коли робиш кіно для широкого глядача. Пʼєсу поставили [в Лондоні], так вона почала своє життя".

У створенні фільму теж спостерігався чималий елемент ризику, адже гроші на нього — 11 млн грн – виділив не головний донор національної кіноіндустрії – Держкіно, а Український культурний фонд. Складність полягає в тому, що гранти УКФ є короткотерміновими – тобто за витрати коштів, виділених навесні, треба відзвітувати восени. Повний метр за такий термін зняти практично нереально.

Одне слово, з усіх боків цей проєкт виглядав авантюрою. Тим дивовижнішим є його успіх.

Як зазначає Наталія, історії, що лягли в основу сценарію, є "частково підслуханими", але серед них немає жодної, яку б хтось розповів тільки про себе. І так само, працюючи над цим проєктом, режисерка спиралася на власний травматичний досвід: "Інакше я б нічого не написала. Я підключалася емоційно, багато людей стали близькими. Були втрати… Мені дуже допомогло, що я пропустила це через себе".

Кожна новела витримана в своїй атмосфері, і кожна являє собою крок у все більшу темряву. Як каже сепаратист у підвалі, "страшніше за смерть – дно. Ти думаєш, що це вже все, нижче нема куди, а за ним ще дно, а за ним ще дно, а за ним ще дно". Ось, по суті, "Погані дороги" – це такий собі спуск по спіралі у пекло, на все нижчі кола.

У "Блокпості" все починається як комедія характерів. Ігор Колтовський, що грає директора, є природженим коміком, неймовірно органічним у незграбності та недорікуватості свого персонажа. Якщо додати Андрія Лелюха в ролі низькорослого й підкреслено суворого командира та Володимира Гуріна, що грає його кремезного підлеглого, який не мав військової підготовки в школі, бо "у французькій учився", то складається взагалі убойне комік-тріо, яке обмінюється репліками в стилі якогось абсурдного цирку. І так триває доти, доки директорові не ввижається, що з армійського намету визирнула Людка.

Ми так і не дізнаємося, чи була вона там насправді, чи то п’яненькому Оніщуку, що таки поїхав собі, узявши з командира "слово офіцера", те примарилося – але наприкінці новели лишається отака прикра двозначність, нехороші три крапки.

На зупинці три подружки-тінейджерки обговорюють своє шкільне життя-буття, а в ньому є місце постійному буллінґу, жорстоким знущанням і бійкам. За зв’язок з військовим можна отримати звання "української підстилки". Прифронтові реалії: їздила на море, було нудно; повернулася – "Іду по місту, чую – стріляють, так добре стало: я вдома".

Юні дівчата отримують від своїх дорослих коханців подарунки і захист; одна за одною вони відходять з ними в сутінки, на зупинці лишається найсумніша й найагресивніша з них – Яна; її Марс так і не з’явився. Зате з’явилася бабуся, яка намагається спокусити малу супчиком та російським телешоу "Давай поженимся". Яна – це саме той випадок, про який розказував добросердий п’яниця-директор: мама померла, живе з бабусею, гуляє, але "не блядь". За якихось 10 хвилин екранного часу перед нами розгортається вся історія цієї типової у своєму нещасті родини. Залпи артилерії примиряють їх. Вирішують таки йти додому, але ні, гуркотить надто страшно, тож у сховище.

Кульмінації "Погані дороги", безумовно, досягають у другій половині, коли Ворожбит розгортає історію двох пар у паралельному монтажі "Підвалу" і "Шосе". При повній несхожості характерів і мотивів ці сюжети певним чином симетричні і мають деякі спільні репліки й ситуації.

(Анти)герой "Підвалу" – сепарський командир Стас у воістину неймовірному виконанні Юрія Кулініча. Цього актора Ворожбит вважає своєю чи не найбільшою знахідкою: "Я по-іншому бачила цього персонажа, дуже переживала. Юрій прийшов і виявився єдиним виконавцем, з якого органічно, з глибини йшла вся жесть і все каяття — було страшно, коли він говорив ці речі. Але він невисокий, милий, усміхнений, з такою трохи східною зовнішністю, чого мені не хотілося, бо зайві смисли могли виникнути. Я страшенно сумнівалася. Зараз думаю: яке щастя, що я його затвердила".

Кулініч в образі завершеного садиста-психопата дійсно лякає. Йому дійсно віриш, віриш, що його героя збуджує людське горе, страх невинних жертв. І саме це й виявляється його слабким місцем – бо його полонянка, українська журналістка Юлія, збиває з садистичного настрою простими словами "я тебе кохаю". Саме кохання – хай і удаване – виявляється буквально найпотужнішою зброєю, яка допомагає Юлії зрештою перемогти.

І водночас кохання стає прокляттям у "Шосе". Тут бачимо справжній бенефіс Оксани Черкашиної: її героїня, фронтова медпрацівниця, котра просто втрачає глузд від горя, бо везе додому тіло свого коханого. Якщо і була колись у нашому кіні настільки вражаюча близькість любові та смерті, то це саме тут.

Та все ж найстрашнішим, як не дивно, є завершувальний епізод. Хоча в ньому навіть і натяку немає ані на війну, ані на фронт. Просто вибігла курка під колеса червоного "Пежо". Просто хата стоїть поруч з трасою. Просто водійка з того "Пежо" виявилася занадто сумлінною і пообіцяла обов’язково заплатити за курку немислиму насправді ціну – 200 гривень, і дійсно повернулася, аби зробити це.

І ось на наших очах подружжя цілком собі сумирних селян перетворюється на двійко реальних чудовиськ. Які, побачивши перед собою поступливу жертву, починають входити у смак, забирати в неї гроші, прикраси, машину… а потім разом із героїнею наш погляд падає на добре нагострену лопату, що стоїть поруч з місцем конфлікту. Лопату, якою можна перекопати город. Або вдарити по голові. Або прикопати труп.

У всіх історіях – умовні гепі-енди. Жертви рятуються, зло або покаране, або відступає. Але від цього чомусь не легше. Адже, по суті, Ворожбит проводить сеанс кінематографічного психоаналізу. Вона виявляє і розбирає наші великі й малі травми — і робить це тонко, безжально і майстерно. Як наслідок, історія стає загальнолюдською: «Погані дороги» — про війну як таку — найгіршу з доріг, яка калічить життя.

    Реклама на dsnews.ua