"Я геть нічого не розумію, — жалібно озвався Еміль". Новий роман Ілларіона Павлюка

Один

На пошуки трьох Криниць Бажань рушають троє, що от-от склали тимчасовий і досить таки вимушений союз. Вони мають загадати Криницям бажання — неймовірне, заповітне, істинне (це одне те саме бажання, хоча те, що криниці вважають істинним, таким не здається тому, хто бажає). 

Велетень-йотун, який має зріст, як у гнома, воліє писати сяйливі вірші, бо всі велетні одержимі поезією, натомість приваблює блискавки, котрі б’ють йому просто в лисе тім’я (лисий і безбровий, бо волосся не встигає між блискавицями відростати), колись матінка у криниці попросила, щоби дитя було найсяйливіше на світі, ну от отримала. Це перший подорожній, його звати Б’юле Білейпт, його ім’я значить "сяйливий у бурі".  

Русалка, що втекла з дна океану, бо бунтувала проти того, що ондіни жеруть ферментованих людей, яких перед тим чарами занурюють у сон. Донька Другої Хвилі, що колись звалася Світанковою, а тепер Кривавою. Це друга мандрівниця, її ім’я — Аврора, це значить "світанок, зоря". 

Хлопчик дев’яти років, який з мамою переїхав на крайню північ, щоби втекти від важких спогадів про старшого сина і мати якого уві сні бачить інші світи, а коли прокидається, не пам’ятає, що має ще й молодшого сина. Це Еміль Бурун, його ім’я — "світлоносний", прізвище — "частина хвилі". 

Натяків на світло достатньо? Еміль має запалити Лазурове полум’я, в чому й побожився серцем матері. Це врятує Дев’ять Світів від того, хто задумав скасувати минуле і переписати спогади, а отже — по суті зруйнувати причинно-наслідковий порядок. 

У цих трьох є путівник, що вказує шлях до Криниць: він належить велетню, читати його може лише людина, а перекладом володіє русалка. До Криниць веде Темний шлях і Світлий шлях, у них є дороговкази для обох. Наприкінці подорожі одного з них уб’ють, один із них зрадить, а третім пожертвують. Переможець квесту зруйнує світ — так передрікають Тлумачі.

Вибачте, це я вам переказала те, що відбувається десь на 550 сторінці роману "Книга Еміля". До цієї простоти: зібралися незнайомці, створили братерство і пішли, щоби виконати разом завдання — до неї іще треба дістатися-дочитатися. 

"Книга Емілія" Ілларіона Павлюка — фентезійний роман-квест, в такому жанрову різновиді як ніколи важить психологічна достовірність персонажів. Тут за магістральний править сюжет про родину, яка переживає втрату, він формує психологію головних героїв. Їх два — Еміль та його мама, Ольга Ігорівна. Їхня історія щемка і щира. Цей сюжет вписаний в концепцію конфліктних двох світів, де один, щоправда, може бути уявним — ним марить дитина, що надихалася чадного газу (є така підказка в книжці), але скоріше за все інший світ існує на рівних правах з впізнаваною реальністю зими 1989 року.

Два

Емілю дев’ять років. Щойно він переїхав з матір’ю в якесь містечко на острові Сахалін, здається, це саме Сахалін, а непортове містечко щось типу Холмська, а може то він і є. Ольга Ігорівна — учителька, їй тридцять п’ять, нині вони з сином тимчасово живуть саме в школі, щось там наплутали і для нової учительки поки що нема житла. Ольга Ігорівна при першій же нагоді вкладається спати, а коли прокидається, то не пам’ятає, хто вона і де, але перше, що перепитує, де її син. Пам’ятає вона не Еміля, а старшого сина Левчика, який 1984 року помер від лейкозу. Власне, від спогадів про цю втрату родина і намагається втекти (батько — науковець-іхтіолог — давно уже не з ними). Переїхали вони з Херсонської області, знову ж таки з скупих описів припускаю, що зі Скадовська або з Голої Пристані. 

Топонімів — ні російських, ні українських — в книжці нема. Це не гра: автор не пропонує їх вгадувати, (як топоніми потойбіччя, де це конче необхідно, щоби зрозуміти, що ходять герої по колу і повертають в точку старту у Мідгарді, бо подорож до мрії, так кажуть, важливіша за саму мрію). В реальному світі все радше навпаки: замовчування місця дії дуже сильно дистанціює від простору-часу читача і майже впевнена, що й автора. Чому? — це питання акурат до автора і очевидно то сильно інтимне питання, ідеться про явно автопсихобіографічний момент. 

Той, хто розказує нам ці дві історії, знаходиться поза часом подій, він говорить із нашого часу і з нашої реальності. Йому доводиться, скажімо, пояснювати щось про шкільну форму 1980-х, розказувати, що таке стаціонарний телефон і як ним треба користуватися. Подібних пояснень в магічному світі нема, там і речі, і артефакти описів і інструкцій не мають. Та й в реальному вони зайві, правду кажучи. Той злощасний телефон, який є лише в кабінеті директора школи, буде в скрімерах з’являтися то в коморі, то в спортзалі, то в кабінеті, переробленому під тимчасову спальню учительки, він наполегливо дзвонитиме і говоритиме до Еміля голосом мертвих. Ну так, моторошно. Але коли скрімер треба пояснювати на кшталт "розумієте, стаціонарні телефони втикалися в спеціальну розетку і така розетка була лише в приймальні чи кабінеті директора", то раптовий переляк зникає. На уроках історії скрімери не працюють. Тим більше, що поруч із телефоном буде всюди матеріалізуватися ворон, і от від нього реально страшно, він працює як скрімер без додаткових нотаток оповідача.

Припущу, що цей голос всезнаючого-ментора-з-нашого-часу, котрий нам всю цю історію розказує, так само, як затемнені топоніми, потрібний, щоби дистанціюватися від подій реалістичної частини роману, щоби зайве не травматизуватися. Смерть старшого брата — це автобіографічна частина роману, Павлюк говорив про це в інтерв’ю, презентуючи книжку, але й без цього можна здогадатися, по тому, як сконструйована розповідь: сюжет який він пише надто болісний і дуже інтимний. 

Хлопчик втікає у вимріяний світ, бо в реальному йому бракує підтримки і пояснення, ба більше: в реальному світі йому самому доводиться бути емоційною підтримкою батькам, які переживають скорботу. В літературі чимало таких книжок, щоби посеред них вирізнити ті, що пишуть з пережитого досвіду. 

Але повернуся до сюжету.

Переїзд за тисячі км не допоміг, у Ольги все ще триває важкий депресивний епізод. А Еміль від смерті брата через пережитий стрес не може спати (але потребує відпочинку). Мати або спить до безпам’яті, або розказує, якою чудовою дитиною був Левчик і що Еміль на брата, на жаль, анітрохи не схожий. Еміль з усіх сил намагається померлого замінити і стати для матері бодай видимим, якщо не важливим. Для початку — ініціює бійку з місцевим хуліганом з молодшої школи, чим викликає лють ідіотів з середньої школи, які заганяють Еміля в комору і підпалюють помешкання школи. 

Травматичний момент, до якого Еміль повертається знову і знову: про смерть брата йому повідомила не матір, а тупувато-агресивна сусідка, яка злапала малого за грою в схованки у скрині для вугілля. Витіснити біль-на-межі-терпіння, кожен у той спосіб, за який спроможеться, не зважаючи на наслідки для себе і для тих, хто поруч — це і є головна тема родинного сюжету "Книги Еміля" (і ця частина роману прекрасна, як на мою думку). 

Три

За межами і по кордонах реалістичного сюжету Емілю плететься фентезійний (Еміль іде в той світ) і містичний (істота з того світу вторгається в цей) сюжети. Емілю відключеним телефоном хтось голосом брата просить його оживити і повернути до матері. Еміль пристає на це прохання. І так починається його подорож у інший світ та іншим світом. Тим часом в тіло Еміля, наче в костюм, заселяється гігантський чорний слизняк, котрого звуть пожирачем спогадів.  

Фетензійний світ — дивний, радше моторошний, ніж химерний: він схожий на спогад незнайомої нам людини, але спогад нечіткий, який руйнується і згасає просто на наших очах. Павлюк не пише світ з нуля, він його компонує з елементів різних міфів, затираючи корони на стиках, як це і раніше робив. Насолода від "несанкціонованого" споглядання помираючої чужої реальності — досить складне читацьке відчуття, танатичне, вуаєристичне, майже фетишистське. Але Павлюку-розповідачу в цій площині працювати дуже комфортно, він це довів і попередніми романами. Інтонація отож в "Книжці Еміля" безцінна (може хіба заскочити, що 9-річний малий в романі діє і говорить буцімто герой з філософських повістей Вольтера — функціонує як ідея, що набула форми людини, а не живе як людина; але цьому буде обґрунтування в сюжеті, це потрібна деталь).

Поріг входу в фетензійний світ високий. У книжці не розділи, а ключі. І знаєте, ті ключі точно не те, чим здаються. Здаються вони бозна чим, а чим є насправді — й гадки не маю. Перші сторінок чотириста резонує репліка Еміля, який весь час повторює: "Я геть нічого не розумію". Ребуси є неодмінною складовою прози Павлюка, всі його прози — конструкти, дуже свідомі і часом дуже складні (найцікавіші з ребусів — у "Білому попелі", найбанальніші — в "Я бачу вас цікавить тьма"). А от в "Книзі Еміля" цей прийом пішов у повний відрив без гальм, ставши магістральним сюжетним компонентом, головним прийомом, а почасти і темою. Чи це добре? — Це незвично, не кожна популярна проза поводиться так, наче тобі по ній державний іспит складати. 

(З усіх сил намагатимуся не спойлерити, бо кожен вчасно розгаданий ребус обнуляє якийсь із твістів ближче до фіналу: читач або насолоджується власною кмітливістю, або жвавістю сюжету — обирати таки доведеться). 

Втім, перша підказка виринає уже на десятій сторінці: в кабінеті директора школи в пітьмі мати натикається на гіпсову скульптуру неандертальця і видихає налякано: "Йотун!". Вітаю вас у входження в директорію скандинавської міфології, з якої прийшло насамперед уявлення про Дев’ять Світів. Інеїстий велетень тут згаданий — Імір, мабуть, прабатько всього живого, з якого утворений світ і котрий зародився в безодні Ґіннунґаґап. З нього починається історія, зокрема, і в "Книзі Еміля". Перша відсилка дотепна і корисна, тим більше коли дізнаємося, що надає її не директор школи, а візитер з іншого світу, що закликає Еміля до подорожі. Давньо ісландське "Валлове віщування", котре Еміль і товариші в тому світі використовуватимуть як дороговказ, адже в ньому зашифрована подорож-переродження хлопчика-який-не-спить має за взірець "Віщування вельви" зі "Старшої Едди", безумовно. Якраз у "Віщуванні вельви" міститься історія йотуна і опис Ґіннунґаґапа, мати в кабінеті директора називає саме інеїстого йотуна, але перша ж цитата з "Валлового віщування" нам розкаже про морських йотунів: "Як зараз пригадую йотунів рід — першонароджені. Від них взяв початок мій древній нарід, бурями зрощений". Таким є Гюмір: коли настане Рагнарок, Гюмір попливе із армією на кораблі-привиді до місця останньої битви; натяк на цей кораблик теж вирине на першій півсотні сторінок роману Павлюка. (Зрештою Еміль з одному узбеження переїхав на інше, і то на острів, прошу). А опис Рагнарьока так само міститься у "Віщуванні вельви" поруч із описом Ґіннунґаґап. Втретє уже називаю вічну безодню за іменем: "Ґіннунґаґап" — саме це єдине слово пам’ятає матір Еміля після пробудження, безодня кличе її, блудну доньку, і їй все важче не озватися на поклик.

І тоді мати Еміля починає плакати, а коли вона плаче, землю накриває злива. Це сльози Ізіди, мабуть, котрими вона напуває Ніл. А уже Ізіда нас скеровує до богині-риби і дотепу про тата Еміля, котрий є іхтіологом і який зветься нібито Михайлом – "Хтось-Як-Бог" буквально. Супутник Ізіди Анубіс – володар підземного світу, того самого, з якого втекла Ольга Ігорівна і який кличе тепер на неї уві сні, бо вона заприсяглася залишатися там довіку. (У Павлюка Анубіс зветься Хенті-Менті, він має лисячу, а не шакалячу голову, але все так же зважує серця і все так же поруч із жінкою-рибою). Ізіда-Хатмехіт – єгипетська богиня-риба, сотворена з первинної води і чия печаль та лють здатна наслати на світи Потоп. А ще є син Ізіди-Хатметіх, котрий зветься Гором і він, як і хлопчик з "Валлового віщування" є уособлення світла. Значення імені "Еміль" ми уже знаємо. І риби, і риб’яча луска теж оприявнюються майже відразу, директорія єгипетської міфології відкрита. Так ніби кінця світу лише за скандинавської версією для одного роману було б замало.  

Це міфологія. А є ж ще нумерологія. Ну от, чотири, скажімо. 4 грудня Еміль приїздить на північний півострів: в день Громів, що переказує вітання молоту Тора, в день, який передрікає, що криниць бажання не три, а чотири, чотири двері відкриються для сновид у маяку, зробленому зі ствола Іггдрасілля, і через четверті двері зайде Еміль в кімнату дитячих спогадів, де знайде артефакти, натякаючи, що ми таки можемо мати справу з Емілевими мареннями. На четвертому поверсі була палата, де помер Левко. Чотири роки було Емілю, коли помер Левко. Код на горищі, де Еміль знайде перший артефакт для подорожі – сірники з Лазуровим полум’ям – "6 грудня", день народження місцевого хлопчини, Емілевого друга-ворога. Отже, 4 грудня треба просто пережити, щоби 6-го мати змогу відсвяткувати життя і дорослішання щось поруч із близькими… Ну або ні.

Чотири

Наостанок закцентую: головні антагоністи в світі, який уявляє Ілларіон Павлюк — ті, чия робота полягає (буквально!) в інтерпретації почутих чужих історії, хоч слухають вони, тлумачі, уважно, вони мусять викривити почуте, синхронізувати чуже з власним досвідом і власними потребами. Ці брати, охороняючи криниці бажань, обдаровують по факту: вони по черзі дають мову, почуття і уміння бачити невидиме. Подарунки ці такі важкі, що навряд ощасливлять отримувача. Отже, тлумачі, вибачте, зло. Отже, мої дорогі, вловлюйте натяки: як би ми "Книгу Еміля" тут не прочитали, це апріорі буде неправильна трактовка… Зате триватиме красива гра.