Життя після фронту. Як українське кіно вчиться говорити про ветеранів

Отже, за сюжетом "Бачу тебе" Матвія (Олексій Яровенко), який змушений пересуватися за допомогою інвалідного візка, з лікарні забирає брат. Уже вдома, намагаючись зробити селфі, щоб надіслати його матері, Матвій виявляє: його телефон отримує дані з камери незнайомої йому дівчини (Ксенія Мішина). Хлопець закохується, але невдовзі "глюк" зникає, а разом із ним і можливість бачити об’єкт своєї пристрасті. Матвій вирішує вирушити на пошуки дівчини, хоча значно менше, ніж у своїх почуттях, упевнений у тому, що вона зустріне його з розкритими обіймами.

"Втомлені" (фільм торік був відзначений Гран-прі фестивалю "Молодість", у прокат має вийти 7 травня) обходяться без комедійного елементу, розповідаючи про те, як ветерани Андрій (Дмитро Сова) і Люба (Валерія Ходос) намагаються вилікувати душевні травми, спираючись одне на одного. Байдужість навколишнього світу, нового й незвичного, а також власні страхи й сумніви виявляються випробуванням не менш складним, ніж війна — а можливо, й узагалі непереборним.

"Бачу тебе" і "Втомлені" — не перші українські фільми, що розповідають про те, з чим доводиться стикатися людині, яка пройшла пекло війни й опинилася перед ще одним непосильним завданням. Поверненню до мирного життя, яке виявляється зовсім не таким райським, як уявлялося, були присвячені, наприклад, яскраві картини режисера Валентина Васяновича — зняті ще до повномасштабного вторгнення.

Звісно, фільми "Атлантида" (2019 рік) і "Відблиск" (в український прокат картина вийшла у 2024-му, але була завершена ще у 2021-му) є такими зовсім не тому, що глядач спостерігає на екрані буяння барв — яскравим у них може бути хіба що колір крові. Переважно перед нами скупий колорит — відповідний бляклому й безрадісному життю героїв, у якому лише відтінки моторошного чорного можуть бути по-справжньому глибокими й насиченими.

Дія "Атлантиди" відбувається на Сході України — відповідно до сценарію, написаного самим Васяновичем, ми спостерігаємо за подіями, що сталися через рік після завершення російсько-української війни. Після титрів — засніжений пустир, на якому Сергій (Андрій Римарук) разом зі своїм другом Іваном, таким самим ветераном, стріляють по мішенях, вдягнувши бронежилети. Ось частина небагатослівного діалогу, що відбувся між друзями того ж вечора: "Що, знову накриває? — Та п…ць. Не пам’ятаю, коли востаннє спав".

Сергій та Іван, який отримав на фронті контузію, працюють на сталеливарному заводі. В Івана, зануреного в похмурі думки, виходить зовсім погано — після чергової безсонної ночі в молодого чоловіка все буквально валиться з рук. Начальник робить йому зауваження — це стає останньою краплею, хлопець стрибає вниз, у озеро розплавленого металу. Невдовзі комбінат закривають — нібито на реконструкцію. Під час останніх зборів робітників на Сергія накидається металург старшого покоління — він вважає, що залишився без роботи через таких, як Сергій і його друг, і взагалі, він "не просив, щоб його захищали".

Сергій влаштовується водієм, розвозить воду степами й полями — і зустрічає мінерів і волонтерів, які ведуть пошук тіл на місцях бойових дій. Камера майже завжди тримається на шанобливій відстані від героїв фільму — але ми, як глядачі, повністю присутні в житті Сергія, у його найсамотніші, найвідчайдушніші й найінтимніші моменти.

Картина "Відблиск", знята Васяновичем через кілька років після "Атлантиди" і яка розповідає про військового хірурга, якого теж звати Сергій (його зіграв Роман Луцький), вийшла такою ж пронизливою — за всієї своєї суворої стриманості. Сергій потрапляє в полон, повертається додому після обміну — і виявляє, що йому потрібно вчитися жити заново. Не просто функціонувати й пересуватися з пункту в пункт — а знову дихати й знову любити.

Багато в чому зняти правдивий фільм про людину, яка повернулася звідти, звідки повертаються далеко не всі — завдання не менш складне, ніж зняти хороший героїчний фільм про саму війну. Війна й боротьба не закінчуються з поверненням додому — і кіношедеври, що підтверджують цю просту й страшну істину, почали з’являтися ще у сорокових роках минулого століття.

Ветерани Другої світової та В’єтнаму

Однією з таких картин, безумовно, є "Найкращі роки нашого життя" Вільяма Вайлера, що вийшли на екрани після завершення Другої світової, у 1946 році. Вайлер був не лише геніальним режисером, а й бездоганним майстром — саме такими, бездоганними зразками свого жанру ставали такі різні фільми, як мелодрама "Римські канікули", епічний "Бен-Гур", знятий за біблійними мотивами, або комедія "Як украсти мільйон". "Найкращі роки нашого життя" теж були бездоганними — і певною мірою стали моделлю майже всіх "ветеранських" картин, знятих у наступні десятиліття, з героями вже інших воєн на екрані.

Троє військовослужбовців — сержант-піхотинець Ел Стівенсон (Фредрік Марч), капітан авіації Фред Деррі (Дана Ендрюс) і старшина з авіаносця Гомер Перріш (Гарольд Рассел) — знайомляться дорогою додому, у вигадане містечко Бун-Сіті. Стівенсон одружений уже двадцять років, і вдома на нього чекають дружина й діти; Фред одружився за лічені дні до відправлення в Європу; а Гомер іще зовсім не одружений, хоча у Штатах на нього чекає наречена. Якби не війна, ці троє й слова б не сказали один одному при зустрічі — вони надто різні. Але війна не просто зрівняла Стівенсона, Перріша і Деррі — чоловіки різного віку й різного становища почали думати й відчувати однаково, перетворившись на своєрідних близнюків.

У Гомера замість кистей рук — протези, схожі на гачки, і саме "гачками" вони здаються пересічному обивателю. Він не витримує надто вже делікатного прийому, який влаштували йому батьки — і просто тікає з родинної вечері до бару, яким володіє його дядько-піаніст, власник витончених рук. Стівенсон, якому вже в перший вечір спала на думку блискуча ідея пройтися закладами разом із дружиною та невпізнавано подорослішалою донькою, теж опиняється в тому ж барі — як і Деррі, який ніяк не може знайти свою молоду дружину, що виїхала з дому його батьків. Ніч закінчується — і похмілля виявляється не найнестерпнішим із того, що підготувало героям мирне життя.

У другій половині сімдесятих, після завершення війни у В’єтнамі, на екранах почали з’являтися фільми про ветеранів, які вже носили бороди й довге волосся. Однією з перших таких картин був "Мисливець на оленів" Майкла Чіміно. По суті, Чіміно був першопрохідцем — війна у В’єтнамі була непопулярною, і далеко не всі її учасники були патріотичними добровольцями, такими як герої фільму, — тож режисер не надто впевнено почувався, розставляючи акценти.

Однак отриманий майже трьохгодинний епос сьогодні вражає не лише (і не стільки) грою Роберта де Ніро, Крістофера Вокена чи Меріл Стріп, яка тоді лише робила перші кроки в кіно, — а глибиною тієї прірви, що розділяє ветеранів і тих, хто залишався вдома, включно з близькими друзями дитинства. "Мисливець на оленів" свого часу отримав п’ять "Оскарів", зокрема за найкращий фільм. Однак того ж 1978 року на екрани вийшла не менш видатна картина, про яку сьогодні згадують рідше, — "Повернення додому" Гела Ешбі.

Головні ролі в "Поверненні додому" зіграли чудова Джейн Фонда і Джон Войт (який тоді був зіркою "Північного ковбоя", а сьогодні про нього частіше говорять як про батька Анджеліни Джолі) — і заслужено отримали "Оскари" за свою роботу. За сюжетом, героїня Фонди Саллі Гайд проводжає чоловіка-офіцера до В’єтнаму — після чого влаштовується санітаркою у військовий госпіталь. Там вона зустрічає старого знайомого ще зі шкільних часів — красеня Люка (Войт). У Люка все той самий бурхливий характер, упертість і цинічний гумор — але тепер він паралізований нижче пояса. Саллі ніколи не зраджувала чоловікові й не збирається робити цього тепер, коли він на війні, — але між нею і Люком усе ж виникає роман, приречений, незграбний і справжній у всьому.

"Рембо", Ірак і Афганістан

"Мисливець на оленів" і "Повернення додому" були важкими драмами, але минуло лише кілька років — і ветеран в’єтнамської війни вже міг стати героєм касового бойовика, і не просто успішного, а справді культового. Йдеться, звісно ж, про фільм "Рембо: Перша кров", знятий Тедом Котчеффом у 1982 році — Сильвестр Сталлоне, який виконав головну роль Джона Рембо, здобув у його образі, слідом за боксером Роккі, ще одне всесвітньо відоме кіноальтер-его. Так, шериф провінційного містечка жорстоко помилявся, коли дозволяв собі називати ветерана Рембо бродягою й поводитися з ним відповідно. Герой Сталлоне лише подорожував країною в пошуках бойових побратимів — але обставини змусили його знову згадати, чим він займався на війні, будучи "зеленим беретом".

У XXI столітті з’явилися чудові картини про ветеранів, які служили в Іраку й Афганістані — особливо варто відзначити "Американського снайпера", знятого Клінтом Іствудом, і "Міст" Ліли Нойгебауер. У цих фільмах головні ролі виконали Бредлі Купер і Дженніфер Лоуренс відповідно — і зробили це так, що змусили глядача повністю забути про їхній статус голлівудських знаменитостей і всі інші зоряні ролі.