• USD 40.4
  • EUR 43.2
  • GBP 51.1
Спецпроєкти

Бромантичний альянс. Як Німеччина, Ізраїль та Угорщина допомагають Росії

Для трьох учасників квартету його антиукраїнські, по суті, послуги четвертому цілком відповідають розумінню власних державних інтересів.

Німеччина та Ізраїль блокують постачання зброї Україні/Facebook/Joint Forces Operation
Німеччина та Ізраїль блокують постачання зброї Україні/Facebook/Joint Forces Operation
Реклама на dsnews.ua

Примітно, що в той момент, коли Великобританія перервала свою більш ніж піввікову зовнішньополітичну дрімоту, а такий у всіх відносинах хисткий сегмент "колективного Заходу", як Австрія, приєдналася до позиції Чехії та Словаччини про те, що суверенітет України є умовою їхньої безпеки, глобальний політичний фурункул корупції та компромату прорвало у зовсім інших місцях.

Йдеться, зрозуміло, про мимовільний (чи мимовільний?) альянс Німеччини, Ізраїлю, Угорщини, Росії та Китаю. Здавалося б, більше несхожих одна на одну країн не знайти, але, по-перше, в українському питанні їхній підхід так чи інакше змикається, а по-друге, хоч би як "по-блюзнірськи" це ні звучало, а чи так вони вже несхожі?

Віктимний наратив

Важливо відзначити, що зміна уряду та необхідність відрізнятися від "курсу Меркель", а також те, що опозиційний нині ХДС очолив харизматичний консерватор Фрідріх Мерц, спричинило історично швидку еволюцію лінії Берліна. Водночас досить абсурдний і дещо лукавий (якщо згадати про історію торгівлі військово-промисловою продукцією із Саудівською Аравією) у нинішніх обставинах імператив "відмови поставок зброї в зони конфлікту" продовжує залишатися непорушним. При цьому постійні посилання на німецьку травму Другої світової війни починають викликати все більше роздратування не тільки в Україні, а й серед союзників по НАТО.

В той же час очевидно, що весь цей вкрай двозначний віктимний наратив, що виглядає незграбно на величезному тілі Німеччини, відродженій у межах, порівнянних із початком минулого століття, є зручним прикриттям для цинічної політики інтересів. Ця гра у будь якому випадку свідчить про те, що або німецька еліта не хоче дорослішати, або про те, що її лякає усвідомлення тих вимог і зобов'язань, які несе із собою статус великої держави. Що, своєю чергою, буде свідчити про провал європейського проєкту.

Зрозуміло, ті чи інші логічні побудови не варто сприймати надто буквально – зокрема, говорити про сучасну СДПН як про "проросійську" партію було б надто великим перебільшенням, цілком щирим є і "драйв" партії "Зелених" з її молодим керівництвом, щаслива повернутися у велику німецьку політику і ліберальна ВДП. Однак швидкість змін у Німеччині сильно відстає від темпу глобальної трансформації, що більше, ніж очікувалося, поміщає Берлін у сумнівну компанію.

При цьому прискорення змін, які скоріше стосуються ідентичності, ніж політичної риторики, може виявитися для сусідів і партнерів Німеччини більшою неприємністю, ніж нинішня ситуація. Що ріднить становище Німеччини зі становищем, в якому опинився Ізраїль.

Реклама на dsnews.ua

Два форпости

В аспекті постачання Україні своїх озброєнь – причому з третіх країн – Ізраїль, як стало відомо, ще у грудні минулого року зайняв ту саму позицію, що й Німеччина. Ця позиція, м'яко кажучи, невдало зрезонувала із традиційною боротьбою Єрусалима з "українським націоналізмом", а також малоефективними внутрішньополітичними рухами уряду Нафталі Бенета. Специфіка діяльності нинішньої правлячої коаліції в Ізраїлі полягає в тому, що її modus vivendi – це спроби або посадити, або дискредитувати Беньяміна Нетаньяху, а за межами цього надзавдання партії, що входять до уряду, нічого не об'єднує. Так само, зауважимо, і в Німеччині – подолання "спадщини Меркель" (у чому б вона не полягала) та прориву до влади умовних нових поколінь. Ізраїль при цьому об'єднує з Росією чималий (щоправда, швидше тіньовий) вплив російського капіталу на економіку країни і особливо її інформаційну сферу.

При цьому самі по собі відносини Єрусалиму з Москвою — це "броманс", що погано приховується, оскільки м'яку силу щодо Ізраїлю Кремль успішно поєднує з шантажем. Відомо, що Ізраїль відчайдушно протистоїть маріонетковій Сирії Асада та старшому партнеру РФ з окупації території колишньої САР – Ірану. Самі собою ні перша, ні другий не здатні встояти в прямій сутичці з Ізраїлем. Проте військово-технічне прикриття Дамаску та Тегерану забезпечують військові РФ.

Якщо вірити ізраїльським ЗМІ, Росія за допомогою комплексів радіоелектронної боротьби ледь не зруйнувала роботу систем протиповітряної та протиракетної оборони Ізраїлю. І тепер ізраїльські комплекси насилу можуть відслідковувати пуски ракет із території Сирії, Ірану та Лівану. Те саме, зазначимо, відбувається і в трикутнику Іран-Ємен-Саудівська Аравія, а також у перестрілках між Іраном та ОАЕ. Звідси і лінія ізраїльської влади на те, щоб "не злити Москву". Об'єктивно – стратегічно безперспективна, оскільки покірність ґвалтівникові лише прискорює єдиний можливий брутальний результат.

Трагедія ситуації полягає в тому, що становище Ізраїлю як форпосту Заходу на Близькому Сході, що протистоїть світові агресивного середньовічного фанатизму (нехай це і ідеалізоване уявлення), відверто нагадує становище України, що протистоїть "російській уммі", що нависає над Європою. Очевидно, розуміння цього прийде до Єрусалиму надто пізно, а до того часу дрібні політичні ігри в "якось пропетляти" в Ізраїлі продовжаться. Зокрема, і тому, що нинішня американська адміністрація не схильна чинити на свого близькосхідного союзника той тиск, який був характерний для неоконсерваторів. Ймовірно, ні в Берліні, ні в Єрусалимі не усвідомлюють, що така політика є дорогою з одностороннім рухом, пунктом призначення якого є Будапешт.

Троянський Орбан

"Новий будапештський меморандум", за всієї спритності та артистизму Віктора Орбана, який прагне утриматися при владі за підсумками квітневих виборів, – набагато простіше і прозоріше за каламутний документ середини 90-х, за яким Україна замість ядерної зброї отримала гарантії скликання Ради Безпеки ООН кимось з його постійних членів, окрім Франції та Китаю. Цей новий меморандум без паперового носія полягає у залученні члена ЄС та НАТО Угорщини до зони впливу китайсько-російського альянсу. Віктор Орбан прагне продати виборцю (поки є підстави сподіватися, що до фальсифікацій справа не дійде) міцну економіку його 12-річчя та розчісування історичних шрамів нації – за рахунок України. Однак цей розрахунок у логіці Нікколо Макіавеллі привів угорського прем'єра в міцні обійми Володимира Путіна і претендента, що стоїть за ним, в засновники нової імператорської династії в Китаї.

Угорщина остаточно перетворилася на підривну силу в НАТО, чиї правила (як і в ЄС) не передбачають обмеження або виключення, що загалом було раніше доведено Францією та Туреччиною, а тепер підтверджується прикладами Німеччини та Угорщини. Але настав час визначатися, і маски були скинуті. Як мінімум до виборів, а враховуючи неабияку ймовірність збереження "Фідес" при владі і після них, Угорщина тепер беззаперечно виконуватиме примхи Москви і Пекіна, граючи роль бомби з годинниковим механізмом у застарілих організаційних структурах Заходу в Європі.

Зрозуміло, що ні Олафу Шольцу, ні Нафталі Бенету не хотілося б перебувати в компанії Віктора Орбана, який ось-ось перетвориться на угорський аналог Антоніу де Салазара, а ось щодо того, що глобально стоїть за цією трансформацією, тут думки можуть бути різними. Чи то китайська економіка, чи російська організована злочинність, що свого часу захопила державний апарат, – чи відразу обидві.

За всієї крайньої суперечливості стану китайської економіки – а можливо, й суспільства, але через пекінську політику жорсткого інформаційного контролю нам про це нічого невідомо, – недооцінювати Піднебесну не можна. Так, Німеччина досить міцно прив'язана до китайського ринку — аж до спроб тиску Берліна на Литву, яка активно розвивала відносини з Тайванем (Республікою Китай). Що стосується Угорщини, то саме вона, а не Білорусь, що поглинається Росією, в результаті стає політичною викруткою до Дунайської Європи. Притому що самі по собі сіно-угорські економічні зв'язки не такі вже й значущі, принаймні офіційно.

У свою чергу, Ізраїль змушений брати до уваги китайський фактор (між тим Ізраїль та КНР намагалися співпрацювати у сучасних галузях економіки). У тому сенсі, що коридори до його кордонів впевнено пробиваються цією модернізованою азіатською імперією. Адже перед нею вже впали Пакистан та Іран. В історично неминучому конфлікті Ізраїлю з Іраном Єрусалиму доведеться зіткнутися з офіційною присутністю біля останнього китайських охоронних підрозділів. Як із цієї малоприємної обставини, так і в цілому з вищесказаного необхідно зрозуміти і ту роль, яку відіграє при Китаї Росія, що шантажує Ізраїль, купила лояльність Угорщини і використовує німецькі травми, а також жадібність окремих представників німецьких ділових кіл.

Лейтмотив поїздки московського великого князя до Орди, тобто Володимира Путіна до Пекіна, був не так у тому, щоб продати до Піднебесної побільше газу (китайцям РФ продає газ чи не нижче собівартості – це якась форма данини), як у тому, щоб заручитися підтримкою перед фронтальним зіткненням із Заходом. Підписану декларацію не варто переоцінювати, але її слід пам'ятати в рамках пропонованої РФ Китаю згоди робити за Пекін – новий "другий полюс" глобальної політики — всю брудну роботу. Як це вже відбувається в Африці, у тій же Малі. Необхідно сказати, що Росія в цьому відношенні явно не ексклюзивна – але радянський та пострадянський багаж дозволяє їй виконувати завдання патрона у Європі та частково на Близькому Сході. Це цінне доповнення до власне китайських грошей, глобальних амбіцій та практик непрямої, кулуарної дипломатії тиску. Така складносурядна структура альянсу, який можна у важливому, але не єдиному заломленні назвати "антиукраїнським". За Україною водночас формується інший і не менш потужний альянс. Але це вже зовсім інша історія.

    Реклама на dsnews.ua