Дванадцять років після війни. Чому Україні варто повчитися у Грузії

Ті ж слова звучали і рік, і два, і вісім років тому. До старих аргументів додалася стурбованість ситуацією в охороні здоровʼя через поширення COVID-19. Але результат очікувано нульовий, не рахуючи морального задоволення для Тбілісі (про Грузію памʼятають) і чергового хамського коментаря російських дипломатів.

Для України ж чергова річниця "пʼятиденної війни" — додатковий привід для осмислення уроків. Аж надто багато паралелей між нами і Грузією (як, втім, і Молдовою).

План Медведєва-Саркозі: як Москва "кинула" Захід

Вдаватися в подробиці "пʼятиденної війни" немає сенсу. З одним зауваженням — російська агресія проти України остаточно спростувала міф про те, що Росія пішла на "примушення Грузії до миру" виключно під впливом обставин, рятуючи мирних жителів Південної Осетії. Такі операції не готуються за пʼять хвилин і рішення про їхнє проведення спонтанно не приймаються.

8 серпня російські війська почали бойові дії проти грузинської армії і протягом пʼяти днів не тільки витіснили їх з Південної Осетії, але і вступили безпосередньо на грузинську територію. 12 серпня до Москви прибув Президент Франції Ніколя Саркозі. За підсумками зустрічі був розроблений мирний план із шести пунктів. 1) Відмова від застосування сили; 2) Остаточне припинення всіх бойових дій; 3) Вільний доступ до гуманітарної допомоги; 4) Повернення збройних сил Грузії в місця їхньої постійної дислокації; 5) Повернення збройних сил РФ на лінію, що передувала початку бойових дій; 6) Надання Абхазії і Південної Осетії міжнародних гарантій безпеки і стабільності.

Спочатку шостий пункт звучав так: "Початок міжнародного обговорення питань майбутнього статусу Південної Осетії і Абхазії". Проте за наполяганням Президента Грузії Міхеїла Саакашвілі він був змінений. Спочатку план у Москві підписали глави двох квазі-держав. 15 серпня свій підпис поставив президент Грузії, 16-го — президент Росії. А через 10 днів, 26 серпня Дмитро Медведєв видав укази про визнання незалежності Абхазії і Південної Осетії.

Відповідно, Саркозі, який прибув на початку вересня до Москви, фактично зіткнувся з принципово іншою ситуацією. Разом з тим, були узгоджені ще три додаткові пункти — про відвід військ, роботу міжнародних спостерігачів і початку дискусії з питань безпеки в Женеві. Хоча в світлі визнання Росією незалежності Абхазії і Південної Осетії предмет дискусій виглядав досить розпливчасто.

В цілому ж реакція світового співтовариства на "кидок" Росії була негативною, але стриманою. Особливих політичних наслідків для Москви її дії не мали. Наприклад, міністри закордонних справ семи держав "Великої вісімки" висловили "глибоку стурбованість", але Росія продовжувала залишатися членом цього неформального клубу держав аж до окупації Криму.

Грузія розірвала дипломатичні стосунки з Росією, вийшла зі Співдружності незалежних держав і прийняла закон "Про окуповані території".

Росія, у свою чергу, підписала з "республіками" угоди про створення 4-ї військової бази в Південній Осетії і 7-ї військової бази в Абхазії. Російські війська залишилися там, де були, всупереч усім планам…

Роком пізніше, відповідаючи на питання російських і грузинських журналістів Дмитро Медведєв заявить: "Я вважаю, що я виконав план Медведєва-Саркозі на всі сто відсотків. В цьому плані ніде не говорилося про те, що ми не будемо визнавати Абхазію і Осетію чи про якісь інші речі. Що стосується відведення військ, то воно відбулося… на довоєнні позиції в розумінні російської сторони". Цинізм? Нахабство? Аж ніяк. Нормальна поведінка "політичного гопника", яким і є Росія на міжнародній арені.

"Крок до кращого майбутнього": чи є шанс у Грузії?

У січні 2010 року Грузія вирішила спробувати вирішити проблему реінтеграції з допомогою "мʼякої сили" — заходів гуманітарного та економічного характеру. Уряд затвердив документ під назвою "Стратегія щодо окупованих територій: Залучення шляхом співробітництва". Як було заявлено, мета стратегії — прагнення "зробити доступними населенню Абхазії і Цхінвальського регіону/Південної Осетії всі переваги, які несе прогрес, досягнутий в результаті здійснюваних у державі реформ, і більш глибока інтеграція країни в Євросоюз, Євроатлантичні структури та інститути".

Серед запропонованих заходів — сприяння економічним відносинам між громадами, розʼєднаними лініями розмежування, залучення регіонів у міжнародні економічні звʼязки Грузії, свобода пересування, доступність послуг охорони здоровʼя та освіти і т. д.

У 2012 році за підсумками парламентських виборів обʼєднання "Грузинська мрія — Демократична Грузія", створене російським бізнесменом Бідзіною Іванішвілі (грузинське громадянство він отримав тільки після перемоги своєї політсили), змінило у владі партію Міхеїла Саакашвілі "Єдиний національний рух". Серед іншого, представники "Грузинської мрії" декларували нову політику щодо Абхазії і Південної Осетії, що відрізняється від "агресивної" політики Саакашвілі. Серед нововведень — перегляд закону про окуповані території, "прямий всенародний діалог", помʼякшення риторики на адресу квазі-держав (представники "Мрії" перестали вживати термін "маріонетковий режим".

Поки єдине, чого вдалося домогтися "Грузинській мрії" — певне помʼякшення у стосунки з Москвою, хоча дипломатичні відносини між двома країнами не відновлені. Росія зняла обмеження на імпорт більшості грузинських товарів, було відновлено регулярне авіасполучення, що забезпечило Грузії наплив російських туристів.

У врегулюванні ж останні 8 років особливого прогресу не принесли. Росія послідовно розширює свою присутність в Абхазії і Південній Осетії. У 2014-2015 роках Москва підписала з квазі-республіками договори про союзництво і стратегічне партнерство, які де-факто "інкорпорують" їх у Російську Федерацію (зокрема, Росія бере на себе турботу за "захист"). Реакція Грузії на ці кроки була різко негативною, що, втім, ніяк не вплинуло на розвиток двосторонньої торгівлі.

Відбулося вже 50 раундів Женевських дискусій. Останній, ювілейний, який відбувся в грудні минулого року закінчився безрезультатно, як, втім, і попередні. Досі так і не прийнято заяву про відмову від застосування сили. Тбілісі наполягає, щоб вона була підписана Грузією і Росією, Москва вважає, що Грузія повинна підписати їх з Абхазією і Південною Осетією (здавалося б, при чому тут ОРДЛО). Для Грузії ж такий крок — фактична легітимація "незалежності" двох квазі-держав.

Про спокій на лінії розмежування говорити рано. Інциденти, в тому числі зі смертельними наслідками тривають, причому жертвами стають, в основному, громадяни Грузії.

Минулого року грузинський уряд виступив з мирною ініціативою "Крок до кращого майбутнього". Вона передбачала роботу за трьома напрямами:

Перше — розширення і спрощення торгівлі вздовж ліній розмежування.

Друге — створення додаткових можливостей для отримання освіти жителями Абхазії і Південної Осетії як в Грузії, так і за її межами.

Третє — створення механізму, що спрощує доступ мешканців регіонів, які не контролюються центральною грузинською владою, до переваг, якими громадяни Грузії стали користуватися в результаті зближення з Європейським Союзом ("безвіз" та торгівля з ЄС).

При найближчому розгляді помітна схожість цієї ініціативи з уже згаданою стратегією часів Саакашвілі "Залучення шляхом співробітництва". Однак ідея отримала підтримку з боку Європейського Союзу (що не дивно, враховуючи любов європейців до різних "заходів довіри" і "малих кроків"), і разом з тим була розкритикована як у самій Грузії, так і на окупованих територіях. Основні претензії до ініціативи прості — абхази і осетини, що мають російський паспорт і так не особливо обмежені в пересуванні та отриманні освіти в Росії, а для економік двох "республік" російського ринку цілком вистачає.

Правда, новий голова Абхазії Аслан Бжанія місяць тому заговорив про можливість легальної торгівлі з Грузією. І більше того, зробив заяву про зацікавленість в оформленні грузинською стороною угоди про незастосування сили навіть без визнання незалежності Абхазії. Мегакопроміс.

Але… Тут можна згадати — в 1996 році був підписаний Меморандум про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністровʼям, за яким сторони взяли на себе зобовʼязання не вдаватися у взаємних відносинах до застосування сили або загрози силою". Ні, Молдова офіційно не визнавала Придністровську Молдавську республіку, але з того часу є дві "сторони конфлікту" і посередник — Росія. Минуло 24 роки, але Молдова так і не змогла реінтегрувати Придністровʼя.

В принципі того ж — визнання "ДНР-ЛНР" стороною конфлікту домагається сьогодні Москва і від України. Грузія поки не піддається. Більш того, вона служить прикладом того, як помʼякшення риторики і спроба налагодити "всенародний діалог", в кінцевому підсумку, грає на руку як Росії, так і вигодованим нею сепаратистам.

Досить імовірно, що прихильники "Грузинської мрії" щиро вірили в те, що, відмовившись від "войовничої риторики" попередників, їм вдасться воззʼєднати країну.

На практиці все виявилося набагато складніше.

Ситуація тупикова. Грузія не відмовиться від Абхазії та Південної Осетії, Росія — від визнання їхньої незалежності.

Історія не знає умовного способу, але цілком можливо, що раз зіткнувшись з жорсткою реакцією світової спільноти, Росія була б більш обережною не тільки в Грузії, але й в Україні. Безкарність породжує вседозволеність, а відсутність опору переконує в слабкості.