• USD 40.4
  • EUR 43.2
  • GBP 51.1
Спецпроєкти

Джонсон у гості заглянув. Чи стане вісь Київ-Варшава-Лондон ядром "нового НАТО"

Найнебезпечніше для України сьогодні – сприймати розкішні подарунки долі на кшталт можливості союзу з Британією та Польщею як належне і ставитися до них споживче.

Прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон
Прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон / УНІАН
Реклама на dsnews.ua

Формування навколо української справи (про чинний уряд важко сказати будь-що, хоча ініціатива народилася в надрах нашого МЗС) коаліції з фактичним лідерством Великобританії або, ширше, "англосаксів" – це відверто унікальний історичний шанс для України. По суті, така ініціатива може — на жаль, сьогодні поки що лише може — стати ядром "нового НАТО", вільного від безпідставних амбіцій Франції (нещодавно приниженою Кремлем до висилки її посла з колишньої колонії, Малі, де тепер влаштувалися росіяни) і нездорових апетитів Німеччини. Цей у певному сенсі спонтанний проект поступово набуває конкретних рис. І якби не підступність коронавірусу, через який британському прем'єру довелося приїхати до нас без міністра закордонних справ, "троїстий союз" Києва, Лондона та Варшави, був би офіційно оформлений уже вчора.

Шлях до альянсу

Шлях до такого альянсу з ключовою участю Польщі, та за її спиною США та Канадою, відкрив – окрім, власне, Путіна – вихід Великобританії з ЄС та обрання прем'єром амбітного Бориса Джонсона, якому на цій посаді випала нелегка доля правити в об'єктивно тяжкий час. У внутрішній політиці він може пишатися хіба що регулярними виплатами суттєвих карантинних компенсацій та нещодавнім припиненням режиму обмежень (не виключено, що з особистими політичними цілями – його сильно критикують за вечірки з порушенням карантину).

Тому в пріоритеті Лондона якраз політика зовнішня, і вона концентрується не перший рік в Україні та Південно-Східній Азії. Вигорить цей проект чи ні – побачимо найближчим часом, як побачимо і ступінь залежності, як таємної, так і явної, українського істеблішменту від Росії. При цьому слід розуміти, що Москва намагатиметься зробити все, щоб у британців, поляків, українців (і потенційно американців, скандинавів, румунів) нічого не вийшло. Адже РФ бореться навіть за, здавалося б, уже втрачений Південний Кавказ, прив'язавши до сідла Вірменію та залякуючи Грузію. Що вже казати про появу біля свого підвіконня блоку на чолі з історичним противником (призначеним таким зберігачами мракобісної традиції)?

Для цього Росія максимально задіює свою п'яту колону, головним чином, у Європі – але має й помічників із власною мотивацією.

Так, США роз'їжджає Дональд Трамп, розповідаючи про те, як замість України треба займатися Америкою. На жаль, внутрішньополітичному блоку адміністрації Джо Байдена або не вистачає guts, щоб відправити натхненника путчу 6 січня до місць не настільки віддалених, або стратеги демократів свідомо ведуть Трампа до розколу республіканського виборця у 2024 році. Адже він валуном лежить на дорозі, причому як у нормальних консерваторів, так і у трампістів, що виношують власні плани, на кшталт Теда Круза, для якого наступні вибори, швидше за все, останні. Так чи інакше, чи виконуючи путінські розпорядження, чи просто маючи на Україну зуб, старий коробейник робить все можливе, щоб потрапити до прайм-тайму RT.

Реклама на dsnews.ua

Трохи північніше випробувану — і успішно, судячи з хронічно прогнутої позі Еммануеля Макрона — технологію жовтих жилеток, російська агентура, яку ніколи всерйоз не відловлювали в цій країні за добротою душевною ("повноти, ну які диверсанти з ковбасних іммігрантів?") намагається застосувати і в Канаді.

Джастін Трюдо, при всій до нього українській національній подяці (хоча в принципі він робить рівно те, що і його попередник Стівен Харпер) – політик, взагалі, того ж калібру, що й Макрон. Тому він не знайшов нічого кращого, як сховатися від антикарантинних протестів дальнобійників, мовляв, хворим на "омікрон". Канадські газети у мирному, добродушному ключі обговорюють гасла демонстрантів, прагнучи їх докорити чи урезонити. Адже для розгойдування в Канаді гібридне командування, як і скрізь, використовує реальні підстави для суспільного невдоволення, але головне – продемонструвати безпорадність влади, посіяти хаос та вимкнути ту чи іншу країну із зовнішньополітичного процесу. А це – на деякий час – можливо, якщо резидентам вдасться отруїти ідилічні міста Канади агресією пітерського підворіття.

Того ж Макрона, який не виявив до Путіна належної поваги (та ще й відправив до Румунії поповнення) Кремль має намір лущити з Єлисейського палацу трьома-п'ятьма колонами. Це і боржниця Марін Ле Пен, і карикатурний путініст Ерік Земмур, і любителька російської культури Валері Пекресс, і старі ліваки на кшталт "нескореного" Жана-Люка Меланшона. Весна буде спекотною. Чим при цьому зайнятий сам Макрон у напрямі виборів, у тому сенсі, щоб їх виграти, – сказати важко, а організувати маленьку переможну війну в Малі чи ЦАР він не здатний. Хоч би Україною зайнявся, втрачати особливо нічого. Можливо, звичайно, що в правому центрі не все так погано, але ризик залишити Францію в руках нових вішистів дуже великий. І навряд чи Макрон захоче залишитися в історії політиком, який втік із виборчої скриньки.

Колективний "Фантомас"

Поки що готуються до виступу таємні та явні носії путінської ладанки на грудях у Греції, Італії, Австрії, на Кіпрі (заява ізольованого хорватського президента була явним фальстартом). Це і перелицьовані грецькі ультраправі фундаменталісти ("Золоту зорю" заборонили — на її місці тут же з'явилося обережніше "Грецьке рішення"), і пострадянська мафія, що з'їхалася на Кіпр, і Дмитро Фірташ, головний біженець Австрії, що тримає в кожній кишені по прем'єру, і навіть вирішивший, подібно до Ле Пен, косити під нормального політика Маттео Сальвіні. Але головною ударною силою російського контрнаступу стане, на жаль, Угорщина.

З поверненням до влади Демпартії та особливо Джо Байдена до Білого Дому в особистому політичному житті Віктора Орбана настали нелегкі часи. Те, що він об'єднав проти себе всю опозицію та втратив мерію Будапешта – це ще півбіди. Зрештою, з нинішнього протоавторитарного бульйону можна просунутися на наступний рівень (до фальсифікацій). Справа в тому, що рано чи пізно руки Байдена дотягнуться і до Орбана, до якого не може не виникнути питань у Мінфіну США, оскільки раніше вони багаторазово виникали для його однопартійців. Не забувають Орбану і "порятунку" македонського прем'єра Миколи Груєвського (особливо на тлі зупинки Францією процесу євроінтеграції Північної Македонії та Албанії). А головне – його ніжної дружби з Трампом та переслідування Джорджа Сороса. Тому Орбан, судячи з усього, вирішив передбачити події і без химер лягти під Путіна, і в ході нового візиту до Москви хіба що не просив розцілувати радянські танки, що тиснули угорців в 1956 році.

Можливості шкодити Україні в Угорщині Орбана є чималі – це і труба, і право участі у рішеннях ЄС, НАТО, СОТ, ОЕСР та прикордонний регіон. У якому, як зазначається, з недавніх пір проугорські елементи знюхалися з проросійськими.

У такій непростій обстановці українському керівництву необхідно виявити чудеса витримки та розуму, а також драйву на прискорення створення нової оборонної угоди з справжніми союзниками (хоч би якими були їхні власні цілі – той же Джонсон намагається повернути Британії загублений у середині минулого століття статус тощо). Очевидно, втім, що, як і раніше, брати на себе ці функції доведеться українському "колективному Фантомасу", оскільки навчити ті чи інші елементи у Києві – не основна робота, а факультатив для американських дипломатів та британських розвідників. Та й саме витирання соплів та спроби у зрілому віці навчити поведінці за столом – заняття не з приємних.

У "Пігмаліоні", що вийшов з-під пера Бернарда Шоу, Еліза Дуллітл, на її честь, хотіла стати справжньою леді – але це, на жаль, не наш випадок. Та й не можна переграти Путіна за допомогою тих, у кого "Путін у душі" разом з підпискою про співпрацю, що дбайливо зберігається на Луб'янці.

Проте з цього року українцям грішно скаржаться на "історію". Спочатку героїзм просунутого шару суспільства активізував зовнішні фактори ситуації, що склалася, а тепер – через вісім років – ці стихії посилилися до планетарного масштабу і працюють в Україні самі по собі. Ось хто в ці тижні говорить про Китай? Хіба що в контексті екзотичного поєднання олімпіади з епідемією...

Тому найнебезпечніше для України сьогодні – це сприймати такі розкішні подарунки долі як належні та ставитися до них споживчо. Тепер за лінією поведінки Києва уважно стежитимуть не лише у Вашингтоні та Москві, а й у Лондоні з Варшавою. Куди піде Україна з цього роздоріжжя? Дорогою потужного проектора центрового Заходу, що прийшов в нервовий рух під тиском ісламу і Китаю на пострадянський простір, тобто дорогою лідерства? Чи потягнеться у болото російської провінції, у кращому разі, перетвориться на якогось політичного кадавра на кшталт Боснії-і-Герцеговини? Незабаром це стане зрозумілим.

    Реклама на dsnews.ua