• USD 27
  • EUR 30.3
  • GBP 36
Спецпроєкти

Грандіозне Нічого. Чому саміт у Глазго чекає на провал, який видадуть за успіх

Якщо політик, який опинився на публіці, не може вирішити проблему, він завжди придумає іншу, що витіснить з поля зору першу

У Глазго проходить саміт з клімату
У Глазго проходить саміт з клімату / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

26-й саміт ООН зі зміни клімату (COP26) розпочався в неділю, 31 жовтня, у Глазго, одразу після закінчення G20 у Римі. Мета саміту – визначити, чи наблизиться світ до економіки з нульовим викидом вуглецю до 2050 р., і домовитися про спільні дії для того, щоб він до неї таки наблизився.

Суть проблеми

Про глобальну зміну клімату та його антропогенне походження писали так багато, що переказувати проблему від початку і до кінця немає жодного сенсу. Якщо ж викласти її коротко, то справи так: у світі стає тепліше. Це викликає танення льодів, зміну режиму вітрів та випадання опадів, що, у свою чергу, перетворює колись добре освоєні території у напівпустелі, малопридатні для проживання та ведення сільського господарства. Або дільниці, що затоплювані у зв'язку з підвищенням рівня Світового океану. Який, своєю чергою, теж сильно змінюється під впливом надлишкового тепла: виділяє менше кисню в атмосферу Землі, а його рибні ресурси, що використовує людство, скорочуються. Словом, все погано.

За замовчуванням прийнято вважати, що причиною глобального потепління є діяльність людини: мовляв, від початку промислової революції, приблизно з 1880 р., люди почали спалювати надто багато вуглеводневого палива.

Але висновок цей як мінімум спірний. Періодичні потепління та заледеніння в історії Землі траплялися і раніше. Моделювання еволюції клімату — область вкрай складна і темна, що рясніє безліччю неврахованих факторів. Моделі постійно уточнюються, а її уточнення бувають дуже суперечливі. Безсумнівно, людська діяльність зробила певний вплив на потепління, за яким, знову ж таки, в рамках звичайних для Землі кліматичних циклів, має бути новий льодовиковий період. Утім, до льодовикового періоду нам ще треба дожити.

Але є великі сумніви, що вплив людини на початок глобального потепління був вирішальним. Людський вплив, порівняно з масштабом природних явищ, він дуже незначний — навіть сьогодні. І, навіть якщо припустити, що вплив людини все-таки відіграв вирішальну роль, а це було можливе лише в тому випадку, якщо він відіграв роль тригера, або, скажімо, камінчика, що спричинив сход лавини, абсолютно небезперечними видаються як мінімум три ключові. моменти:

- те, що ця ж лавина, тобто у нашому випадку, лавиноподібне наростаюче глобальне потепління, не трапилося б і без участі людини, лише трохи згодом;

Реклама на dsnews.ua

- те, що глобальне потепління навіть з антропогенним доважком не розвиватиметься в рамках звичайного циклу "потепління — обвалення в льодовиковий період", а відведе планету врознос, у потепління, що зростає, з прямою загрозою вже всьому живому. Цикли глобальних потеплінь і похолодань природні для земного клімату. Звичайно, вони створюють масу проблем для людей, але, на жаль, вони є неминучими. Принаймні, в рамках нашої сучасної здатності впливати на кліматичні процеси в масштабах планети;

- те, що зменшивши колективними зусиллями антропогенний внесок у викиди парникових газів, що становить, за найсміливішими оцінками, до 1%, ну, навіть до 2% від обсягу викидів таких самих газів з природних причин: вулкани, неантропогенні лісові пожежі, необхідні, до речі, для нормального зростання лісів, людство зможе уповільнити глобальне потепління, тим більше зупинити його, і тим більше почати повертати ситуацію назад.

Останнє припущення взагалі не вкладається в жодну логіку. Якщо внесок людства становить близько 1-2% від природних викидів, його віднімання не зможе суттєво вплинути на ситуацію. Якщо цей додатковий відсоток запустив лавиноподібні процеси, їх вже не відкотити назад.

Можливі рішення

Тепер включаємо логіку: які дії в цій ситуації могли б бути найраціональнішими? Очевидно, що найбільш раціональними були б глобальні колективні дії з підготовки – ні, не "виживання", а організації більш-менш нормального життя в умовах клімату, що змінився. Ці зміни слід було б розглядати як неминучі, що випливають із самої природи нашої планети, і, до речі, планувати дії та наступний їхній етап, — на майбутній льодовиковий період, що відбудеться за потеплінням. За фактом це означало б створення більш-менш штучного довкілля для кількох мільярдів людей, а також розумну організацію самого людства. Включно з гуманним, по можливості, скороченням його чисельності, при поліпшенні якості: фізичного здоров'я, рівня освіти, в тому числі раціональної професійної підготовки, та більш стійкої соціальної організації, що здатна забезпечити кращий рівень управління.

Чи готове сьогодні людство до таких глобальних спільних дій? Однозначно ні. Чи готові до цього окремі країни? Тут відповідь теж "ні", але менш категорична. Найбільш розвинуті країни можуть, у принципі, створити "оази виживання" для більшої чи меншої частини свого населення, залишивши за бортом зайвих. Що для цього потрібно? Насамперед – технологічний ривок. По-друге – вертикалізація влади: якщо не згортання, то щонайменше суттєве обмеження демократії. По-третє, виділення майбутніх зайвих, що потрібно зробити вже зараз. Ще не остаточне виділення, але висота паркану, що відокремлює зайвих від незайвих, рік у рік зростатиме і перескочити його буде все складніше. Такий самий паркан має бути збудований і між країнами, які здатні і нездатні провести таку підготовку.

Але тут постає проблема. Нові технології – і, перш за все енергетика, дуже затратні спочатку. Палити вугілля та газ дешевше, ніж отримувати електрику із сонячної енергії, поки технології не відпрацьовані та не стали по-справжньому масовими. Утім, на порядку денному виявляється не лише енергетика. Для підготовки до години "Х", яка, за низкою оцінок, настане до 2050-2100 рр. — досить умовна, до речі, рубіж, оскільки ситуація погіршуватиметься плавно, потрібно встигнути зробити дуже багато. При цьому група розвинених країн прагне вирватися вперед, максимально збільшивши розрив між собою та іншими розвиненими і, тим більше, слаборозвиненими країнами, оскільки кількість місць в умовному "ковчезі" або в кількох ковчегах, у будь-якому випадку обмежена, і на всіх цих місць явно не вистачить.

Тут у справу і вступає версія про те, що проблема — виключно в антропогенних викидах. І якщо позбутись їх, можна розгорнути ситуацію назад, або, щонайменше, суттєво уповільнити її погіршення. Умовний рубіж між виграшем та програшем: середньорічне підвищення температури у світі, яке до 2100 р. не повинно перевищити 1,5 0 С порівняно з умовною "доіндустріальною епохою".

Як тільки ця версія стає загальним правилом гри, виникає новий розклад, в якому технологічно розвинені країни отримують ще одне поле, де можуть диктувати правила гри решті світу. Зокрема, це дозволяє їм лобіювати розвиток одних технологій та притримувати розвиток інших, що, по-перше, сприяє збільшенню розриву між розвиненими та слаборозвиненими країнами, а по-друге, змінює економічну та соціальну структуру розвинутих країн. Утім, розвинені країни конкурують також і між собою, оскільки їх набори кращих технологій відрізняються. Деякі перспективні технології потрапляють при цьому під тимчасову заборону, щоб відвадити від них слаборозвинені країни, а потім повернути їх в обіг, коли досягнутий таким чином розрив стане досить великим. Це сталося, зокрема, із ядерною енергетикою. Так боротьба з кліматичною катастрофою, яка прогнозується в майбутньому, перетворюється на конкуренцію між країнами, корпораціями та технологіями тут і зараз.

Задля справедливості треба визнати, що розвинені країни фінансують слаборозвинені в рамках Паризької угоди 2015 р., виділяючи їм на розвиток нових "зелених" технологій до $100 млрд на рік. Насправді вони виділяють значно менше: так, у 2018 р., за даними міжурядової Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), розвинені країни надали слаборозвиненим "зелене" фінансування на загальну суму $78,9 млрд. Але на практиці це лише збільшує економічну залежність слаборозвинених країн від розвинених, що посилює позиції останніх.

Під прикриттям боротьби зі зміною клімату

Очевидно, що всі угоди щодо боротьби зі зміною клімату є, по суті, протекціоністськими заходами. Вони працюють лише в тому випадку, якщо їх підтримує достатня кількість розвинених країн, що здатні натиснути насамперед економічно, на країни, які намагаються ухилитися від їхнього виконання. Просто кажучи, це означає, що такі угоди працюють не дуже добре, оскільки сильно натиснути, скажімо, на Китай, який є світовим рекордсменом за обсягами викидів, неможливо. Проте навколо скорочення обсягів викидів парникових газів триває постійна боротьба одразу на кількох рівнях. Окрім економічного протекціонізму - як на міжнародному рівні, так і всередині країн, будь-які успіхи або хоча б видимі зусилля щодо скорочення обсягів цих викидів, чудово продаються на внутрішніх політичних ринках. Парниковий психоз ґрунтовно розпіарений і вже породив мільйони активістів у всьому світі.

Але коли справа доходить до реальних дій, всі, без винятку, країни намагаються отримати максимум піару при мінімумі витрат. Не стала винятком і нинішня "двійка": саміт G20 та саміт COP26.

Важливо:

Кліматична частина G20 завершилася фактично нічим: було висловлено багато закликів, але взято дуже мало конкретних зобов'язань. У підсумковій декларації учасники саміту підтвердили, що мають намір не допустити підвищення середньорічної температури на планеті більш ніж на 1,50С порівняно з доіндустріальною епохою, але цей намір не був підкріплений майже нічим, окрім добрих побажань. Найрішучішим заходом стало обмеження міжнародних інвестицій у вугільну енергетику, хоча його вдалося узгодити лише з великими труднощами. Натомість Джо Байден отримав можливість покритикувати Росію та Китай, які, за його словами, фактично проігнорували переговори щодо клімату. Це правда, вони їх справді проігнорували. Оскільки в ситуації, що склалася сьогодні, участь у таких переговорах і взяття на себе будь-яких зобов'язань не обіцяють їм жодних виграшів.

При цьому і Москва, і Пекін почуваються на "кліматичному" полі досить впевнено. Китай залишається "глобальним заводським цехом", незважаючи навіть на те, що його роль дещо розмилася. А Росія сьогодні прямо робить ставку на глобальне потепління, бачачи в ньому фактор, що здатний посилити її вплив у світі.

У Кремлі не загадують до 2050 р., ні, тим більше, до 2100 р., їм би день простояти та ніч протриматися. Але така ситуативна тактика чудово працює. У довгостроковій перспективі російські еліти вже мають у розвинених країнах необхідні подушки безпеки, і побоюватися за своє майбутнє у них немає підстав. На долю ж решти населення Росії їм начхати, і це населення вже сьогодні впевнено виводиться Кремлем у зону утилізації.

Але провал G20 був надто помітний і його треба було чимось прикрити. Роль відважного правдоруба взяв на себе Борис Джонсон, який назвав спільну заяву G20 "помірним прогресом", що, безсумнівно, привело до захоплення Ярослава Гашека. Але в Джонсона була напоготові і хороша новина: нехай прогрес і помірний, але саміт у Глазго не дасть збою, він вирішить усе, що потрібно. А що, як не вирішить?

"Якщо Глазго зазнає невдачі, тоді на всіх чекає провал. Паризька угода розвалиться при перших же розрахунках, єдиний у світі життєздатний механізм для боротьби зі зміною клімату буде потоплений. Прямо зараз Паризька угода і надії, що пов'язані з нею, це просто аркуш паперу, який ще треба заповнити", - лякав журналістів Джонсон.

Саміт останньої надії?

Утім, і цю заяву не варто приймати близько до серця. Драматизувати та тримати паузу – ось два стовпи, на яких впевнено стоїть будь-яке якісне шоу. Щоправда, при найближчому розгляді видно, що палац, дракон, лицар на коні та Господь на Небесі недбало намальовані нетверезим живописцем на старому полотні – ну так і не треба, щоб глядачі до них придивлялися.

Недбалість висвітлення саміту в Глазго, що розрахована на невибагливу публіку, яка й так твердо знає, що "вся справа в газах" була видна вже в анонсах. За однією версією, у Глазго мали зібратися представники аж 200 країн. Але в ООН на сьогоднішній день перебувають лише 193 країни. За іншою – лише 120 країн, що вже більше схоже на правду, але різниця з першою версією була майже вдвічі. Вже одне це ясно говорило: ніде так не брешуть, як на полюванні, рибалці — і особливо на кліматичному саміті. Росія та КНР, до речі, знову ухилилися від участі: Путін надіслав відеозвернення, Сі Цзіньпін – письмову заяву. Ухилився і Ердоган, який заявив, що його не влаштовує протокол безпеки, причому, як він повідомив журналістам, "пізніше ми дізналися, що стандарти у нашому відхиленому запиті можуть бути надані виключно для іншої країни… Ми не могли ухвалити це".

Для тих, хто не зрозумів: організатори обмежили кількість машин у кортежі Ердогана, і вона виявилася меншою, ніж кількість машин у кортежі Джо Байдена. І Ердоган, який жорстко привчає США говорити з Туреччиною суворо на "ви", віддав перевагу тому, що на саміт в Глазго взагалі не приїхав. Тим більше що він нічого від цього не втратив — реальних питань не вирішуватиметься там.

Але як замаскувати провал COP26? Дуже просто: слідом за дводенною зустріччю, за участю глав держав підуть ще десять днів роботи дрібніших чиновників. На трибуну також будуть допущені екологічні організації, екоактивісти – так-так, і Грета Тунберг, мабуть, теж і взагалі хто завгодно, кого хоч якось можна пристебнути до кліматичної теми. Це створить спочатку ілюзію того, що лідери домовилися про щось, хоч якесь реальне, і залишили клерків уточнювати деталі. Ну, а за наступні десять днів тема саміту буде заговорена та розмита до повної невизначеності, що дозволить тлумачити його підсумки як завгодно. Це, власне, і потрібно всім учасникам, і всіх їх повністю влаштує.

    Реклама на dsnews.ua