• USD 28.2
  • EUR 34.2
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

Кримська тінь Карабаху. Як Сенат Франції заклав бомбу під НАТО

Заклик французьких сенаторів визнати незалежність Нагірного Карабаху спровокує зростання напруги всередині НАТО

Засідання французького парламенту
Засідання французького парламенту / Getty Images
Реклама на dsnews.ua

Верхня палата французького парламенту — Сенат — 25 листопада 305 голосами з 348 підтримала резолюцію, в якій міститься заклик до уряду Республіки визнати незалежність Нагірного Карабаху.

Авторами резолюції виступили представники трьох найбільших фракцій в Сенаті: Бруно Ретайо (правоцентристська партія "Республіканці", 148 мандатів), Патрік Каннер (Соціалістична партія, 65 мандатів), Ерве Марсель (симпатизує "Республіканцям", лідер фракції "Союз центристів", 54 мандати); а також члени фракцій менших розміром: Елліа Ассасе (Компартія, 15 мандатів), Гійом Гонтар (ліва "Екологія Європи — Зелені", 12 мандатів).

Важливо: сенатори від президентської партії "Вперед", яких у верхній палаті налічується 23, в голосуванні участі не брали.

Резолюцію також розкритикували в міністерстві закордонних справ Франції.

Так, держсекретар відомства Жан-Батист Лемуан підкреслив, що незалежність Нагірного Карабаху не визнає і сама Вірменія, додавши також: "Визнання Францією незалежності Нагірного Карабаху в односторонньому порядку нікому не принесе користі: ні Вірменії, ні населенню Карабаху, ні Франції, ні іншим співголовам Мінської групи ОБСЄ".

І в той же час нехай уряд і Еммануель Макрон через свою партію в Сенаті дистанціюються від цієї теми, і уряд, і сам президент Франції активно залучені в конфлікт між Вірменією і Азербайджаном, фактично зайнявши сторону Єревана.

22 листопада французький МЗС повідомив, що на прохання Макрона і глави зовнішньополітичного відомства Жан-Іва ле Дріана Франція запускає програму допомоги вірменському населенню, постраждалому в результаті конфлікту в Нагірному Карабасі.

Реклама на dsnews.ua

В рамках програми, яка буде реалізована французьким урядом у співпраці з різними гуманітарними організаціями, асоціаціями і медустановами, Париж уже відправив до Вірменії медиків та обладнання (в тому числі мобільний госпіталь), гумдопомогу і профінансує гуманітарні програми міжнародних організацій.

Крім того, 19 листопада Макрон пообіцяв допомогти Єревану з захистом культурної спадщини в Нагірному Карабасі через ЮНЕСКО і Альянс із захисту спадщини в зонах конфліктів.

Так що нинішній президент П'ятої Республіки не порушив традицію підтримки Вірменії та її діаспори Францією і діє як і його попередники.

Взяти того ж президента-соціаліста Франсуа Олланда.

У своїх мемуарах "Уроки влади" (при читанні яких виникає відчуття, що Олланд намагається переконати публіку, що ніякий він не слабак. — "Фланбі" ) попередній президент Франції пише про важливість визнання масових злочинів масовими злочинами: "На всіх подібних церемоніях я не вдавався до порівняння трагедій і злочинів. Але вважав за потрібне називати їх. Голокост — це геноцид, який проводився з пекельною точністю і страхітливими планами, оскільки він мав на меті знищення частини людства через те, що вона належала до юдейського віросповідання. Я назвав геноцидом різанину вірменів 1915 року в Туреччині, так само, як і геноцид, жертвами якого стала народність тутсі в Руанді".

Своє ставлення до Голодомору Олланд вирішив не розкривати. Може бути, з огляду на те, що в 2013 р. презентував нову поштову марку (один з церемоніальних обов'язків французьких президентів) з символом Франції — Маріанною.

Надихнула ж на створення її образу, за словами художників Давида Кавени і Олів'є Сіаппи, засновниця Femen Інна Шевченко, яка отримала притулок у Франції після того, як в 2012 р. в Києві зрізала бензопилкою хрест жертвам політичних репресій.

Ось такі ось стандарти і бачення свободи слова та самовираження в Єлисейському палаці. Подвійні.

Не стільки Карабах, скільки Ердоган

Приймаючи резолюцію по Нагірному Карабаху, французький Сенат, звичайно, хвилювався про інтереси Вірменії, чия діаспора у Франції — третя за величиною в світі, переважно сформована внаслідок масової втечі вірмен в цю країну після геноциду 1915 р.

Але все ж в основі стояла Туреччина. Це очевидно, якщо ознайомитися з текстом резолюції.

Першим пунктом в ній значиться не піклування про інтереси вірмен, а те, що кількість "провокацій, залякувань і погроз щодо Франції, Європи та інших країн" з боку президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана за останні роки дуже сильно зросла.

Другий пункт: експансіоністська політика Туреччини — "ключовий фактор дестабілізації в Східному Середземномор'ї, на Близькому і Середньому Сході, а тепер і на Південному Кавказі", і така дестабілізація "становить загрозу для безпеки Франції та Європи в цілому".

Передостанній і останній пункти, 19 і 20 відповідно, містять заклики розглянути з європейськими партнерами варіанти відповіді на дії Туреччини і визнати незалежність Нагірного Карабаху.

Таким чином, Макрон, який перебуває в стані перманентного конфлікту з турецьким лідером, але формально не беручи участі в підтримці резолюції, промацує ґрунт без провокування надмірно бурхливої реакції Анкари.

Ну, і уникає звинувачень у веденні гри на одному полі з Росією, за відновлення діалогу з якою раніше виступав неодноразово, називаючи при цьому НАТО організацією з "мертвим мозком".

Але в даному випадку Єлисейський палац може діяти насправді не в інтересах Кремля, а всупереч їм і до своєї безпосередньої вигоди. На що вказує 16-й пункт все тієї ж резолюції.

У ньому сенатори також закликали в рамках Мінської групи в екстреному порядку забезпечити захист населення Карабаху. І яким чином? За допомогою розгортання миротворців відповідно до рекомендацій, які Мінська група озвучила в 2007 р.

Тут цікаво ось що.

По-перше, іменований миротворчим контингент в Карабасі вже є. Він російський. Туреччина також виявила бажання брати участь в цій місії.

Якщо пасаж з резолюції про миротворців має на увазі відправку солдатів з інших країн Мінської групи або передбачає розширення складу місії шляхом включення військових тієї ж Франції, то Путіну це взагалі не на руку.

Його вплив на регіон в ще більшому ступені розмивається.

По-друге, крім пункту про миротворців в мирному плані 2007 р. є рекомендації повернути під контроль Азербайджану території навколо Нагірного Карабаху.

Отже, посилаючись на цей план, Сенат закладає основи для майбутнього оскарження нинішнього мирної угоди, яка визнає контроль Баку над недавно звільненими територіями.

По-третє, план 2007 р. передбачає референдум з метою визначення майбутнього і остаточного правового статусу Нагірного Карабаху.

Крім рекомендацій для уряду Франції (підкреслимо, всього лише рекомендацій, які він повинен виконувати) визнати незалежність Карабаху, автори резолюції намагаються сприяти запуску процесу остаточної сепарації Карабаху через референдум.

З огляду на те, що в Карабасі зараз щонайменше на п'ять років розташувалися російські "миротворці", а також турецькі і в перспективі, можливо, і французькі, то потенційний референдум буде нагадувати імітацію волевиявлення в Криму під дулами автоматів.

І те, що в Карабасі автомати будуть тримати руки солдат різних армій, в даному контексті не принципово: референдум цілком може отримати такі ж лапки, як і кримський. А резолюція Сенату Франції створює небезпечний прецедент. Досить буде ще кільком західним країнам, нехай навіть на рівні місцевих законодавчих органів, а не національних, прийняти такі ж резолюції — і сформується альтернатива визнанню незалежності.

Випробування Альянсу на міцність

Резолюція Сенату Франції як ймовірний прецедент — це не тільки новий виклик для трансатлантичної спільноти, а й чергове випробування на міцність Організації Північноатлантичного договору (НАТО) — з тієї причини, що дії Франції, як, втім, і Туреччини, ще більше посилюють напруженість у відносинах союзників і в самому Альянсі.

Що ми маємо.

З одного боку, є амбіції Макрона, який працює на формування "оборонної автономії" ЄС і вихід з-під парасольки США.

Єдиної армії у Євросоюзу, на превеликий жаль президента Франції і канцлера ФРН Ангели Меркель, ще немає і не передбачається в найближчому майбутньому. Але ЄС ініціював процес розробки загальноєвропейської військової доктрини.

З іншого боку, рішення Анкари придбати у Росії зенітно-ракетні комплекси С-400 викликало обурення в НАТО, яке до цього часу перебивала підтримка Ердогана Дональдом Трампом.

У той же час генсек НАТО Йенс Столтенберг в недавньому інтерв'ю німецькій медіагрупі Funke прямим текстом заявив, що ЄС не може захистити себе без допомоги США і їх військових, дислокованих в Європі.

Столтенберг також сподівається на те, що обраний президент Сполучених Штатів Джо Байден відремонтує зламане Трампом трансатлантичне партнерство.

І тут ми підходимо до, ймовірно, одного з найважливіших питань: яку лінію поведінки займе майбутня адміністрація Байдена щодо Туреччини?

Відносини між Байденом і Ердоганом важко назвати простими. На що, до речі, активно тиснуть кремлівські пропагандисти.

Дійсно, у них траплялися конфлікти в минулому — коли Овальний кабінет займав Барак Обама, а Байден був віцепрезидентом.

У жовтні 2014 р. Байден заявив, що Туреччина на самому початку сирійської війни "мимоволі сприяла" зміцненню позицій "Ісламської держави", дозволяючи ісламістам перетинати свій кордон.

Ердоган відреагував різко. Як завжди. Але в підсумку через місяць Байден після зустрічі з турецьким президентом заявив, що його слова неправильно витлумачили і що Штати цінують відносини з Туреччиною, 60-річний військовий союз з якою міцніше, ніж будь-коли.

Так, Байден також критикував Ердогана і в ході своєї виборчої кампанії в поточному році, називаючи його "автократом".

І ще одне так: після того, як перемога Байдена стала очевидною, з поста глави мінфіну Туреччини був звільнений зять Ердогана Берат Албайрак, завдяки контактам якого з зятем Трампа Джаредом Кушнером Анкарі вдалося і уберегти Туреччину від санкцій за покупку С-400, і за незаконні оборудки турецького держбанку Halkbank з Іраном, а також домогтися виведення американських військ з Сирії.

Схоже на те, що президент Туреччини підчищає хвости, щоб їх йому не скрутила нова адміністрація.

Але союз з Анкарою для Вашингтона завжди мав величезне значення. США дорожать відносинами з Туреччиною, оскільки вона є єдиним серйозним гравцем на Близькому Сході, та й на Кавказі, який може успішно відправляти в утиль плани і амбіції Кремля.

Втім, уникнути напруги всередині НАТО союзникам найближчим часом не вдасться. Хоча навряд чи вона завершиться тим, що Туреччина або Франція голосно грюкнуть дверима.

У минулому, за часів Шарля де Голля, Франція вже припиняла свою участь в оборонних програмах НАТО. Однак зараз Парижу ніякої користі від цього не буде, оскільки у Макрона немає альтернативи Альянсу. Концепт європейської оборонної організації неймовірно сирий.

Союзникам також не потрібен вихід з НАТО ні Франції, ні Туреччині. Тому деякий час ситуація буде патовою. Всі будуть шукати точки дотику, поки, нарешті, Париж або Анкара, можливо, за сприяння адміністрації Байдена, не зроблять кроки назустріч.

Це, безумовно, вимагатиме від обох сторін певних поступок, які можуть стосуватися і оголошеного Макроном хрестового походу проти місій турецьких імамів у Франції, і війни за енергоресурси в Східному Середземномор'ї, і участі Франції і Туреччини (по різні боки барикад) в лівійському конфлікті.

    Реклама на dsnews.ua