• USD 40.6
  • EUR 43.5
  • GBP 51.7
Спецпроєкти

Погано розділена влада. Чим завершиться суданський цугцванг

Переворот у Судані заводить на новий цикл процес перерозподілу політичної влади та потоків у країні. Тепер військові хочуть самостійно відбудувати пост-баширівську систему.

Протести у Судані
Протести у Судані / AFP/Getty Images
Реклама на dsnews.ua

У третю річницю революції Судан знову виходить на вулиці. Демократія не настала, рівень життя впав, військові влаштували спробу перевороту, а цивільний глава уряду уклав із ними угоду. Що відбувається у країні?

Від революції до перевороту

Колапс 30-річної персональної автократичної вертикалі президента Омара аль-Башира в Судані запустив процеси перерозподілу політичної влади та фінансових потоків у середовищі елітних груп країни. Криза баширівської системи влади визрівала багато років, задовго до 2019-го. Її ослаблення призвело до розколу правлячих еліт, а зовнішні сили в якийсь момент досягли компромісу щодо необхідності зміни влади у Хартумі.

В умовах революційної ситуації в столиці, на тлі соціально-економічної кризи, що погіршується, зовнішнього тиску та загострення збройного конфлікту з повстанськими угрупованнями на півдні, 11 квітня 2019 року кілька фракцій офіцерів наважилися позбутися багаторічного шефа. На чолі перевороту став тодішній міністр оборони, колишній глава військової розвідки генерал-лейтенант Ахмад Ауад ібн Ауф.

Проте він протримався при владі лише добу. 12 квітня його "переконала піти" вже інша фракція — сухопутні війська та елітні підрозділи спецназу, яких представляли генерали Абдель-Фаттах аль-Бурхан та Мухаммед Хамдан Дакло. Під тиском Заходу генерали погодилися кооптувати у нові владні структури прозахідні опозиційні політичні сили, які очолювали вуличні маніфестації.

Вони були об'єднані в цивільний блок "Сили за свободу і зміни", куди увійшли різні люди: учасники вуличних акцій, журналісти, дисиденти, бізнесмени, політичні активісти, правозахисники, комуністи, феміністки і т. д. Усіх їх генерали погодилися взяти в тимчасову Державу. Це була головна умова Заходу для надання допомоги Судану та визнання нового уряду.

Таким чином, після 2019 року в країні встановилася нова компромісна влада, яка складалася з цивільних та військових. Вони створили Суверенну раду — головний політичний орган, який мав керувати державою до завершення "демократичного переходу" протягом наступних 39 місяців. До Суверенної ради увійшли п'ятеро представників військових та шестеро цивільних. Цей орган сформував уряд. Прем'єр-міністром став прозахідний політик Абдалла Хамдук, у послужному списку якого було все, що треба для успішної кар'єри в постдиктаторській країні, що готується до ліберально-демократичної трансформації: представник утиснених племінних груп з півдня (Кордофан), сім років роботи в ООН, західна освіта, досвід роботи у транснаціональних корпораціях.

Реклама на dsnews.ua

Під чуйним керівництвом Заходу новий уряд ліквідував стару політичну систему, кинув багатьох прихильників екс-президента Аль-Башира за ґрати, розпочав переговори з МВФ та Світовим банком, уклав мирні угоди з повстанцями Дарфура та Південного Кордофана, визнав відповідальність Судану за причетність до терактів на американському підводному човні "Cole", виплатив компенсацію сім'ям загиблих, провів низку соціально-економічних реформ у рамках програм МВФ і домігся списання боргів з $56 до $28 млрд.

Але, незважаючи на задерикуватий старт, створення Суверенної ради та нових перехідних органів влади зовсім не означали подолання загальнонаціональної кризи, в якій опинився Судан. Усередині елітних груп, які взяли владу після краху президентської вертикалі Аль-Башира, існували численні розбіжності практично з усіх питань.

400% та інші рекорди

Соціально-економічна ситуація в Судані також не стала кращою. Ті реформи, які проводила нова влада, були частиною вимог МВФ, і далеко не всі мали позитивний ефект. Крім того, початок процесу "демократизації" Судану не залучив величезних потоків іноземних інвестицій, на які сподівалася влада. Рішення, прийняті в рамках кредитної програми МВФ, призвели до скасування державних субсидій, різких стрибків цін на бензин і розкрутили інфляцію майже до 400%. У вересні 2020 року уряду довелося оголосити в економіці надзвичайний стан, посиливши контроль над валютними операціями та боротьбу із чорним ринком валюти. ВВП Судану впав на 9% за підсумками 2020, отримавши додатковий удар від пандемії COVID-19.

Погіршення соціально-економічної ситуації спричинило масові заворушення та маніфестації у найбільших містах. На цьому фоні розбіжності всередині правлячих еліт загострилися, а політична обстановка поляризувалася: "цивільні" на чолі з Абдаллою Хамдуком намагалися звалити всю провину на непідконтрольних військових, які нібито саботують проведення реформ, а останні навпаки, звинувачували у всьому "некомпетентних" цивільних міністрів.

Конфлікт між силовиками та цивільними залишався найслабшим місцем у новій системі, що зберігався з першого дня роботи Суверенної ради. Це протистояння відображало очевидну незавершеність процесу перерозподілу влади у Судані після 2019 року.

Військові та цивільні сперечалися практично з усіх пунктів, починаючи від розподілу повноважень і закінчуючи відносинами з Ізраїлем. Окремим каталізатором їхнього протистояння стали Джубінські мирні угоди жовтня 2020 року між центральною владою та повстанцями на півдні. Згідно з цими договорами, троє лідерів повстанських угруповань увійшли на рівних правах до складу Суверенної ради. Крім того, повстанцям гарантувалося представництво в парламенті та уряді, а також проведення міні-децентралізації в їхніх регіонах та інтеграція їхніх бойовиків до Збройних сил Судану.

У зв'язку з цим інші регіональні еліти також почали висувати претензії на розширення повноважень та участь у політичному процесі. Наприклад, союз східно-суданських племен беджа навколо Порт-Судана виставив вимоги до влади покращити умови їхнього життя і також надати пільги та преференції. Торги закінчилися блокадою нафтових терміналів порту, що тривала цілий місяць.

Букет проблем, що утворився після 2019 року та був закладений в Суверенній раді лінії розколу, у результаті розбалансував ситуацію. Ставка Заходу на швидкі реформи та демократичний перехід, спираючись на ціннісну риторику та лояльних консультантів, виявилася передчасною та помилковою. "Шокова терапія" міжнародних фінансових інститутів погіршила умови життя та викликала вже не політичні, але соціально-економічні бунти, які стали підмогою для втручання військових. А підписання не дуже популярних мирних домовленостей із бойовиками та включення їх до держорганів та армії завершилися політичною поляризацією та спробою реваншу прихильників поваленого Аль-Башира у вересні 2021 року, коли один із командирів бронетанкового корпусу спробував захопити владу у Хартумі.

З умовами та без

На такому фоні події перевороту 25 жовтня не мають дивувати. Військові вирішили покінчити з тим, що їм здавалося "двовладдям", і відсунути цивільну частину уряду. Те, що переворот відбувся відразу після візиту в Судан спецпредставника США по регіону Джеффрі Фелтмана, означає лише те, що Штати намагалися знайти компроміс між блоками, що ворогують, і або не змогли, або знайшли, але військові їх "кинули". У будь-якому випадку, США опинилися серед лузерів у цій ситуації, про що свідчить їхня гостра реакція на те, що сталося.

Проблема Заходу, як завжди, полягала в тому, що він прив'язав свою зовнішню допомогу Судану до виконання жорстких економічних реформ та політичних вимог. Під ними часто розумілися непопулярні, соціально токсичні заходи, які зазвичай викликали дедалі більше нових протестів і посилювали розбіжності між регіональними елітами, особливо у такій кланово-племінній країні, як Судан. США та країни Заходу вже проходили таке в Афганістані, Лівані, Йорданії, Єгипті і навіть певною мірою в Україні. Пояснити людям, як усі ці перетворення покращать їхнє життя в середньостроковій перспективі, зазвичай складно. Крім того, рецепти "хорошого життя" від МВФ та США не завжди працюють та не враховують місцеву специфіку. У такій ситуації не дивно, що такі країни, як Китай, Туреччина, Саудівська Аравія, ОАЕ або Росія, які не виставляють жодних особливих вимог при наданні зовнішньої допомоги, користуються значно більшою популярністю в регіонах, політично "корумпуючи" національні елітні групи.

Ситуація в Судані була зумовлена нерівномірним розподілом ресурсів між силовиками та цивільними. У перших не було потужної зовнішньої легітимності, але вони мали доступ до ресурсів і монополію на насильство. У других була зовнішня легітимність (підтримка Заходу), але дуже слабкий економічний ресурс і політичний вплив, а також відсутність контролю над силовим апаратом.

Крім того, бажання уряду видати Міжнародному суду в Гаазі екс-президента Аль-Башира могло стати "останньою краплею". Багато військових офіцерів, включаючи керівників Суверенної ради Абдель-Фаттаха аль-Бурхана і Мухаммеда Хамдана Дакло, зробили свою кар'єру при скинутому президенті і побоювалися, як би він не заговорив, тим самим підсвітивши їхню власну роль в операціях у Дарфурі в 1990 році.

Ігри зовнішніх сил

Безумовно, на те, що відбувається в Судані, накладається і гра зовнішніх гравців.

Саудівська Аравія та ОАЕ з 2019 року підтримують військових, а за деякими даними, вони й стояли за тодішнім переворотом, здебільшого через зближення Омара аль-Башира з ісламістами "Братів-мусульман" та Катаром. Вважається, що головним ставленником саудівсько-еміратських сил є Мухаммед Хамдан Дакло, командувач суданських "Сил швидкого реагування" (RSF), тобто армійським спецназом. Водночас партнер саудитів та еміратців — Єгипет — більше схиляється до підтримки генерала Абдель-Фаттаха аль-Бурхана, який представляє сухопутні війська, і має особистий конфлікт із генералом Дакло. Туреччина та Катар зберігають вплив на Судан як через місцевих ісламістів, так і через окремі військові фракції в армії. Причому Анкара за ці два роки помітно прагматизувала свою політику щодо Судану, очевидно вирішивши розкладати яйця у різні кошики. У серпні до Анкари прибув генерал Абдель-Фаттах аль-Бурхан, який назвав Туреччину "дружньою країною" та підписав шість угод про співпрацю, згідно з якими Туреччина допоможе новій владі налагодити роботу Верховного комітету та спецкомісій у різних областях, відновити інфраструктуру та довести товарообіг до $2 млрд. Судан також виділить 100 тисяч гектарів землі під потреби турецького бізнесу.

Як уже було сказано, Сполучені Штати та Євросоюз діяли через "громадянський блок" у Суверенній раді. З його фактичною ліквідацією країни Заходу опиняються перед незручним вибором: залишитися на своїх принципових позиціях і спалити мости комунікацій з військовою хунтою – або ж підтримати новий-старий уряд Абдалли Хамдука (вдаючи, що військові дійсно повернули статус-кво), тим самим легітимуючи минулий 25 жовтня – переворот. Наразі все йде до другого варіанту. Повернення Абдалли Хамдука завдяки угоді з військовими насправді дає Заходу можливість "зам'яти" питання перевороту способом, який хоч якось гарантує "збереження обличчя". Для багатьох країн регіону та світу це буде цікавим уроком.

Китай давно має особливий інтерес у Судані. Як і в інших регіонах Африки, це інтерес (поки що) суто торговельно-економічний, інфраструктурний та логістичний. За останні 16 років обсяг китайських інвестицій в економіку Судану становив $16 млрд. Більшість реалізованих інвестиційних проектів на території країни стосуються портової інфраструктури, морської логістики та торгівлі, особливо в районі Порт-Судана. У 2017 році китайська China Harbour Engineering Corp завершила будівництво контейнерного терміналу для перевезення великої рогатої худоби в місті Хайдоб вартістю $142 млн. У 2020 році суданська компанія Sea Ports Corporation взялася за його експлуатацію, незважаючи на початковий скепсис оглядачів щодо доцільності проекту. У вересні цього року китайська компанія China COSCO Shipping запропонувала Судану допомогти у модернізації та відбудові судноплавного флоту. За великим рахунком, Китаю все одно, хто керуватиме Суданом, головне, щоб влада зберігала наступність у питаннях дотримання контрактів із Пекіном.

Переворот у Судані заводить на новий цикл процес перерозподілу політичної влади та потоків у країні. Тепер військові хочуть самостійно відбудувати пост-баширівську систему.

У цей процес втручатимуться зовнішні гравці. США та Європі необхідно зберегти керованість Суданом і хоча б частину дружніх політичних груп у керівних органах. Китаю не так важливо, хто перебуває при владі, головне — збереження наступності виконання контрактів та продовження співпраці у рамках глобальної ініціативи "Один Пояс, Один Шлях". Росія підтримуватиме військову владу Судану заради будівництва в Порт-Судані військово-морської бази, яке успішно заблокували країни Заходу та арабські монархії, які не бажають допускати розширення впливу РФ у районі Африканського Рогу та Червоного моря.

Регіональні країни і навіть країни Заходу, очевидно, схилятимуться до підтримки нової влади, хоч би як незручно їм це робити. Адже краще вже стабілізація Судану під чуйним керівництвом та важкою рукою військових у легкому прозахідному ключі а-ля Єгипет, ніж квазі-хаотична маргіналізація під демократичними гаслами. Зрештою дозволити собі розвал держави в Судані ніхто не може і не хоче.

    Реклама на dsnews.ua