Продовження іншими засобами. Що нам потрібно змінити у війні з Росією

Щоб розібратися в деталях, змінимо постановку питання. Як має виглядати перемога України?

Перемога наша та не наша

Очевидно, що повернення на кордони 1991 буде недостатньо. Зі звільнених районів мають бути вислані російські переселенці, крім військових злочинців, яким доведеться затриматися з від'їздом. В Україну мають бути повернуті її громадяни, як діти, так і дорослі, вивезені до Росії. Україні мають бути видані військові злочинці, які чинили злочини щодо українців як на окупованих територіях, так і в самій Росії. Їхні десятки, якщо не сотні тисяч, і якщо десяток-другий головних винуватців судитиме Міжнародний трибунал, то з рештою доведеться розбиратися нам. Україна має відновити все, що було зруйновано та втрачено, включаючи компенсацію окремим громадянам: за втрату майна, поранення, каліцтва, загибель близьких та моральні збитки. Звичайно, все за російський рахунок. Повинне бути поставлене також питання про компенсацію Росією всіх витрат, понесених Україною на ведення війни і нашими союзниками — на допомогу Україні.

Чи можлива ця програма за результатами простого виходу на межі 1991 року? Ледве. А ще перемога України у розумінні України принципово відрізняється від поразки Росії у сьогоднішньому розумінні Заходу. Перемога для Заходу — повернення до статус-кво для Заходу : "щоб усе це закінчилося". Конкретно: щоб не треба було витрачати гроші на Україну, і можна було торгувати з Росією як раніше. Ще щоб у Кремлі сиділа слухняна Заходу команда, і бензоколонка не випендрювалася. "Кордони 1991 року" носять тут швидше формально-виховний характер. Заради основних пунктів їх можна і посунути.

Загальний спосіб перемоги, який влаштовує як наших союзників, так і нас, неминуче буде компромісним. Наше завдання – наблизити компроміс до нашого бачення. Пошуку такого компромісу та глобалізації сприйняття конфлікту були присвячені зустрічі, що проходили в Копенгагені та Джідді, зі зростаючим числом учасників та без участі Росії. Це хороша практика — Росію не потрібно допускати на них доти, доки в рамках цих зустрічей не складуться стійкі блоки інтересів різних держав. "Український мирний план" із десяти пунктів, та пропозиція про створення робочих груп із представників держав-учасниць щодо кожного з них – непоганий спосіб виявлення та консолідації цих інтересів.

Звичайно, до робочого плану, з прив'язкою до місцевості та економічними реаліями, ще далеко. Це нормально – головне не плутати з таким планом попередні "десять пунктів Зеленського" і не припиняти зусиль щодо його конструювання.

А що з Тайванем?

Як уже сказано, російська агресія проти України – частина глобального конфлікту між умовним "Заходом", блоком найбільш розвинених ліберально-демократичних країн, що оформився після 2 МВ і почав розширення після краху СРСР, і блоком тоталітарних режимів. Останній склався за підсумками індустріалізації Китаю, здійсненої Заходом у розрахунку поступову лібералізацію КНР, і розпаду СРСР, якого Заході виявився не готовий.

Загального плану атаки на Захід у антизахідного блоку немає, як, втім, не було його і в держав Осі в ході 2МВ. Китай незадоволений Путіним, який передчасно з погляду інтересів Пекіна розв'язав широкомасштабну війну в Україні. Але він коригує плани, прагнучи максимально використати цю війну для підготовки захоплення Тайваню, військовим шляхом або примусом США до його здавання, можливо навіть зовні пристойної та покрокової.

Щоб зрозуміти зовнішню політику Китаю, слід згадати цикли його розвитку під владою КПК. Проваливши індустріалізацію ("Великий стрибок уперед"), Мао Цзедун, борючись за владу, оголосив винними частину партійних еліт, які відповідали за економіку, і влаштував їхню чистку ("Культурну революцію"), викинувши на розправу незадоволеному охлосу. У результаті Мао втримався, затопивши держапарат військовими, але розгорнув Китай на шлях північнокореізації. Після його смерті, у 80–90-х, Ден Сяопін, а потім Цзян Цземінь провели чистку еліти вже від силовиків, створивши ілюзію лібералізації і привівши до країни західні інвестиції. Це створило конкуренцію партійній кар'єрі, коли найталановитіші, пробивні, з добрими зв'язками стали обирати кар'єру в ТНК. Приплив у КПК "найгірших із кращих" знизив якість управління, і так низька, через жорстку індоктринацію. А оскільки закони політекономії обдурити не можна, то можливості балансування між глобальною лібералізацією та націонал-авторитаризмом КПК під вивіскою міфічного "третього шляху" незабаром вичерпалися. Це викликало ланцюжок економічних криз, які потребують рішень. Простіше кажучи, потрібно було або закручувати гайки, або обмежувати владу КПК.

Переміг Сі, на чолі фракції закручування гайок. Це веде Китай до повторення сценарію Мао: розриву з джерелом невиправданих очікувань (при Мао — з СРСР, при Сі — зі США), мілітаризації суспільства перед військовою загрозою, неважливо, наскільки реальною, грі на загострення, і відходу в більш-менш автономне економічне плавання Але Китай зараз влаштований складніше, ніж за Мао, і дуже глибоко інтегрований у західну економіку та технологічні ланцюжки. Висмикнути його звідти майже неможливо. Навіть менш розвинену РФ неможливо було ізолювати повністю.

Для здобуття хоча б відносної технологічної незалежності від Заходу Сі потрібен тайванський технологічний хаб, куди Захід закачував передові технології, які наважувався передавати Пекіну. Це, за розрахунками Сі, дозволило б Китаю лялькнутися від Заходу на 10-15 років без катастрофічного відставання, стати за ці 15 років на Третій шлях і розвиватися вже за власною моделлю. Насправді — ні, оскільки ніякого "Третього шляху" не існує, але Сі цього не розуміє та іншим не велить.

Тайванський хаб потрібен Сі в цілому вигляді, а не в руїнах. Це виключає тривалі бої за Тайвань, а отже залишаються два варіанти: або взяти США на переляк, змусивши поступитися, або захопити Тайвань в ході операції "Тайбей за три дні". Відповідь США тут можлива одна: допомога Тайваню у озброєнні плюс запевнення у своєму втручанні у збройний конфлікт. І Китай розглядає конфлікт в Україні як спосіб відтягти від Тайваню частину західних ресурсів.

Це спрацює в рамках ідеології локального конфлікту і не спрацює при зміні парадигми на глобальний конфлікт із переведенням ОПК на військові рейки. Крім того, Пекін потребує західних технологій, у тому числі й для військового виробництва. Як наслідок, протистояння із Заходом розігрується вкрай обережно. Пекін не вплутується в український конфлікт безпосередньо, і, хоча не приєднується до західних санкцій, уникає дій, які б Захід розцінив як привід для введення вторинних санкцій. Дипломатичну підтримку Пекін надає Москві також обережно, він не "за Росію, проти України", а проти Заходу, який забезпечує Україну зброєю, сприяючи ескалації конфлікту. Натомість у глобальних соцмережах, заборонених у самому Китаї, китайці енергійно просувають меседжі з кремлівських темників англійською мовою.

Сприяючи російському тиску на Захід, але без явного конфлікту з ним, Китай чекає на момент вирішення тайванського питання. Якщо ж Кремль програє, Пекін не рятуватиме його від поразки, але вже зараз резервує за собою участь у мирних переговорах щодо України, з метою зберегти вплив на Росію. Щонайменше – як на джерело сировини.

Водночас США змушені ділити увагу та обмежені ресурси мирного часу між Україною та Тайванем. На тлі наближення нового електорального циклу, коли США замикаються від світу, занурюючись у внутрішніх чварах та ізоляційних настроях, мобілізаційні гасла спрацюють проти нинішньої адміністрації. Доводиться маневрувати тим, що є, і Байден просить Конгрес фінансувати озброєння для Тайваню в рамках додаткового бюджету для України. Це поки не означає урізання українських постачань, а лише прискорює постачання зброї Тайбею на тлі зростаючої загрози з боку Китаю, але дзвінок для нас тривожний. Сі теж поспішає : на тлі падіння економіки та зростання безробіття йому потрібно показати успіх. Китай не монолітний, навпаки, дуже нестійкий політично, і різноманітний культурно, а економічно розвинений вкрай нерівномірно. Загалом, є потрійний дисбаланс — національний, географічний і соціальний. Права на самовизначення немає, самовираження жорстко дозується, політична влада зосереджена Півночі, а південь виробляє майже всі експортні товари. Північ лояльна КПК, а що південніше, то ця лояльність умовніша. Чим вище стоїть китаєць у соціально-економічній ієрархії, тим гірше його ставлення до Мао Цзедуна. Сі, як і Мао на старті культурної революції, апелює до нижчих верств суспільства, але підкупити їх економічно йому зараз нема чим. Залишаються теми "соціальної справедливості" та "державної величі". До того ж, загострення відносин із США зажене в ізоляцію від Заходу та противників розвороту на маоїзм.

Іншими словами, Тайвань неминуче відтягуватиме на себе все більшу частину обмежених ресурсів західного ОПК мирного часу. Запуск на повну потужність тайванської та південнокорейської оборонки, а також ОПК країн Східної Європи, який нині поступово відбувається, і виведення існуючого західного ОПК на максимальну потужність вирішує проблему лише частково. Як і в ході 2МВ ключовим питанням є переведення американської економіки на військові рейки, а з ним все поки дуже складно. І невідомо, що буде у 2025, після виборів 2024 року. До яких нам, до речі, ще треба дожити.

Путін, затягуючи війну, розраховує, що Китай таки вплутається у військовий конфлікт через Тайвань, і це обрушить потік допомоги Україні. Цілком – навряд чи, але обсяги допомоги справді знизяться. Скориставшись цим Путін розраховує зробити нову спробу бліцкригу "Київ за три дні 2.0.", поставивши всіх перед фактом, що відбувся.

Що нам із усім цим робити?

Очевидно, нам потрібно критично переглянути як найближчу, так і віддалену мету України в цій війні. Про швидке звільнення всієї захопленої території можна поки що забути, а наступи – надто затратні. Зате ми можемо діставати до Криму, а якщо постараємось, то й до російського узбережжя, аж до Адлера. У сумі видно раціональну тактику: будувати лінію глухої оборони, і водночас нарощувати всіма способами дальність та кількість засобів ураження. Мета — не дозволити росіянам закріпитися на захоплених територіях, створивши їм нестерпні умови. Такі самі умови потрібно створити на тих російських територіях, до яких ми зможемо дістати. Багато чого у цьому напрямі сьогодні вже робиться.

Найскладніше тут – досягнення розуміння із союзниками. Потрібна роз'яснювальна кампанія, націлена не стільки навіть на політиків, скільки на західних виборців, на тему того, чому наступ іде повільно, а допомога потрібна, і все більших обсягів. Найважливішою частиною цієї кампанії має стати образ злочинного російського режиму, запровадження якого на західну повістку йде поки що з недостатньою інтенсивністю.

Якщо союзники забороняють нам використовувати по Росії поставлену ними зброю, ми повинні зробити для цього свою, яку зуміємо. Аж до аналогів "Шахедів" і навіть палестинських "Касамів", а якщо створимо та поставимо на потік щось краще – чудово. Паралельно нам потрібно непублічно працювати із західними політиками, просуваючи реалістичніший план перемоги над Росією, з урахуванням їх і наших можливостей, а також загрози відкриття другого фронту на Тайвані. На підставі цього плану слід домагатися зняття заборон на застосування їх поставок російською територією. Як варіант, можливі поставки комплектуючих для викрутки формально українських виробів, як в Україні, так і на орендованих виробництвах у суміжних з Україною країнах. На ці виробництва можна запрошувати і українців, які виїхали до Європи – як компроміс, що дозволяє чоловікам уникнути подальших претензій за ухилення від мобілізації. Варіантів багато, але головне — загальна стратегія: тимчасова відмова від спроб наступу, побудова міцної лінії оборони та перемелювання всього, до чого ми дістанемося за нинішньою лінією протистояння. Можна навіть назвати це "напівкореїзацією": аналогом демаркації по 38 паралелі, але без припинення вогню, а, навпаки, з постійним нарощуванням його інтенсивності.

Звичайно, і нам прилітатимуть відповіді. Але з опорою на західну допомогу у зміцненні ППО час працюватиме на нас. Крім того, росіяни психологічно не готові до того, що війна прийде до них у хату.

Це жорстоко стосовно тих, хто опинився під окупацією. До того ж, все, що буде зруйноване на нашій території, нам доведеться відновлювати. Але інших варіантів сьогодні немає. Те, за чий рахунок буде відновлення, визначиться за наслідками війни, а вони залежать від нашої непримиренності сьогодні. Тому підхід має бути жорстким: українці, йдіть з окупованих областей, нехай навіть до Росії, потім вас виручатимемо, а хтось, можливо, зможе вибратися і сам. Так, це дуже погано, як була поганим рішенням і здавання азовців у Маріуполі, але ситуація ні тоді, ні зараз залишала вибору. Пропозиція їхати повинна бути офіційно зроблена і мирному населенню в доступних для нас прикордонних регіонах Росії.

Домогтися від наших союзників підтримки цієї тактики буде непросто, але ми не маємо інших варіантів. У них, у союзників, їх, до речі, теж немає – і на це мають наполягати наші переговорники. Жодні поставки західних озброєнь в межах реально можливих сьогодні не забезпечать нам вирішальної переваги з суто кількісних причин. Московитів просто більше, і в них ще багато старої, але працездатної зброї. Натомість, знищуючи російський тил, можна утруднити постачання цієї зброї та московитського м'яса на фронт.

У принципі, Україна вже успішно діє в цьому напрямі, завдаючи ударів по російських тилах на окупованій території, по комунікаціях у Чорному морі, по мостах у Криму, по прикордонних територіях, а за допомогою БПЛА діставаючи і до Москви. Масштаби таких операцій поки що мінімальні, натомість ефект – дуже помітний, як і від ліквідації російських військових злочинців у тилу ворога. Крім того, такі операції щодо недорогі для нас за витратами на них і понесеними втратами, а отже, їх потрібно розширювати, залишаючи наступ до кращих для нас часів.

Другий фронт — дипломатичний: максимальна ізоляція Росії скрізь, де тільки можливо. Максимально чорний образ, що безпосередньо відсилає до гітлеризму. Найбільш наочні порівняння. У перспективі — вигнання Росії із усіх міжнародних організацій, включаючи ООН. Історії з українською фехтувальницею, яка домоглася права не тиснути руку росіянці, і скасованою поїздкою Путіна до ПАР – приклади успіхів у цьому напрямі. Потрібно продовжувати діяти на них, удесятерячи зусилля.

Прогнози про швидку деградацію російської економіки, швидку смерть, відхід чи повалення Путіна, вступ Росії до зони нестабільності, не те, щоб зовсім невірні, але справджуються повільніше, ніж нам того хотілося б. Надії на швидке просування ЗСУ не справдилися. Ми на дуже довгій дистанції, а наша війна – на периферії глобальних процесів. Як наслідок, нам потрібно бути вкрай економними, насамперед щодо людських втрат. Після війни ми маємо ще довше відновлення – і, якщо лише розмінування наших територій вимагатиме, за зразковими підрахунками терміну 700-800 років, нам сьогодні потрібно думати у тому, як вимагати в Росії як компенсацію, її незаміновані, придатні для життя території, звільнені для заселення українцями. Говорити про це, мабуть, зарано. Але думати і готувати базу для висування цієї вимоги та її підтримки на міжнародному рівні – саме час.