Путін і Зеленський. Що означає новий курс Москви у відносинах з Україною
І знову мозаїка з розрізнених фактів складається в єдину, хоча й нерадісну картину.
Ось перший фрагмент: Путін вніс у Держдуму законопроект про часткове вихід Росії з Женевських конвенцій - відкликання радянського визнання Міжнародної комісії з розслідування порушень гуманітарного права під час конфліктів.
Росія і європейське право
Ця комісія з'явилася в 1977 році, в рамках додаткового протоколу до Женевських конвенцій, і була визнана СРСР у 1989-м. Як наслідок, участь СРСР у конфліктах до 1989 року у відання комісії не підпадає. А в лютому 1989-го СРСР завершив виведення військ з Афганістану і вирішив полагодити свою репутацію, зіпсовану військовими злочинами. Однією з латок і стало підписання цього протоколу.
Потім Союз розпався, а Росія привласнила собі його спадщину: власність, банківські рахунки за кордоном і місце в Радбезі ООН. Але з цим добром їй довелося хапнути і багато зайвого.
І ось тепер прийшла пора викинути старий баласт за борт. На розгляді також вихід Росії з ЄСПЛ, де вона займає перше місце за кількістю справ, порушених проти неї.
Але по факту, Росія давно вже не оплачує компенсацій, присуджених їй за позовами, а ЄСПЛ, в свою чергу, надовго заморожує незручні Москві справи, діючи за принципом Ходжі Насреддіна: "з часом хоч хто-небудь помре". Іншими словами, ЄСПЛ і Росія близькі до компромісу, який влаштує обидві сторони. Рівно такий же компроміс може бути досягнутий і з питання про протоколі 1977 року.
Заради чого ЄСПЛ йде на компроміс з Росією? Заради грошей - внесків до Ради Європи. Заради них Росію повернули і в ПАРЄ, незважаючи на триваючу агресію проти України. Звичайно, повернення обставили в дусі "ми хочемо як краще", мовляв, ПАРЄ - той майданчик, на якій ЄС зможе розмовляти з Москвою. Але розмова з Росією, не виконує рішень ПАРЄ, РЄ, ЄСПЛ - це монолог в порожнечу, і європейці це розуміють.
Такий продаж за межі ЄС "правових інструментів з гарантією європейської якості", що видаються за "міжнародні" - чиста комерція, причому, цілком з європейської точки зору поважна. Чому б не продати скляні намиста дикунам, якщо це і їм приємно, і торговцям доходно? І можна моралізувати в колі виборців, на тему про те, що Захід несе цивілізації відсталим народам. Нарешті, це просто красиво.
Відсталі народи це теж влаштовує - але лише до тих пір, поки продавці бус не намагаються всучити їм ще й зобов'язання: не завойовувати сусідів, не геноцидить, не катувати полонених і затриманих, судити по пісанним законами, написаними до того ж за чужими дикунам еврокалькам, а не з милим їх серцю кримінально-племінним поняттями. Тут горді сини багатьох лісів, полів і річок включають задню, кажучи, що намисто на таких умовах не куплять. Не про те вони домовлялися, наважуючись на їх купівлю.
Москва і Захід в пошуках консенсусу
Треба сказати, що дикуни праві. Чесному прийняття стали на шлях цивілізації країн в систему міжнародного права повинна, за нормальною логікою, передувати їх готовність жити за цими правилами. Тобто, спочатку відповідність де-факто, а потім прийом, а не навпаки, не авансом.
Аванс у цьому випадку - частково торгівля "причетністю до Європи" для дикунських понтів, частково спроба налагодити бізнес з розбійниками і людожерами, взявши з них обіцянку вести себе пристойно. І у відносинах між двома світами це в якійсь мірі навіть прийнятно, хоча європейцям доводиться стежити за руками партнерів, щоб не потрапити, як потрапила швейцарська "Noga". Але ці аванси не впливають на відносини дикунів між собою - і в цьому теж є логіка. Адже, як висловився колись Путін, "ніхто не може вказувати ведмедю, як йому поводитися в лісі"
І дійсно, ведмідь - хитра, але аморальна з людської точки зору тварюка, чужа правовим поняттям. Немає жодного ведмедя з юридичним дипломом, навіть недержавного зразка, як, скажімо, у прем'єра Олексія Гончарука. Ведмедя, взявши з лісу, можна, звичайно дресирувати - частково вкусняшка, почасти голодом, болем і страхом, але і в цьому випадку він може в будь-який момент порвати зазевавшего дресирувальника. А у себе в лісі ведмідь поводиться вже без прикрас, як тварина. Недарма ж він - символ Росії.
Повернемося тепер до першого шматочку мозаїки: до наміру Росії вийти з протоколу 1977 року. Чим аргументує цю ідею Путін? Тим,що з 1991 року комісія не виконує своїх функцій, а представника РФ в її складі немає, але Росія платить в її бюджет щорічні внески. "Крім того, в нинішній міжнародній обстановці ризики зловживання повноваженнями комісії в політичних цілях з боку недобросовісних держав істотно зростають", - наголошується в пояснювальній записці, до якої додається і позитивний відгук Уряду РФ.
Іншими словами, як і у випадку з наміром вийти з ЄСПЛ, поки що це лише пропозиція залагодити все полюбовно, повернувши відношення до справедливої формулою "ми вам гроші - ви нам намисто з еврогарантией та без додаткових зобов'язань". Або вводите в склад комісії нашого представника і працюйте так, щоб Росії це було зручно - або ми ваших бус не купимо. Цілком, погодьтеся, розумна пропозиція.
Україна як суб'єкт і об'єкт спору
Підемо далі. А що сталося в 1991 році, коли комісія раптом перестала нормально виконувати свої функції? А в 1991 році почав розвалюватися СРСР, та був запущений план Лук'янова щодо організації громадянських воєн на територіях нових держав під приводом захисту "нацменшин". Як правило, "російськомовних", хоча на Кавказі траплялися й інші варіанти. А ця невгамовна комісія, замість того, щоб ввести в свій склад московських експертів - а хто краще за них розбереться в проблемах "російськомовних"? - полізла в гарячі точки і стала писати гидоти про Росії.
До якогось моменту з цим мирилися - але зараз вирішили, що вистачить. Чому в Москві саме зараз так вирішили? Тому, що Москва увійшла в крутий віраж з української теми, розгортаючи ситуацію в іншу площину, і комісії, які пишуть гидоти, зразок звіту про події під Иловайском, на які раніше було наплювати, стали вкрай незручні. Їх треба або вивести за дужки будь-якого діалогу, або, якщо вони проявлять розуміння і не захочуть втрачати доходу, ввести їх діяльність в прийнятні для Москви рамки.
А що там з Україною? А це вже третій елемент мозаїки. Тут все цікаво. Спочатку Путін прямим текстом велів своїм пропагандистам трохи заткнутися, припинивши виставляти Україну і українців на російському телебаченні виключно в негативному світлі. Потім уряд РФ підготувало проект закону про визнання уродженців України та Білорусі носіями російської мови без проходження співбесіди при зверненні за отриманням громадянства Росії. Дещо раніше було прийнято рішення про спрощену роздачі російських паспортів в ОРДЛО, яке, щоправда, поки що на словах, планують розширити на всю Україну.
Чому раніше цього не було? Тому, що раніше і президент, і Верховна Рада і уряд України були для цього невідповідними.
А зараз вони підходять? Так, тому що у них інші пріоритети. У минулої влади була стратегія розвитку України, і ця стратегія превалювала над усім іншим, і передбачала дистанціювання від Росії. А в нинішньої влади стратегії немає, чого вона й не приховує, а є лише хапальний рефлекс утримання при владі будь-якою ціною. На рівні цього рефлексу нинішня влада і діє, демонструючи народу благі наміри. Наприклад, намір припинити війну. І маси глядачів аплодують у відповідь, а кожен окремий аплодирующий, він же виборець, уявляє собі при цьому те, що йому більше по душі, в діапазоні від українського прапора над Кремлем до російського параду на Хрещатику, з киданням вже українських прапорів до трибуни, на якій стоять переможці. У середині цього ряду ми знайдемо якогось полускрытого туманом чарівника, який прийде і зробить все як раніше - ніби не було окупованого Криму, розореного Донбасу і десятків тисяч вбитих українців. Щоб знову були "Однокласники" і "Свати" по телевізору, а там хоч трава не рости.
В сумі це дає великий відсоток підтримки - так, на президентських виборах аплодирующих було 73%, і ця цифра стала знаковою, перетворившись в мем.
Тут, правда, треба дещо уточнити. Той, хто аплодує гаслу "перестати стріляти", проголошеному тоді ще кандидатом Зеленським, уявляючи при цьому російські танки на Хрещатику - той, очевидно, зрадник. А той, хто аплодує, бачачи тільки результат, але не думаючи про ціну, яку доведеться за нього заплатити, про шляхи до цього результату і про те, що нинішня влада не має стратегії його досягнення і діє ситуативно, а наші противники завжди діють за планом і планують на десятиліття, - той хто? Недоумкуватий ідіот? Ні? Добре, якщо ні, і навіть чудово, а то щоб ми робили з такою кількістю недоумкуватих ідіотів? Але хто ж він тоді?
Відкладемо цю тему як складну і делікатну - і, не вдаючись в подробиці, назвемо цю категорію громадян "люди Х" - це і не образливо, і коротко.
Так от, зрадники України і люди Х, об'єднавши зусилля, привели до влади нинішню команду. У неї немає стратегії розвитку України на міністерських посадах не у всіх навіть є дипломи державного зразка, але зате є сильне бажання всидіти, прикрившись, як парасолькою, народною любов'ю, внесеної до протоколи ЦВК. Всидіти, принаймні, до того моменту, коли ситуація зміниться, і народна любов або нелюбов вже не буде вирішувати нічого. Як, наприклад де?
Як, наприклад, в Росії.
Думка Заходу
А Захід з цікавістю спостерігав за нами, вирішуючи, до якого світу належить Україна. Або вона частина Заходу - так, бідна, погано вихована, здичавіла від непростого сусідства - але все-таки готова прийняти західні правила життя, найважливішим з яких є примат особистої відповідальності за свої рішення та дії. Тобто, немає нікого, хто прийде і сотворить нам диво. Ми самі, своїм колективним рішенням, розробляємо план дій, реалізуємо його своєю працею і за свої гроші, і відповідаємо за результат.
Або, і це другий варіант - Україна частина того світу, до якого відноситься і Росія. Світу понять, віри, ведмежих рефлексів і надії на чудо, яке вирішить всі проблеми. Захід не проти такого світу, але грає з ним за іншими правилами.
І ось, за результатами наших останніх виборів, Захід прийшов до висновку, що Україна є законною частиною російського світу. Залежна або незалежна від Росії, братська або воююча з нею - це вже неважливо. Важливо те, що вона, як і Росія, знаходиться по той бік бар'єру, де існують свої, загальні для тієї сторони закони і відносини, принципово відмінні від західних. Для такого рішення колективного Заходу були всі підстави. Тому що 73% - це голос абсолютного народної більшості. Можливо, в чомусь неоднорідного всередині себе, але одностайної в питанні устрою української влади.
З практичної точки зору це означає, що Захід краще не те, щоб зовсім не втручатися у відносини всередині цього світу - це не вийде, є проблема біженців, економічні зв'язки і гідна міна при торгівлі з європейським правом, - але хоча б мінімізувати своє втручання. Тому що це сімейний, по суті, суперечка, і людям зі сторони, із Заходу, всі його нюанси і тонкощі не осягнути. У всякому разі, з-за конфлікту між Росією і Україною вже точно немає сенсу обмежувати членство Росії в ПАРЄ. І з цим підходом Заходу до України Кремль повністю згоден.
Найкращі побажання Зеленському з Кремля
З усіх варіантів української влади, можливих сьогодні, команда Зеленського, за сукупності двох факторів - відсутність стратегії розвитку України і ставлення до неї на Заході, - найкращий для Кремля варіант. Москва, з повним на те підставою, бачить у ній слабкого гравця, якому можна нав'язати свій порядок денний. Цей порядок вже з'явилася - курс на зближення і замирення з Києвом поставлене саме Москвою і буде реалізуватися за її планом, і на її умовах.
Якщо ж справа дійде до того, що нинішня влада буде мати потребу в прямій підтримці Росії, щоб всидіти, вона її отримає, оскільки більш підходящої для Росії влади в Україні сьогодні бути не може. Відкрито проросійська влада поки не отримає підтримки більшості, а всяка влада, що має стратегію зміцнення незалежності України, буде Москві апріорі вороже. Таким чином, відсутність стратегії, коли єдина мета української влади - всидіти будь-якою ціною, - це ідеальний для Москви варіант в рамках можливого.
Але чи існують ризики для знаходження у влади Зеленського та його команди? Так, існують, хоча вони й мінімальні. Ризики з'являться в тому випадку, якщо невдоволення залишилася чверті населення, не поддавшейся чарівності "Слуг народу" консолідується в загальний протест. Звичайно, в нинішніх умовах це неймовірно - але Україна буває дуже непередбачувана. І якщо це все-таки трапиться, то нинішня команда не може всидіти, оскільки її прихильники вкрай неоднорідні, і нездатні до відповідної консолідації. А Україна поки ще не Росія, і тут, трапляється, президентів женуть геть.
Однак ні Заходу, ні тим більше Кремлю не потрібен ще один Майдан. І, ніяка спроба змістити Зеленського, точніше, "Команду Зе", оскільки сам Зеленський лише її публічне обличчя, ніким, досить впливовим і ресурсним, сьогодні підтримана не буде. Ні в самій Україні, ні за її межами. Якщо ж справа все-таки дійде до краю, то Захід відвернеться на пару днів, зайнявшись, наприклад, проблемами глобального потепління, а Росія, забувши колишні незгоди, надасть, на знак вічного миру і братерства, ефективну допомогу українському народові, захистивши законну владу, що отримала на демократичних виборах безпрецедентний за масштабами мандат народної довіри.
І от як раз на цей випадок, щоб ніякі вороги Росії не витлумачили це неправильно, і не обізвали братську допомогу військовим злочином, Москві потрібна повна ясність у деяких делікатних питаннях.
