• USD 38.2
  • EUR 41.3
  • GBP 48.2
Спецпроєкти

Росія-2024. Останні вибори Путіна, політика макаронів і нове "політбюро"

Як розвиватимуться події у РФ у політичній площині? Який сценарій переформатування влади буде обрано? І якою є основна мета президентських виборів у березні 2024 року?

У березні у Росії знову обиратимуть Путіна президентом
У березні у Росії знову обиратимуть Путіна президентом / Фото з відкритих джерел
Зміст

Замість передмови

Повномасштабну війну Путін розв’язав, оскільки чітко розумів: у двополярному світі США-Китай максимум, що отримала б Росія, — дозвіл від Китаю на певні поліцейські функції, і то лишень на частині пострадянського простору. Мрія про триполярний світ, де Росія попри технологічну відсталість зможе створювати точки напруження у різних куточках світу в обмін на новий переділ територій впливу ставала неможливою без яскравого і швидкого конфлікту. То ж Україну було обрано саме як точку входу до цього уявного триполярного світу — ідеї-фікс Путіна, крізь призму якої і варто оцінювати його плани та можливості.

Слід підкреслити, що сьогодні Росія не є васалом КНР і навіть створює ряд проблем Пекіну (узяти хоча б заяви про будівництво АЕС в Буркіна-Фасо). Китай лише будує альтернативу для сухопутного коридору до ЄС в обхід РФ, а участь у створенні північного морського шляху для КНР наразі неможлива без кооперації з Москвою. Водночас "поворот на Схід" та втрата доступу до цілого ряду західних технологій може призвести до того, що вже за кілька років Росія стане технологічно залежною від Китаю у цілому ряді галузей, що формують економіку ХХІ сторіччя (від телекомунікацій до спецобладнання).

Що ж до виборів у США, то попри політичну турбулентність та переможні реляції росіян про швидке припинення допомоги Україні, навіть перемога Трампа не зупинить підтримку Києва, а "формула миру" від Трампа напевне передбачатиме ультиматум обом сторонам.

У самій Росії Путіну вдалося перевести економіку на воєнні рейки, тож за рахунок погіршення життя пересічних росіян країна відносно спокійно пройде 2024 рік. Нараз 42% росіян зазначають, що рівень їхнього життя погіршився, за рік ця цифра може зрости до 50%. Це не стане причиною заворушень, однак "чорні лебеді" різної форми (насамперед економічного та соціального характеру) будуть частішими, аніж у 2023. Окрім того, економіка РФ практично пройшла пік росту і без завезення великої кількості робітників резервів для розвитку майже нема.

У Кремлі усвідомлюють ці загрози, тож їх необхідно враховувати під час побудови прогнозів нарівні із ідеєю триполюсного світу. Сьогодні можна припустити, що в середині 2024 року Путіну буде вигідно розпочати переговорний процес, результатом якого мало б стати закріплення кордонів по лінії фронту (в Кремлі вважають, що до того часу вдасться вийти на адмінкордони Донецької та Луганської областей), часткове зняття санкцій та повернення західних технологій до РФ, зняття персональних санкцій проти Путіна. Плюс — гарантії не вступу України до НАТО. В іншому випадку війна заходить на новий виток (умовно, мінімум ще рік).

Росіяни активно готуються до такого розвитку подій, тоді як Україна розглядає свою формулу миру, відкидаючи план "Б". Головне питання: наскільки українській дипломатії вдасться утримати західну коаліцію саме у межах української формули миру. Наразі вірогідність такого сценарію можна оцінити як 60 на 40. Хоча головний "чорний лебідь" України – повернення активної внутрішньої політики.

Останні вибори Путіна?

Президентські вибори в РФ виглядають формальністю з погляду очікуваного результату. Їхнім підсумком має стати завершення трансформації режиму. За задумом Кремля, навколо якого формально є консенсус всіх веж, відлік довічного одноосібного правління Путіна має розпочатись 17 березня 2024 року.

У серпні 2023 року, відповідаючи на питання The New York Times про вибори-2024, прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков заявив: "Наші президентські вибори – це не зовсім демократія, це дорога бюрократія. Містер Путін буде переобраний наступного року з більш ніж 90% голосів".

Пєсков позначив верхній поріг бажаного для Кремля результату. Провладні політтехнологи час від часу на умовах анонімності повідомляють медіа, що нижній поріг – 80% голосів за Путіна при високій явці.

Ще одне важливе повідомлення від Пєскова: кампанія-2024 буде виборами лише формально. І не так через відсутність звичної для демократичних виборів конкуренції, як через кінцеву мету. Ці вибори – не черговий ритуал легітимізації путінської влади. Кремль розглядає їх як останню кампанію Путіна, що має ознаки виборів. Фіксація і демонстрація "всенародної підтримки" правителя Росії має наочно довести: доки Путін живий, сенсу у виборах немає – це тільки "дорога бюрократія".

Кремль прагнутиме забезпечити Путіну результат, що можна позиціонувати як вотум абсолютної довіри до правителя Росії. І вже з позицій цього результату спробує завершити процес формування довічної одноосібної влади Путіна. Наразі невідомо, як буде легітимізовано цю владу в подальшому. Якщо Путіну вдасться зберегти контроль над Росією на рівні нинішніх параметрів, виборча кампанія у 2030 році може і відбутись. Але – виключно як проміжне підтвердження "стратегічного вибору Росії", зробленого в 2024 році. В інших випадках можливі гібридні сценарії "перезатвердження влади" залежно від ситуації.

Потенційні опції:

  • вибори з єдиним кандидатом Путіним (як пропонував Кадиров);
  • відмова від виборів через запровадження воєнного стану;
  • перенесення виборів президента до Федеральних зборів ("точкові зміни" до Конституції допускав Мєдвєдєв);
  • зміна статусу Путіна, проголошення його довічним правителем або навіть імператором (попри очевидний алармізм такого припущення, прогнози Володимира Сорокіна щодо майбутнього Росії збуваються подекуди з неймовірною точністю, а фактичний обсяг влади Путіна вже зараз більший, ніж передбачені конституцією повноваження президента);
  • зміна формальної посади Путіна при збереженні за ним статусу фактичного правителя Росії (як було під час президентства Медвєдєва).

Про що будуть вибори-2024

Кремль досить швидко позначив технологічні параметри кампанії:

  • Путін має бути кандидатом, який на кілька порядків випереджає номінальних конкурентів;
  • в кампанії беруть участь слабкі кандидати від "системних політичних партій";
  • очікуваний результат – 80-90% за Путіна при високій явці.

А от відповідь на питання "про що вибори?" тривалий час була не очевидною. Розглядався варіант зробити топ-темою війну і "цивілізаційну конкуренцію" з "загниваючим Заходом". Персонально для Путіна такий підхід був би найбільш бажаним, адже ці теми цікаві йому особисто. Впродовж війни він у публічних виступах до 10 разів повторив набір тез "цивілізаційного" та геополітичного порядку денного (Захід хоче знищити Росію; війну почала не Росія, вона хоче її закінчити; багатополярність; традиційні цінності).

Така тематика кампанії вимагала б високої і щирої включеності населення у "патріотичний" дискурс. Ще у другій половині 2022 року влада провела тестування "народної війни" та дихотомії "перемога або смерть". Однак, по-перше, дуже швидко стало зрозумілим, що населення готове імітувати підтримку будь-якого ідеологічного порядку денного влади (включно з "народною війною"), але не готове реально жити за стандартами цього порядку денного. По-друге, для самої влади активна позиція населення – це більше проблема, ніж ресурс, адже саме щирі "турбопатріоти" в другій половині 2022 року стали претендентами на формування опозиційного до режиму середовища. Тому кампанію з формування атмосфери "народної війни" було досить швидко згорнуто.

Двома переламними моментами в формуванні порядку денного кампанії-2024 стали послання Путіна до Федеральних зборів (21 лютого 2023 року) та "пряма лінія" правителя Росії (14 грудня 2023 року). У лютому Путін акцентував увагу на соціальних питаннях, даючи зрозуміти населенню, що базовий мінімум воно матиме і попри війну, яка остаточно перестала сприйматись як "спецоперація за планом". У грудні ж значення мало не стільки те, що сказав Путін, скільки те, як. Говорив він спокійно, впевнено і навіть дещо знуджено. Головний мессидж Путіна: "все під контролем, Росія розвивається, масової мобілізації не буде". Тема виборів взагалі не обговорювалась під час "прямої лінії".

Таким чином Путін дав зрозуміти, що вибори — не те питання, яке варто обговорювати у форматі прямого діалогу з народом. Путін навіть не намагався виступати як кандидат: він говорив з росіянам з позиції правителя, який упевнений, що населення зробить на виборах так, як потрібно йому.

Вибори-2024 будуть не про Росію та її майбутнє. Це будуть вибори про Путіна та його довічне і одноосібне правління. У першу чергу – довічне. У другу – одноосібне. Досвід майже двох років війни показує, що на певних етапах російський правитель допускає частковий дрейф у напрямку "колективного Путіна", коли йому доводиться враховувати позиції тих чи інших груп впливу. Однак нормою є не колективність, а одноосібність. І саме до неї Путін прагнутиме.

Відтак, вибори-2024 – це "акт політичної алхімії", внаслідок якого обраний на обмежений термін президент перетвориться на довічного абсолютного правителя.

Транзит скасовується. Спадкоємця не буде

Путін вважає, що проблем із населенням не виникне ані у контексті виборів, ані у контексті післявиборної трансформації влади в довічну й одноосібну. Населення не є суб’єктним, тож не буде жодних пропозицій, ідей, програм щодо шляхів розвитку країни. Неформальна суспільна угода, в рамках якої населення відмовилось від політичної суб’єктності на користь влади, залишається чинною. Принаймні, саме так бачать ситуацію Путін, Кремль та еліти.

Фокус-групові дослідження у РФ свідчать, що населення Російської Федерації все ж хоче розуміти, що буде після Путіна, воно чекає на "спадкоємця" і висловлює сподівання, що така фігура вже є, її просто "покажуть у потрібний момент". Однак у РФ немає інструментів (громадянського суспільства), за допомогою яких населення могло б артикулювати цей чи будь-який інший запит до влади.

Ситуація в середовищі еліт суттєво відрізняється. Еліти не тільки артикулюють запит на "транзит", а й ініціативно пропонують "проектні рішення" щодо місця та ролі груп ("веж Кремля") як в архітектурі режиму пізнього Путіна, так і в системі постпутінського розподілу влади, зон впливу, фінансових та ресурсних можливостей. Запит ключових груп еліт на образ власного майбутнього уособлений в категоріях "транзиту влади" та "спадкоємця".

"Транзит" в розумінні еліти – це передбачувана і контрольована передача влади від Путіна до іншого правителя. В ході транзиту має відбутись консенсусний перерозподіл сфер впливу, посад, ролей та сформуватись бачення напрямків подальшого розвитку.

"Спадкоємець" – це той, хто отримає не тільки формальну посаду Путіна (президент РФ), а й його ключовий функціонал: арбітраж та забезпечення балансу інтересів груп впливу. Вимоги до "спадкоємця" стосуються не тільки персональних якостей та групової ідентифікації, а й політичної програми та стратегічного бачення. У політичному сенсі для еліт важливо, щоб ключові характеристики режиму було збережено. Стратегічно ж "спадкоємець" має поступово нормалізувати діалог з Заходом.

Вже сама по собі активна апеляція до тем транзиту влади та зміни першої особи РФ становить небезпеку для Путіна. Пік відповідних страхів припав на червень 2023 року (заколот "Вагнера"). Однак впродовж двох місяців — між заколотом та "прикрим самогубством" Прігожина — Путін зрозумів, що еліти швидше бояться змін, аніж хочуть їх.

"Казус Прігожина", коли Путін дав гарантії безпеки, яких не дотримався, стане правилом. "Модель Березовського", коли знищувались особисті опоненти Путіна, зміняються "моделлю Прігожина": може бути знищений будь-хто з лояльних, але надто неконтрольованих. Це не означає, що Путін "всіх уб’є", але таке "понятійне право" він собі надасть.

Нова реальність у стосунках між правителем та елітами РФ стала базою ключових сигналів, які правитель Росії надсилає елітам:

  • ви можете планувати транзит, готуватись до нього, але не можете діяти в логіці транзиту; питання про наступного правителя не піднімається, поки живий правитель чинний; влада Путіна – довічна;
  • ви можете придивлятись до "спадкоємців", але відповідного "конкурсу" не буде; дозволу на конкуренцію з Путіним не буде; влада Путіна – одноосібна.

Щоб "закріпити" ці сигнали, під час "прямої лінії" Путін влаштував сеанс м’якого публічного приниження міністра сільського господарства Дмитра Патрушева, якого чи не найчастіше розглядають у публічному просторі як претендента на статус "спадкоємця".

Впродовж другої половини 2023 року тему транзиту і спадкоємності практично "вичистили" з інформаційного поля РФ, до неї зрідка апелюють лише російські ЗМІ, які працюють за межами РФ. І після виборів "табу" на обговорення майбутнього після Путіна, швидше за все, залишиться актуальним.

Пізньопутінська Росія: базові риси

Після виборів Путін напевне відчуватиме себе "імператором", водночас перетворюватиметься на дедалі більш млявого і немічного керівника державного утворення, ризики краху якого зростають. Модель правління одночасно матиме ознаки і сталінської, і брєжнєвської. Причому ознак першої з часом ставатиме менше, а другої – більше.

За таких умов Путін робитиме все, аби забезпечити собі комфортне правління, а еліти постійно намагатимуться сформувати порядок денний "Росії після Путіна". Впродовж кількох найближчих років Путіну напевне вдаватиметься "повертати у реальність" і еліти, і всю Росію.

Росії після 2024 року будуть притаманними наступні ознаки:

"Залізна завіса", побудована зсередини

Курс влади, спрямований на обмеження контактів росіян з зовнішнім світом, визначено чітко. Конкретні ж рішення визначатимуть темп руху РФ до повної ізоляції і "товщину залізної завіси". Режим не ставитиме за мету досягнення повної ізоляції, однак він обмежуватиме міжнародну мобільність (вилучення паспортів, скорочення можливостей перетину кордонів, навіть запровадження виїзних віз). Туреччина залишатиметься головним "вікном у світ" для населення. Китай – головним каналом руху товарів, капіталів, послуг. Всередині "муру" в найближчій перспективі залишаться Білорусь та країни Центральної Азії.

Політика макаронів і анальгіну

На суб’єктивному рівні росіяни відчувають погіршення рівня життя, хоча впродовж першого року війни і не визнавали цього. Кримський консенсус ("хоч камені з неба") пережив ренесанс (гордість, викликана "вставанням з колін") і підживлювався впевненістю в тому, що перемога буде швидкою. Однак під кінець другого року війни учасники фокус-групових досліджень визнають, що відчувають дискомфорт у побуті, і "шукають винних", називаючи прізвища не тільки топ-чиновників уряду, а й Путіна. Суттєво знизились і очікування щодо покращення життя. При цьому впевненість у тому, що РФ рухається у правильному напрямку, залишається на рівні 70%. Такі реалії неминуче вестимуть до зниження рівня життя та спрощення структури споживання більшості населення.

"Слово пацана" як модель

Серіал про Казань періоду пізнього СРСР став соціокультурним явищем в Росії саме через схожість пізньорадянських реалій до сучасних російських. Коли фальш офіційної ідеології зрозуміла інтуїтивно, порожнеча заповнюється іншими сенсами, моделями поведінки, інтересами та мотивами. Путінська Росія перебуває у нисхідному тренді. Контури майбутнього незрозумілі, розрив між елітами і масою наростає. Відтак "втеча від офіціозу" стає прийнятною альтернативою для значної частини населення. Однак на відміну від 80-х років минулого століття, криміногенне і/або неформальне середовище не єдиний варіант. Їх буде більше. Асиметричний опір системі зростатиме. Вертикальний конфлікт стане головним для пізньопутінського періоду.

Війна – "килим", під який "замітаються" внутрішні проблеми

Один з головних наративів російської пропаганди – "війна до останнього українця". Цей наратив спрямований не стільки на українську аудиторію, скільки на російську. Путіну потрібно пояснити росіянам, чому війна триває попри те, що запит на її закінчення вже "інстальований" навіть в російське інфополе. Згідно з опитуванням, проведеним у листопаді 2023 року, 48% росіян виступають за початок мирних переговорів, а 74% підтримали б Путіна, якби він "підписав мирну угоду завтра". Але поки триває війна, режиму легко пояснювати нею всі внутрішні проблеми, всі обмеження прав і свобод. Врешті, проти спільного ворога легше об’єднати населення. А "перемоги" (навіть якщо вони умовні або й вигадані) дозволяють підтримувати віру росіян у те, що влада веде країну "правильним шляхом".

Міф про "велич" і еклектична архаїзація замість образу майбутнього

У численних промовах Путіна можна зустріти велику кількість формулювань, які у той чи інший спосіб окреслюють його бачення образу майбутнього Росії: русскій мір, суверенітет, велич, держава-цивілізація, полюс у багатополярному світі, традиційні цінності, цивілізаційний конфлікт, антиколоніалізм. Але практика російського режиму свідчить про те, що це – лише пропагандистські кліше. Путіна більше цікавить "власне місце в історії". Для нього важливо, щоб період його правління згадувався як пік російської "величі і могутності". Навіть на фоні подальшого занепаду.

Ще більше Путіна цікавить забезпечення довічного правління. І в цьому контексті міф про "велич" та інші "докази могутності" є інструментом досягнення мети. Позиціонуючи себе і режим як борця за "велич", Путін вимагає від Росії жертвувати тим, що він називає менш цінним: добробутом, можливостями особистого розвитку, відкритістю. Врешті – жертвувати і життям.

Говорячи про майбутнє Путін і пропаганда, разом з тим, насаджують архаїчні цінності. Це проявляється у постійних відсилках до "великого минулого" (періоди Петра І, територіальної експансії Російської імперії, Другої світової війни). Путін сам себе бачить в ряду великих правителів Росії. "У нього три радники – Іван Грозний, Петро Великий і Катерина Велика", — ця фраза, яку буцімто сказав міністр закордонних справ РФ Лавров, досить точно передає самосприйняття Путіна.

Впродовж довгого правління Путіна було кілька спроб концептуалізувати ідеологію режиму та його першої особи. Всі ці спроби не завершились успіхом. Намагання сконструювати ідеологію на базі класичних концепцій просто забуті – у них не було шансів "прижитись" в олігархічній, клептократичній країні на чолі з авторитарним лідером і чітким трендом на побудову тоталітарного устрою. Деякі з таких спроб стали радше іронічним мемом – як концепт "пентабазису". Відверто геноцидні ідеологічні концепти на кшталт пропонованих Дугіним, Сєргєйцевим, Прохановим, офіційна Москва наразі не готова проголосити офіційною ідеологією.

Для внутрішньої аудиторії Путін позиціонує ідеологію, з якою він має намір здійснювати довічне правління, як консерватизм. Насправді це здебільшого еклектичний набір ідей та практик архаїзації. Жодної цілісної ідеології путінський режим досі не виробив і вірогідність її появи мізерна (якщо не буде взято офіційний курс на ідеологію фашизму зразка Дугіна з обов’язковим базисом Шмітта-Ільїна).

Росія вступила у війну, технологічно і культурно відстаючи від лідерів сучасного світу. Війна та санкції збільшили це відставання. За таких умов архаїзація виступає способом раціоналізації стратегічного прорахунку Путіна. А також поясненням відсутності модернізації. Виступаючи з гаслами архаїзації, режим наполягає на тому, що архаїзація і є справжньою модернізацією. А наслідком відсутності архаїзації стане втрата духовності, традиційних цінностей, втрата, врешті "самої Росії".

Тому росіянам пропонується культивувати багатодітність та релігійність, відмовитись від громадської активності, ізолюватись від носіїв нетрадиційних гендерних та сексуальних ідентичностей, бути абсолютно слухняними у стосунках з владою.

В обмін на це влада обіцяє "велич". Якщо ж забезпечити "велич" не вдається, то винна у цьому не влада, а "колективний Захід, який хоче знищити Росію". Знищити Росію влада точно не дасть. Але для цього доведеться вести довгу війну (яка потрібна Путіну для забезпечення довічного одноосібного правління). Простіше кажучи, процес вставання з колін перетворюється на ідеологічну рекурсію.

"Керівна і спрямовуюча сила". Імітаційна версія

Для забезпечення стійкості одноосібної влади потрібен інститут, який перебуває поза державною вертикаллю, але водночас контролює її. Таким інститутом у більшості випадків є партія. В ідеалі – партія у однопартійній системі. Попри те, що "Єдина Росія" є найбільшою партією РФ, а членськими квитками ЄР можуть похвалитись більшість топ-чиновників федерального та низових рівнів, вона не є таким інструментом. ЄР – типова пострадянська "партія влади", яка є радше "парасолькою" для чиновництва та "партгоспактиву", аніж самодостатнім політичним інструментом.

Вступ до ЄР – це один із способів декларації лояльності до влади. Але сама ЄР не є інститутом підготовки кадрів для державного апарату. Кар’єра у партії не може сприйматись як рівноцінна кар’єрі у державному управлінні.

ЄР – помітний суб’єкт інформаційного та політичного простору РФ. Але це не визначальний суб’єкт. Путін розглядає партію як потенційно важливий інструмент, який може нагодитись у майбутньому. Показово, що з 2012 року головою партії є Дмитро Мєдвєдєв. Він, як і під час свого президентства, "береже місце для Путіна". І, як і на посаді президента, Медвєдєву "не дають" вповні використовувати ЄР у власних політичних інтересах. Він – номінальний глава партії. Апарат та важливі партійні функції контролюють ставленики самого Путіна.

 Найомівірніше, після березня 2024 року в партійно-політичній структурі відбудуться зміни. Режим одночасно вирішуватиме кілька завдань:

  • Забезпечити "контрольоване затухання" двох найбільших і найстаріших "системних" партій: ЛДПР, яка вже втратила харизматичного лідера, та КПРФ, лідер якої – у поважному віці і морально готовий до відходу від активної політики.
  • Утримати рейтинги ще двох парламентських партій (радше технологічних проектів) – СРЗП та "Новиє люді" – на рівні прохідного бар’єру до парламенту (5%), аби мати можливість безпосередньо перед парламентськими виборами визначитись з тим, чи потрібні вони в Думі наступного скликання.
  • Унеможливити виникнення нових партійних проектів: після розгрому ліберальної опозиції (останній приклад – недопущення Катерини Дунцової до виборів) існує ризик появи нового політичного проекту лише у середовищі "турбопатріотів", але влада наразі успішно "розсіює" це середовище.

З цими трьома завданнями режим цілком здатен впоратись. Проте нова модель управління країною потребує певних змін. Сьогодні є дві концепції, кожна з яких має потужні групи підтримки. Перша, за якою стоять Патрушев та Чемезов і яку можна назвати "неоандроповщина", зводиться до того, що всі головні функції держави, зокрема кадрові та ідеологічні, беруть на себе силовики (насамперед ФСБ) під керівництвом обмеженого кола обраних в Москві. На противагу цьому є концепт Кирієнка, який хоче створити баланс у вигляді партії влади, яка забезпечуватиме головні соціальні ліфти. Поки рішення не прийняте, однак можна припустити, що вибір впаде на гібридний варіант (навіть якщо Кирієнка і приберуть з його нинішньої посади неформального головного ідеолога країни).

У 2022-2023 роках спостерігались ознаки підготовки режиму до запровадження однопартійної системи. Зокрема, саме в цьому контексті слід розглядати різке зростання уваги до розвитку "каргопіонерії" ("Двіженіє пєрвих"), парамілітарних формувань та пошук форм організації молодіжного середовища, які дозволили б створити щось на зразок "комсомолу". І навіть – запровадження обов’язкових членських внесків у ЄР "на чисельні прохання регіонів".

Однак очікувати, що Кремлеві повною мірою вдасться реалізувати проект однопартійної системи, не варто. Зокрема, з огляду на ризики, до яких призведе такий сценарій. Реалізація цього проекту буде розрахована на тривалий час і, швидше за все, відбудеться частково, з елементами гібридного підходу та імітаційних елементів. Тобто, ЄР не стане ані "новою КПРС", ані "російською КПК". Навіть, якщо буде проголошена "керівною і спрямовуючою силою".

"Сірий кардинал"

Необхідним елементом системи одноосібної довічної влади Путіна має стати "сірий кардинал" (група сірих кардиналів), який поєднуватиме функції конфідента правителя, комунікатора з групами впливу та "фільтра", який визначає порядок доступу до першої особи.

Паралельно з підготовкою режиму до тріумфальної перемоги Путіна на виборах розгортається прихована боротьба за статус "сірого кардинала".

Логіка

Путін ще під час цього президентського терміну демонструє схильність до "теплої ванни". Він зосереджений на темах, які цікаві йому особисто: геополітика, війна, "місце в історії", обґрунтування "особливої місії Росії". Значна частина "рутинних" процесів йому нецікава і залишається на периферії уваги. Після виборів, уже в новому фактичному статусі, він ще більше зосередиться на власному порядку денному. Більше стане і "церемоніальних" подій, які підкреслюватимуть надвисокий статус правителя Росії у світі, в країні, в "русском мірє". Комунікаційне коло звузиться, вода у "ванні" потеплішає ще більше.

За таких умов потреба у фігурі біля правителя, яка займатиметься поточними питаннями, зростає. Важливо, що ця фігура буде орієнтована на внутрішню проблематику — питаннями комунікації з середовищами "по той бік залізної завіси" займатиметься особисто Путін.

Свідомо чи ні, але в РФ вже сформовані передумови для переходу до такої реальності. Зокрема, тренд на мінімізацію зовнішніх комунікацій на державному, суспільному, міжособистісному рівнях означився ще до початку війни. А впродовж 2022-2023 років суттєво посилився. Російська дипломатія фактично відсторонена від впливу на формування політики Путіна, МЗС з досить сильної інституції перетворилось на інструмент пропаганди. Навіть у стосунках з КНР, які наразі є найважливішими для РФ, спостерігається крен у бік церемоніальності та домінування персональних мотивів Путіна.

Тіньова боротьба за статус "сірого кардинала"

Більшість топ-представників російської влади досягли піку політичного чи кар’єрного розвитку в чинній системі. З огляду на перспективу довічного правління Путіна, у них немає можливостей "пробити стелю". Саме тому потенційна поява вакансії "сірого кардинала" викликала інтерес та дала простір для політичної гри кількох "важковаговиків".

Сергій Кирієнко

Заступник глави АП, куратор внутрішньополітичного напрямку першим зрозумів об’єктивну потребу у функціоналі "сірого кардинала". І першим побачив перспективу особисто для себе. У Кирієнка є досить потужний ресурс для реалізації відповідних планів. Він добре знає управлінські кадри – близько 50 керівників регіонів є "його людьми". Ті, хто пройшли через "школу губернаторів", кадровий резерв, отримали призначення через канали, які забезпечував Кирієнко, – це ресурс, який може бути використаний, зокрема, і в партійному будівництві. Крім того, Кирієнко, через свого сина контролює дві головні російські соцмережі – "Однокласники" та "В контакте", а останній планує взяти на себе роль YouTube (формально мережі належать "Газпрому"). За задумом самого Кирієнка, саме ці соцмережі мають найближчим часом стати головними ідеологічними інструментами для роботи з населенням. Кирієнко тісно співпрацює з братами Ковальчуками, в активі яких два великі ресурси. Перший — прямий доступ до Путіна з правом вести довкола історичні розмови про велич (вважається, що набір псевдоісторичних установок, які зараз пропагує Путін, склалися в його голові значною мірою під впливом одного з Ковальчуків). Другий – контроль над ключовими телеканалами (всі головні канали поділені між Ковальчуками та "Газпромом"). У випадку перемоги концепту Кирієнка про створення балансу у вигляді новітньої КПРС-КПК та за умови збереження посади, Кирієнко має шанси стати одним з головних "сірих кардиналів". Наразі головний козир Кирієнка – пряма комунікація з Путіним і ефективність. Проте Путін і зараз вірний своїй традиції не допускати посилення однієї фігури. Так, наприклад, на Донбас Кирієнко їздив у парі з секретарем генеральної ради "Єдиної Росії" Андрієм Турчаком (людина, яка багато чим зобов’язана Чемезову).

Микола Патрушев

Секретар Радбезу наразі є де-факто "не другою, але й не третьою" людиною в системі російської влади. Він – один з небагатьох, хто зберігає можливості впливати на окремі рішення Путіна. Не менш важливо і те, що Патрушев фактично контролює ФСБ, а багаторічний тандем з керівником "Ростеху" Чемезовим, робить його однією з найвпливовіших фігур в Росії. Головна проблема Патрушева – відсутність власного потужного медіаресурсу (його люди є повсюди і ніде водночас). Для Патрушева вкрай важливим є продавлення його концепту "неоандроповщини". Якщо цього не станеться і буде обрано концепт Кирієнка, Патрушеву важливо буде замінити Кирієнка на свою людину. У разі вибору гібридної моделі ідеальний сценарій для Патрушева – максимальне перетягування функціоналу на користь силовиків і заміна Кирієнка на когось більш лояльного. У цьому конструкті є одне "але": Путін боїться надмірного посилення однієї людини.

"Політбюро"

Слабке місце у боротьбі за позицію "сірого кардинала" полягає у тому, що визначатиме переможця Путін. Правитель Росії може застосувати принцип фаворитизму, почергово наближаючи до себе різних топ-чиновників. Він може також розподілити функціонал "сірого кардинала" між різними персонами та групами впливу.

Другий сценарій виглядає більш ймовірним, адже Путін завжди прагнув зберегти баланс між різними групами. На користь такого сценарію може свідчити і посилення ролі партії в структурі влади. Особливо зважаючи на те, що в російських елітах є розуміння того, як працювало "політбюро ЦК КПРС".

Однак колективний "сірий кардинал" вимагатиме досить інтенсивної уваги правителя. Хоча б з огляду на страх заколоту. А Путін не шукатиме шляхів ускладнення свого правління.

Є ще один аспект на який важливо звернути увагу. За конституцією виконувати обов’язки президента може прем’єр-міністр. Нинішній глава уряду Мішустін не лише компромісна людина для всіх груп впливу, але й чи не єдиний політик з оточення Путіна, що має свій власний політичний рейтинг (25% росіян бачать його наступником Путіна). Чи буде змінювати Путін Мішустіна – питання відкрите.

Висновки

Фактично, Путін після виборів запропонує нові угоди і населенню, і елітам.

Основа тривалого правління Путіна – невербалізована соціальна угода з населенням, суть якої передає формула "добробут в обмін на політичну пасивність". В рамках цієї угоди влада забезпечувала росіянам певний мінімум соціальних благ і стійку тенденцію до зростання рівня життя. Населення, своєю чергою, відмовлялось від будь-яких форм тиску на владу і повністю делегувало їй тему визначення шляху розвитку Росії.

З 2014 року влада почала змінювати формулу, пропонуючи населенню відмовитись від будь-яких свобод, частково пожертвувати добробутом, натомість отримавши "велич" і "можливість пишатись країною".

З початком війни влада фактично вийшла з неформальної угоди з населенням, вимагаючи від нього все більшої покори і не пропонуючи натомість нічого, крім пропагандистських кліше про "велич", "перемогу" і "ворогів".

На виборах, переконаний Путін, населення дасть йому мандат на довічне одноосібне правління. Відтак, він не вважатиме за потрібне боротись за "народну любов" і "довіру до влади". Ставку буде зроблено на страх. Тому населенню буде запропоновано "прийняти реалії, які склались", змиритись і стати одним з ресурсів, за допомогою якого Путін реалізовуватиме свої геополітичні плани і забезпечуватиме своє "місце в історії".

Ключовий елемент умовного пакту еліт – безумовне визнання лідерства Путіна в обмін на можливість реалізуватись відповідно до власних уявлень і з мінімальними обмеженнями у виборі засобів. В рамках цього пакту режим толерував корупцію, виведення капіталів з РФ, надлишкове збагачення та розкішний спосіб життя. За все це еліта платила безумовною лояльністю.

Як і у випадку з населенням, для еліт ситуація принципово змінилась після початку війни. Значна частина російської клептократії втратила можливості використовувати простір "недружніх країн" для фінансової та побутової активності. Від еліт вимагається показна підтримка війни. Путін вперше демонстративно порушив слово, дане на рівні якщо не найближчого, то дуже близького кола. Ліквідація Прігожина стала потужним сигналом: Путін більше нічого не гарантує, і при цьому вимагає ще більшої, безумовної лояльності.

Зважаючи на те, що ніхто з середовища еліт не заперечив проти "нової реальності", Путін очікує, що ключові фігури РФ так само безумовно приймуть його довічну одноосібну владу. У перспективі: "цар", "бояри" і напівзакріпачене населення.

Ідеологічно, така реальність цілком вкладається в курс на архаїзацію.

"Лебеді" вже летять

Впродовж другої половини 2023 року влада РФ постала перед щонайменше чотирма внутрішніми кризами, подібних яким не знала з 2012 року (потужні виступи ліберальної опозиції, мітинги на Болотній).

Зокрема, йдеться про заколот Прігожина, програні режимом вибори губернатора в Хакасії, масові антисемітські заворушення у Махачкалі та несподіваний ефект серіалу "Слово пацана".

В усіх чотирьох випадках центральна влада мала проблеми з вибором оптимальної реакції, "вертикаль зависала" і не робила нічого, а населення реагувало далеко не так, як того хотіли б у Кремлі.

Втім, з усіма безпосередніми проявами цих криз влада загалом успішно впоралась. Але більш глибокі їх наслідки ще будуть проявлятись. Населення отримало досвід, який йому ще належить усвідомити і інтегрувати в "протоколи реакції" на дії влади, які не відповідають його інтересам.

Не зникне кризовий потенціал і після виборів та "електоральної коронації" Путіна. Ключова проблема російської влади – повне заперечення суб’єктності маси. Багато говорячи про "російський народ", Путін насправді не вірить у те, що цей народ існує. А еліти в цілому сприймають населення радше як підданих, а не громадян. У відповідь населення лише імітує підтримку дій влади. Населення буде голосувати за Путіна, але не вийде на вулицю захищати "улюбленого вождя", якщо знову відбудуться події на кшталт "маршу справедливості" Прігожина.

Вертикальний конфлікт залишається актуальним для РФ. І з денонсуванням неформалізованих угод Путіна з населенням та елітами його гострота зростатиме. Росія перебуває на етапі кількісного накопичення невирішених внутрішніх проблем. А також – на етапі формування протестних практик. За таких умов тригером масштабної кризи може стати будь-яка подія.

Наразі Кремль є досить сильним, аби справлятись з внутрішніми кризами. Після його трансформації у напрямку довічної одноосібної влади Путіна режим стане ще більш жорстким. І водночас – більш крихким.

15-20 років, на які розраховує Путін, не виглядають неможливим сценарієм. Як, втім, не виглядають сценарієм гарантованим.

Матеріал є частиною дослідження "Росія-2024. Політичні, еокономічні та соціальні перспективи", підготовленого за участі "ДС".

    Реклама на dsnews.ua