Общество

Декомунізація ніцшеанця. Чим Степан Тудор схожий на Степана Бандеру

Тільки в Україні та Росії письменників міряють ідеологічним "аршином"

У Львові знесли пам'ятник Степану Тудору. "Кому, кому?" - перепитає кожен другий, та ні, кожен перший українець. Цього міжвоєнного західноукраїнського письменника, який писав модерністську прозу і співчував комуністам, пам'ятає хіба старше покоління, адже колись його вивчали у школі, а сьогодні він нікому не потрібен.

Степан Тудор (справжнє прізвище Олексюк) під час Першої світової війни потрапив у полон і маже п'ять років жив у Наддніпрянській Україні, вчителював у селі на Черкащині. До Львова, у Польщу, він повернувся аж 1923 року і відтоді пропагував марксизм, хоч до Комуністичної партії так і не вступив.

Письменників-ліваків на Галичині між двома війнами не бракувало, як і взагалі у тогочасній Польщі. Звичайно, з Радянської України їх охоче підтримували і підгодовували. Незабаром виникла літературна організація "Горно", почав виходити журнал "Вікна" - неприховано радянофільське видання. Тудор брав у цих проектах активну участь. Тим часом закінчив філософський факультет Львівського університету, написав докторську дисертацію з філософії під керівництвом Казимира Твардовського.

Після вересня 1939 року був делегатом Українських Народних Зборів у Львові, керував львівським відділенням Спілки радянських письменників України. 22 червня 1941 року на вулиці Сикстуській (нині - Дмитра Дорошенка) впала німецька авіабомба. Від вибуху загинули Тудор із дружиною і ще п'ятеро людей, серед них троє колег-письменників.

Комуняку - на гілляку! Так вирішили ультраправі і почали декомунізовувати Тудора. Їх не цікавив ні творчий доробок автора, ні праці з філософії, ні статті про Антонича, ні захоплення їхнім кумиром Ніцше, ні видання альманаху "Поцейбіч", який було визнано "націонал-фашистським шкідництвом" і "ділом агентів Коновальця". Вони повністю зігнорували характеристику "модерніст" і вчепилися за означення "комуніст".

Пам'ятник радянофілу Тудору на площі націоналіста Маланюка не раз ставав жертвою вандалізму. Розпорядження міського голови про виконання так званих декомунізаційних законів узаконило і вандалізм. Та декомунізатори, бивши по тілу, і душу витрясли.
Спершу міська влада демонтувала меморіальну дошку на вулиці Дорошенка. Пам'ятник тим часом регулярно обливали червоною фарбою. Після спроби його знести і бійки між активістами й міліцією у травні 2016 року в міськраді створили робочу групу, яка ухвалила передати пам'ятник куди-небудь подалі у львівські музеї як експонат. Так Тудора не довго розбираючись списали на задвірки музею, історії і літератури.

Чим завинив Тудор перед нащадками? Тим, що сповідував ідеї соціалізму й марксизму? Проте й Іван Франко був соціалістом, і Леся Українка не цуралася соціал-демократів, і Микола Куліш був комуністом, а Микола Хвильовий у передсмертній записці написав "Хай живе Комуністична партія!" Чому одним можна, а іншим зась?
Нинішні галичани нічого не знають про Тудора і не читали його твори. Їм сказали, що повість "День отця Сойки" - радянська антирелігійна пропаганда, вони й повірили. Хто там розбиратиметься, що Тудор належав до львівсько-варшавської філософської школи, засновник якої і його навчитель Казимир Твардовський так само був не атеїстом, але антиклерикалом.

Звичайно, тепер не заведено сумніватися в доброчесності отців-греко-католиків. У світській державі мер міста може звільнити з роботи за антицерковну критику, тож важко уявити, що в тридцятих роках ХХ століття свободи слова було куди більше.

Та облишмо ідеологію: "День отця Сойки" - перший в українській літературі роман внутрішнього монологу. Простіше кажучи, цей текст нагадує знаменитого "Улісса", а Тудор - наш галицький Джойс. Тільки чомусь ніхто не взявся це досліджувати, бо зносити пам'ятники - великого розуму не треба.

Це тільки у нас (та ще у сусідів, на яких ми не хочемо бути схожими) досі міряють письменників ідеологічними мірилами. Спершу комуністи вишукують крамолу і розстрілюють націоналістів, тепер настала черга націоналістів викидати комуністів на смітник історії. Пам'ятник імператору Алєксандру ІІ стоїть у дворі київського музею, тепер і пам'ятник Тудору прикрашатиме задвірки котрогось із львівських музеїв.

Українці воюють за Малевича й Екстер, доводячи цілому світу, що це українські митці, і водночас відмовляються від десятків митців радянської доби, до пуття не знаючи, що робили і чим відзначилися ці люди.

Степан Тудор не підлягає декомунізації: він не обіймав керівних посад, не встановлював радянську владу, не працював в органах державної безпеки. Він письменник, а не політик чи партійний діяч. Навіть Інститут національної пам'яті, який претендує бути ще й Інститутом національної совісті, заступився за нього.

То що робити з Тудором і такими, як він? Не лише у нас виникало це слизьке морально-етичне питання. Французи не відмовилися ні від комуністів Поля Елюара і Луї Арагона, ні від антисеміта й колабораціоніста Луї-Фердинанда Селіна. Норвежці засудили Кнута Гамсуна, але не його романи. Що вже казати про батька футуризму Марінетті, який понад двадцять років віддано служив фашизму. Проте ніхто не плутає політичну позицію з творчістю. Могилу сюрреаліста Поля Елюара на Пер-Лашез ніхто не обливає червоною фарбою. Повне 15-томне видання Гамсуна вийшло через два роки після його смерті. Футуристів знають завдяки передусім їхньому доробку.

Перш ніж відмовлятися від своєї історії, її треба вивчити. Може, тоді не доведеться привласнювати чужі досягнення і пнутися з усіх сил, мовляв, ось ми, ось, зверніть на нас увагу. Треба бути цікавими самим собі, щоб зацікавити собою світ. Не варто відправляти чергового митця з лівими поглядами туди його к Тудору: не все те комунізм, що червоним здається.