Для тех,
кто не делает
поспешных выводов

Дякуємо і не прощаємося: десять українських книжок, які визначили 2010-і

Вторник, 24 Декабря 2019, 14:00
Література ці десять років напрочуд уважно дослухалася до позалітературного життя, і це варто оцінити
Фото: Shutterstock

Фото: Shutterstock

Не встигли оком кліпнути, як минули 2010-х, і прихопили за собою ціле літературне десятиліття. Воно було яким завгодно, але точно не передбачуваним. Пропоную погортати швиденько це книжкове десятиліття, відзначити ті десять творів, які не тільки запам'яталися, а й мали подальший вплив на процес - і звернути увагу, як змінювались ми ці десять років разом із книжками. Чи книжки мінялися разом із нами - так буде правильніше. Адже література ці десять років напрочуд уважно дослухалася до позалітературного життя, і це варто оцінити.

2010 - Сергій Жадан, "Ворошиловград"

Гера дожив до тридцяти, міркуючи, що зі своїм життям робити. Історик за освітою, політичний консультант за професією. Наразі отримав повідомлення від брата, що той потребує допомоги із родинним бізнесом - з заправкою. Рушає на Схід, брата не застає, але натрапляє на спробу рейдерського захоплення бізнесу. Гуртується з давніми друзями, довго-довго-довго обдумує, чи варто чинити опір злодіям, раптом просотується ідеєю: "Я тут ґазда, моя тут земля" і починається протистояння.

Цей твір дуже вдало порівняли з "базовою моделлю" - "Трьома мушкетерами". Чоловіче братерство, солідаризація тих, хто поодинці усвідомлює втрату чогось значущого (таки союз лузерів, даруйте); і це є в романі насправді важливою темою. На тлі розмитих і картонних жіночих персонажів (вічна біда прози Жадана) його чоловіки раптом постають позбавленими "мужності". Інфляція маскулінного гучно про себе заявляла всі 2000-і і відлунювала на початку 2010-х (а далі природно зникла). "Ворошиловград" - не книжка про те, як стати раптом чоловіком, усвідомивши свою відповідальність за землю, справу, рідних і т.д. Це книжка про те, як вирости в чоловіка. Дорослішання - запізніле і болісне, про нього міркує Жадан, його боїться до нестями Гера. Роман закінчується смертю. Як, в ідеалі, всяке дорослішання. Але і тут Жадан до своїх інфантилів поблажливий: гине, звісно, не Гера.

Він вдихає сморід розпеченого "Ікаруса", який зараз повезе його на малу батьківщину. Каже, пам'ятаю той запах добре, так "пахнуть трупи після воскресіння". Ясно, що він прямує в магічне місце, яке його відродить. Але звідки він уже знає, як пахнуть ті трупи? Скільки в цій країні треба ще буде воскресати? І хлопчик, знаєте, який дав своє ім'я автобусу, погано закінчив в реалізації своїх амбітних планів. 

Десятиліття відкрила книжка, до якої зверталися протягом всіх 2010-х, включно з аудіоверсіями, екранізаціями, комікс-адаптаціями. І, схоже на те, далі буде.

2011 - Юрій Андрухович, "Лексикон інтимних міст"

Сто одинадцять есеїв, названі за якимсь містом (за абеткою), складаються в інтимну біографію чоловіка (понад) середніх літ. Мемуарні інтонації стосуються навіть тих есе, які є очевидною вигадкою чи конспектами ненаписаних романів. Завдання "Лексикону" було ігровим: показати, як обсяг всього написаного кінець-кінцем складеться в біографію автора. Питання "Як постають живі класики української літератури?", і "Лексикон" є відповіддю на це питання. Такі ігри на початок 2010-х сприймалися уже скептично. Либонь, "Лексикон" в сучукрліті має стати лідером бодай за одним пунктом: в жодній ще книжці не було такої кількості самоцитувань, але цитати ті на диво доречні. Головний герой справляє враження, яке і має справляти: сам собі найкращий біограф. А ми ж знаємо: чим талановитіший мемуарист, тим більше він бреше.

Подейкували, що з "Лексикону" зроблять шеститомник: друге видання міститиме 222 есе, трете - 333, і так до шостого - 666. Хто має розум, нехай порахує. Ця обіцянка звісно що була жартом і реалізованою не була, але є частиною перформансу навколо книжки (як ціна - 111 грв. чи презентація 11.11.2011 в 11.00). Зрештою злегка ностальгійне щодо 1990-х дійство навколо "Лексикону" і понині - найцікавіша частина цього проєкту.

В автогеобіографії (авторське визначення) "Лексикону" варто звернути увагу на колористику. Від Станіслава і Львова на схід посутньо міняється кольорова гама есе - від повного спектру до винятково сірого і чорного (себто, відсутності кольору). Точкою переходу є Київ, величезна жовтогаряча пляма, останній спалах "правильної" України - глобально; а простіше: час і місце дії есе про Київ - Помаранчева революція. В подорожах "по той бік" від Збруча показовим виявляється Цюрупинськ (українські міста тут ще за старими назвами - 2011 рік). Що ми маємо знати про Цюрупинськ? - "Я там ніколи не бував і навряд колись буду". Думка про дві України на початку 2010-х звучала не менш наполегливо, ніж в середині, просто авторська відповідальність за такі припущення була геть іншою. Тут-от - монохромною.

2012 - Юрій Винничук, "Танго смерті"

У 1990-х епсілон з замашками альфи Ярош покидає родину, береться за наукову роботу і юних студенток, які роблять йому мінети в психлікарнях. А паралельно з тим виявляє таємницю "Танго смерті", пов'язаного з містичними східними віруваннями. Мелодію під назвою "Танго смерті" грали в Янівському концтаборі. Ярош знайомиться з одним із уцілілих в'язнів, Йосипом, котрий марить переселенням душ за допомоги музики і шукає нині загиблих побратимів.

У 1940-х живуть четверо друзів дитинства зі Львова: українець Орест, поляк Ясь, німець Вольф, єврей Йося. Хлопці - діти вдовиць, їхні батьки загинули 1921-го під Базаром. Ідилічні картини дорослішання у міжвоєнному Львові перемежаються з мізогінними сценами зґвалтування на томику Котляревського і захопливим фуд-фікшн. На самому початку Другої світової друзі вступають до війська, боронять Львів, Ореста арештовують совєти - він мав би загинути в Бригідках, але починається німецька окупація. Далі був Янівський табір. 1944-го четвірка вступає до УПА, в одній із криївок троє гинуть.

Найдражливішим моментом роману є (не)відповідність історичній правді. Там, де ідеться про реконструкцію побуту міжвоєнного Львова, Винничук тримається правди газетних хронік і популярних анекдотів, що надає сценам з Другої світової доданої вартості. Між тим "Танго смерті" відкидає саму можливість участі українців у єврейських погромах: били, бач, якихось не тих євреїв і якісь не ті українці. Львів постає територією затишного марення про мирне співжиття різних етносів, все зло походить від якихось слабо персоніфікованих темних сил - то нацистів, то комуністів, то ще якихось зайд. Питання особистої відповідальності не просто знімається - його наявність не припускається. Етнічна і релігійна ідентичність чотирьох друзів гранично розмита і зрештою вкладається в репліку про їхніх героїчних батьків: "Усі вони загинули за Україну, але чим для них була Україна?"

2013 - Михайло Бриних, "Шидеври світової літератури. Хрестоматія доктора Падлючча"

Доктор Падлючча - безжальний, скрупульозний, уважний. Був би вправним патологоанатомом при нагоді, став вправний читачем класичної літератури. Після гучного успіху попередніх "Шидеврів", які перечитували українську класику, з'явився проект Михайла Бриниха і його кумедно-саркастичної авторської маски Падлючча, в якому перечитували світову літературу. Книжка не мала такого успіху, як попередні (воно і зрозуміло: свій до свого по своє), при тому, що є глибшою і концептуальнішою за попередні. У книжці є тринадцять літературних шедеврів (без жартів), кожен із яких "бачив Ісуса" (майже жарт). "451 градус за Фаренгейтом", "Сторонній", "Лоліта", "Дракула", "Мобі Дік" і т.п. Коротше, "як страшно жить" від того "що хотів сказать автор".

В цих "Шидеврах" Бриних чіткіше вимальовує свою систему відносин між канонічними текстами, переосмислює спадкоємність, про яку звично міркують академії, - від онука до діда, минаючи батька. У нього геніальні тексти ідуть від сусіда до сусіда, де один краде у іншого все, що добре і погано лежить та неміцно прибито цвяхами. Творення шедеврів - це витончене мистецтво крадіжки. ("Стирь цю книжку!", саме так). Робота уважного читача у такий спосіб перетворюється на роботу детектива, а хто ж не любить побути часом Шерлоком Холмсом без кокаїнових ломок. Падлючча прозоро натякне, що література щодо людського виживання є надмірністю. В цьому натяку гучно звучить погроза: якщо ми уже всередині детективного сюжету, то нам краще таки вижити, а не стати першою жертвою.

І так, Бриних пише суржиком. Профанація буквально значить "наблизити". Бриних у таких спосіб наближає не лише геніальні твори, а й саму мову. Пластична мова доктора Падлючча дає йому свободу, якій можна тільки позаздрити, і цю свободу він делегує Бриниху, котрий інтерпретує класичні тексти завжди несподівано, смішно і переважно глибоко.

"Ви много чого добились у жизні, но при цьому остаєтесь малокультурним бараном?" Так мала починатися не одна книжка, а кількатисячтомна бібліотека.

2014 - Софія Андрухович, "Фелікс Австрія"

Бабця-Австрія запрошує на підобідок з кремовими тістечками. Якщо чаювання закінчиться тим, що на вас вивернуть вміст нічної вази, дивуватися не варто. Фуд-фікшн набирав обертів по всіх літературах початку 2000-х, далося чути і у нас. Смак - це той елемент, який чи не найвдаліше запускає механізми і вольового спогаду, і мимовільного пригадування. Печиво Мадлен це довело. "Фелікс Австрія" - не історичний роман, а роман пригадування. 1900 рік, Станіслав. Стефа служить у доктора Анґера (фактично є вихованкою), згодом переходить до його дочки Аделі та її чоловіка. Саме Стефа готує всі ті смаколики, які вправно описує Софія Андрухович. Між Аделею і Стефою - складні стосунки, дівчата зростали разом, службу Аделі Стефа сприймає як урок смирення, жінки конкурують між собою за увагу чоловіка, обоє марять дітьми, яких жодна не має, обоє ледь закохані.

Стосунки між жінками не творять феміністичної жіночої утопії, але героїні далекі від буття об'єктами в чоловічому світі (і цей момент в книжці спокусливіший за "мармуляди"). Назва роману позичена з девізу Австро-Угорщини: "Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австрія, укладай шлюби". В романі Андрухович щаслива Австрія персоніфікується, стає хлопчиком на ім'я Фелікс. Дитина ця - явний родич дітей доби романтизму, які не так жили, як таємничо символізували. Малий "гутаперчевий" циркач, малий злодюжка, малий символ великої імперії.

Роман в пишних декораціях є на диво ритуальним. Ритуалізована тут і мова, і саме життя, яке описують. Навіть любовні трикутники постають в ролі ритуалу, де відповідальність за "результат" покладена на третю сторону. В романі про пам'ять головною стає саме ідея ритуалу - повторювання чогось, що втратило зміст, але все ще має сенс. Красиво ж, правда?
Ця книжка не просто стрімко підвищила градус очікування від укр-белетристики, а й за ручку привела в сучукрліт сотні, як не тисячі, читачок. І далі буде, бо попереду екранізація.

2015 - Сергій Жадан, "Життя Марії"

60 оригінальних віршів Сергія Жадана і 20 перекладених, один із перекладів (з Рільке) дав назву книжці "Життя Марії". В момент Благої Звістки Марія не налякана чи зачарована, вона обурена, чому Янгол обрав образ ніжного юнака, щоб провістити їй Звістку. Хіба так мають виглядати ті, хто оголошує волю Бога? Це перекладений вірш. В оригінальних віршах Жадан якраз пише історії тих юнаків "невідповідного лику", яким випало стати вісниками. І звістка звучить не про приход Спасителя, а про мученицьку смерть ще ненародженої дитини.

Саме в "Житті Марії" вперше і дуже чітко наша війна на сході постала як трагедія біблійного масштабу. І то не тільки через образну систему Жадана, який об'ємно мислить біблійним міфом. Загальне відчуття 2015-го - ми всі стали свідками-учасниками початку Третьої Світової - в цій книжці відбилося і задало їй тон. Руйнується Храм, ламаються Печатки, виють Сурми, ворогом стає той, хто схожий на тебе, коли ти сам стаєш комусь ворогом... Найсильніший цикл в книжці зветься "Чому мене нема в соціальних мережах". Герої цього циклу - молоді люди зі сходу, які воюють (воювали, точніше) на тому боці. Той, хто до нас говорить, знає цих людей, бо зростав поруч із ними. Поруч із віршами, де учаться оплакувати героїв, є цикл, в якому вчать не оплакувати ворогів. В цій книжці вперше з'явився вірш "Чорна валка", визначний для нашої поезії війни. Люди, які самі зруйнували свої життя, міста і храми, питаються, як і чим тепер жити. До них говорить капелан - не військовий, не служитель церкви, не світський, не ангажований, і "свій", і "той" одночасно. Він знає правду. Правда звучить так: "Якби ви знали, як нам усім не пощастило".

"Наші, Маріє, діти" є героями цієї книжки: ростуть, роблять вибір, помиляються, помирають. Але тут життя не їхнє, а Маріїне. У чому різниця? В смерті. Розп'яття все ще центральний для Жадана образ. Діти гинуть на хресті, а Марії досвід смерті непритаманний, Успіння - не смерть, а вознесіння. От і відмінність батьків, яких обурює звістка, і дітей, яким передвістили муки.

Одна з перших і досі найсильніша поетична збірка про війну.

2016 - Сергій Осока, "Нічні купання в серпні"

На успіх цієї книжки годі було розраховувати: триває війна, напружена спільнота гудить, як трансформатор, судомно гортаються стрічки новин - і тут виходить збірка малої прози, елегійної і поетичної, мало кому відомого автора з Полтави. Виринули у пам'яті всі ті численні закиди на адресу літераторів, які оспівували "дрібні" життєйські бідки під час глобальних суспільних катастроф. А виявилося, що цього і треба було: учити наново співчувати не героїці, а практикам щоденного виживання.

Перше оповідання в книжці, "Балада про квашені помідори": слідом за смаком давно забутої страви виринає спогад про дитинство - малого виховують прабаба і бабуся; матір поглинули складні стосунки з вітчимом. Зараз від цих людей в його житті залишився тільки процес ферментації і тарілка з купленими томатами. І він перед тим тарелем - той, хто уцілів і зберіг свою "свіжість".

Осока пише про дитинство на селі. Риболовля на світанку, перші поцілунки під супровід сільської ночі, гарячі ранки на помідорних грядках, пополудні корови повертаються додому з пасовиська, вечорниці з однолітками. І в цьому безжурному комплекті навіть натяку немає на концепцію "щасливе дитя". Його герої, його розповідачі буквально боряться за виживання, і в дорослому житті уже намагаються збагнути, яке зло вони успадкували з того серпневого затишку. І то не історії про неблагополучні родини чи травмованих дітей (хоча і це є). То спроба знайти відповідь: "Чому дитина змушена вдавати, що є щасливою?". Примус до щастя - це тема Осоки, яку від проробляє доста делікатно.

Найсильніший літературний дебют 2010-х, який засвідчив, що мала проза наша знову уміє поєднувати психологічний аналіз, важливу соціальну проблематику і терапевтичний ліризм. Ну й вдалий рецепт квашений помідорів таки важить, це так.

2017 - Артем Чех, "Точка нуль"

Книжка есе написана під час перебування Артема Чеха на фронті, "на нулі" власне. В останню чергу "Точка нуль" - це документ чи хроніка. Війни як бойових дій в цій книжці не буде. Є глибокий аналіз того, що переживає людина на війні, як міняється, коли єдина умова психічного виживання - це обнулитися, відкинути все, що знав до того, і складніше: відкинути все, що до того відчував. Провідний настрій "Точки нуль" - розгубленість. Жив собі тридцятирічний киянин, мав роботу, дружину, дитину, сформований світогляд і плани на майбутнє. І от мобілізація. І він перебуває там, де нікому не зрозуміло, що і нащо відбувається. А з попереднього життя залишилася пара зручного взуття. Хіба що можна чітко відокремити війну від війська, де військо - серія абсолютно абсурдних і небезпечних рішень керівництва. А от війна чим є? Нулем, знаєте.

Шість десятків коротких есе, в яких нам пропонують послідовно разом із героєм-розповідачем пережити літо-осінь-зиму-весну-літо мобілізованого в АТО.

Війна - реальність навіть не абсурдна (це таки пріоритет армії), а сюрреалістична. Все тут відбувається за логікою нічного жахіття. Найбільшу помилку робить та людина, яка намагається пояснити собі страшний сон раціонально, перебуваючи всередині сну. Герой Чеха послідовно проходить ту спокусу і відкидає її: він намагається раціоналізувати зло, дати собі якесь пояснення тому, що відбувається, і припиняє зрештою це робити. Бо біда в тому, що пояснивши сюр, ми а) стаємо його частиною, б) стаємо його виправданням. От цим процесам і протидіє "Точка нуль".

Він пише про побратимів, про учебку, про волонтерів, про зустріч із дружиною, про коротку відпустку додому, про нічні варти, про обстріли, про ті ж таки кроси. Він пише тільки і винятково про себе. Війна - знеособлення першою чергою. Якщо ти залишися собою бодай через нетипове і зручне взуття, то чи так це мало. Війна як спосіб самопізнання? Були б інші методи почути себе, але так уже склалося.

"Точка нуль" задала стандарт воєнній есеїстиці, височенний.

2018 - Катерина Калитко, "Бунар"

Найбільший здобуток для письменника: "Він/вона творить світи". Катерина Калитко це і робить. І її "Бунар" пише не просто світ, там твориться реальність за законами міфу - міфу хтонічного, первісного, в якому ще не розділилося на чорне і біле, верх і низ, на зло і добро, життя і смерть. Бунар з назви поетичного збірника Катерини Калитко - це колодязь, криниця (цим образом часто позначають "пам'ять, спогад"). І це горло, в якому зароджується крик, щоб вийти назовні словами. І з того слова почнеться новий світ. При чому авторка ставить перед собою завдання, неймовірно складне до реалізації, і якщо хтось це і зможе, то хіба поезія. У який спосіб описати світ, де ще немає мови? А світ, де уже немає мови? "Це неправда, що там, де бували загибель, концтабір, війна - не залишається слів".

Починається збірка зі "слів, які ми вивчили першими". І вона не має іншої ради, як закінчитися "словами, які ми останніми забуваємо". Дві порожнечі, діаметрально різні за своєї природою - потенціал існування і вирок неіснування. Говоримо про порожнечу, то цій би книжці мав личити чорний, правда? Але вона зелена (так, між іншим, і оформлена). "Крихке зелене мовчання". Зелений колір віршів Калитко виникає як суміш жовтого і блакитного - саме так, "Бунар" написаний про очевидні знаки-символи на зразок нашого прапора. І ті знаки-символи, очевидні і неочевидні, стають тут оберегами, котрі мають убезпечити породілля в мить народження світів. Колодязь - не тільки горло, а й родові шляхи.

Нащо це все? Вона прямо назве дві причини, дві передумови зародження нового світу - любов і голод. Два з чотирьох базових інстинкти, які скеровані на збереження себе не як індивіда, а як виду. В тілі вороного коня, що скаче понад берегом, сховалися до пори тіні ахейців. Окрім любові і голоду є ще втеча і напад. Але це вже інша історія: новонароджені дорослішатимуть і учитимуться себе боронити. А поки що переживає гострий біль поранений боєць, покалічена жінка, залишена з хворобою сам-на-сам літня людина (це сюжети книжки), і шукають правильного слова, щоб той біль назвати, - і так захиститися: "будь мені безімен".

2019 - Володимир Рафєєнко, "Мондеґрін"

Роман-фантасмагорія, жанр давно залюблений Володимиром Рафєєнком. На щастя, його перший твір українською мовою долає жанрові і змістові обмеження та перетворюється (здається, часом проти волі автора) на роман-дослідження. Туга за цілісністю світу править фрагментарним сюжетом і мовою, що то тут, то там переривається серією цитат і асоціацій (тільки на позір випадкових). Мондеґрін - це ослушка, щось неправильне почуте, яке ми наділяє змістом, нам зрозумілим, а не тим, який в повідомлення вкладали. Для роману, в якому герой опановує нову мову і нові з ней пов'язанні реальності, те мондеґрінння - єдиний спосіб надати всьому цьому сенс.

Габа - переселенець з Донецька. Зараз живе в Києві, вчить українську, знайшов роботу вантажника в супермаркеті, сконтактувався з тамтешніми старійшинами, навіть любовну історію собі якусь завів плутану (було б для початку визначитися зі статтю пасії). В анамнезі у Габи - важка любовна історія, він мав роман зі студенткою, який завершився на початку війни, і завершився драматично. Правда, є ще варіант, що Габа снить це все, а в реалі він - порядний чоловік хорошої жінки, яка опікуються ним, поки родина приживається в Києві.

Весь час Габа бесідує бесіди з Кобилячою Головою - тією, зі казки. Українська мова, яку він почав вивчати, вибухнула в голові історіями, які він чув цієї мовою раніше. І то були казки в дитинстві. Казка про Кобилячу Голову виведе його спогади до предків, розстріляних "куркулів" на Донбасі (дітей вислали). Він нарешті знаходить ланку, які поєднає ті смерті і втечі з теперішніми, яка пов'яже в його свідомості дві мови і дві країни. Казка про Кобилячу голову - люто страшна, пам'ятаєте?

Нав'язливий мотив - це все сон, нас хтось снить. Він не має в романі розв'язки. Хто бачить сни про нас і що він зробить, коли прокинеться? Хтозна.

Больше новостей об общественных событиях и социальных проблемах Украины читайте в рубрике Общество