• USD 28
  • EUR 33.7
  • GBP 39
Спецпроекты

Хто прийде і порядок наведе? Чого Кант може навчити українців

Чомусь ми не часто замислюємося над тим, до чого ж врешті-решт треба прагнути чи що саме потрібно робити
Фото: antifashist.com
Фото: antifashist.com
Реклама на dsnews.ua

Ми незчулися, як нарешті настали часи, коли до людини поволі приходить розуміння, що вона таки може самотужки вирішити якісь поважні речі: проголосувати за щось значуще - від Brexit'у до менш важливої петиції локального масштабу - чи вибирати собі президента не за програмою, а за його/її екстравагантною поведінкою або чимось подібним. У кожному разі, все-таки йдеться про те, що попри наше незадоволення кимось/чимось (керівниками, кепськими дорогами, недолугими спорудами тощо), нам неодмінно кортить передовсім продемонструвати і певним чином увиразнити своє обурення й нестримний гнів. Та коли ми, приміром, роздратовані владою чи високими тарифами, то чия це передовсім проблема?

Іммануїл Кант колись зауважив, що людина - це істота, котра має не вишукувати примарних настанов, а здатна, ба навіть мусить, сама собі давати закони. Здавалося б, а що тут складного? Живи собі у власне задоволення! Ну, без перебільшень, звичайно. Проте тут треба додати, що цими законами ще не вичерпується самостійність наших дій. Мало собі дати закони, їх потрібно до того ж і дотримуватися в своїх щоденних прагненнях і вчинках. Однак, коли йдеться про дотримання цих настанов, нам все ще раз по раз кортить розчинитися в зволіканнях і прокрастинації. Або й просто делегувати комусь іншому цю роботу.          

Іншими словами, чому ми не часто вдаємося до того, щоби народжувати в собі (персонально чи в колі однодумців) сили для реалізації наших завдань, а подекуди звертаємося бодай і до традиційних способів їх вирішення? Подібні питання вимагають передовсім з'ясування стосунків із самим собою. Який спосіб життя я обираю? Чому той або той тип життя є правильним і гідним, а інший мені геть не пасує? Як я можу діяти в суспільстві, щоб іще й реалізувати власні бажання?          

Зазвичай заведено говорити про те, що коли ми поставили перед собою певні завдання, то головною проблемою стає придумування, як їх можна досягти. Проте чомусь ми не часто замислюємося над тим, до чого ж врешті-решт треба прагнути чи що саме потрібно робити. Коли в країні кожен на свій розсуд вирішує свої локальні завдання, постають постійні суперечки, які призводять лише до шумовиння обговорень. В результаті ми виявляємо турботу лишень про окремий інтерес. Коли спостерігаємо за кількістю та змістом законів, які ухвалюють наші законодавці, ми вражаємось тим, якого рівня сягає реалізація окремих забаганок. Бо майже нікому не йдеться про суспільні потреби, які належить унормувати.          

Ми заговорили про норми. А хіба нам потрібні норми, а не свобода? Ми ще й досі з гіркотою пригадуємо радянський культ нормативності. В романі сучасного російського письменника Владіміра Сорокіна "Норма" метафорично описується як кожна радянська людина за обідом або вечерею мала спожити якийсь дивний пакуночок, вміст якого складає субстанція, характер якої, мабуть, не треба пояснювати. Він і був символом тієї нормативності, в яку вганялася людина. Ось такий присмак лишається після норми.

Втім, нинішнє звільнення від норми обернулося обожненням крайніх форм індивідуальності (досить подивитися на височенні паркани заміських обнесених угідь). Тепер кожен дає собі не закони, а індивідуальні преференції, які відрізняються від уміння судити про соціально важливу діяльність. Виглядає так, що нам просто вже остогидла не лише соціальна, але і внутрішня нормативність.          

Чому норма перестала відігравати головну роль? Тому що її і далі уявляють як ознаку примусу й наказовості. Натомість варто було б помислити її у процесі застосування, коли вона щоразу конкретизується й обговорюється. Тоді подібне розуміння норми можна було б назвати самореалізацією. Бо норма існує завдяки нам, а не має накидатися кимось згори/збоку. Того, хто унормовує значущі для суспільства речі, можна назвати self-made man. Тобто, ми самі маємо бути творцями норм. Але не тільки творцями, а й тими, хто їх здійснює.          

Реклама на dsnews.ua

Є стара антична приказка: той, хто не вміє підкорятися собі, має підкорятися тому, кому найкраще це вдається. Керувати собою - це не стільки природний дар, а соціальна навичка. Виробити її знічев'я неможливо. Здобувається вона шляхом втілення внутрішньо скерованих дій, у навчанні, а потім і у виконанні своїх справ. І тут не обов'язково критерієм має бути зовнішня успішність. Наприклад, роблячи добрі справи (волонтерство, захист країни, створення суспільних благ), ніхто не очікує, що її/його неодмінно похвалять або винагородять.          

Звичайно, випереджаючи можливі зауваження, потрібно сказати, що тут може виникати інша трудність, пов'язана з перспективою розчинитися в суспільстві й забути себе. Справді, тоді ми потрапляємо в поле дисциплінарних практик. Бо якщо не ми визначатимемо ситуацію, то неодмінно котрась із ідеологій контролюватиме нас.          

Однак доводиться визнати, що відповідаючи на потреби суспільства, людина здатна формувати здатності й уміння, якими вона переймається особисто. Так, процес перетворення на суб'єкта власних рішень і дій увиразнюється в ході соціалізації. Те, що є найважливішим для суспільства, визначається не кимось конкретним, а громадським (але не масовим) рішенням. Відтак, ми таки потребуємо колегіальності, оскільки поділяємо спільний простір від містечка до країни.          

Запитаймо в себе про приватне й загальне, і може тоді припинимо шукати того, хто наведе у нас порядки!

Тарас Лютий - філософ, письменник. Один із лауреатів "Книги року-2016" за монографію "Ніцше. Самоперевершення".

    Реклама на dsnews.ua