Чому Путін погодився на появу європейців на переговорах. І чи справді це добре для нас?
Головна проблема — в мандаті для переговорів. Навіть наші найбільші союзники одночасно хочуть і завершення, і продовження війни
1. Просто щоб ні в кого не було ілюзій: ці переговори не про Україну, хоч ми ніби й у центрі уваги. Це переговори про те, як змусити європейців зняти санкції з РФ в обмін на гарантії безпеки та можливість американських компаній стати посередниками під час продажу російських товарів. І тому поява європейців була передвизначеною.
Просто, через слабкість самих європейців та певну заангажованість американців, Путіну вдалося показати свою згоду ледве не як царський жест милості.
2. Європейці поки явно не готові до нового формату переговорів. І проблема тут не у визначенні переговорника, проблема — в мандаті для переговорів. Справа в тому, що навіть наші найбільші союзники мають одночасно дві протилежні думки: вони хочуть завершення війни (через фінансові та електоральні виклики) й одночасно хочуть її продовження (бо бояться агресії РФ). Як результат — наступними місяцями є висока загроза фрагментації проукраїнської коаліції.
3. У той же час, маємо класичне двомислення Путіна, який хоче торгувати з Європою і тут же говорить про сфери впливу та лякає європейців війною. Власне, така позиція Путіна є головним стримуючим фактором для європейців. Але це не зупиняє, а лише сповільнює фрагментацію коаліції.
4. При цьому, мені здається, що в Києві мало хто до кінця усвідомлює зміну модальності переговорів. І ми пробуємо продовжувати жити за лекалами 2022 року. На жаль, європейці вже почали хитатися, і вони не зможуть жити в логіці 2022-го (приїздіть усі, хто потребує, грошей дамо стільки, скільки треба, Путіна залишимо в ізоляції). Нам потрібно змінювати стратегію і разом з європейцями будувати нову рамку червоних ліній. Бо хочемо ми чи ні, але ці червоні лінії вже починають зсуватися. І тепер питання в тому, в якій формі ми будемо за 5-6 місяців впливати на цей процес. Як учасники з правом голосу чи як спостерігачі.
5. У світі є досить багато країн, які дуже остерігаються того, що право сильного оформлювати сюзеренітет над слабшим може стати тенденцією. І тут нашими природними союзниками стають Туреччина, Єгипет, Саудівська Аравія і низка інших країн. Більше того, така постановка питання ламає стратегію Китаю. А відтак, повторю те, що казав давно: нам потрібно розширювати шахову дошку і виходити з реалій 2026-го, а не 2022 року.
