Енергетичне розлучення в процесі. Як Росія досі заробляє на ЄС і що заважає поставити крапку

До 2022 р. Росія була домінуючим постачальником усіх трьох основних видів викопного палива для ЄС: у 2021-му на неї припадало близько 25% імпорту сирої нафти, 45% імпорту кам’яного вугілля, яке було ключовим паливом для електростанцій і промисловості найбільших економік ЄС, а обсяги закупівель трубопровідного газу сягали близько 145 млрд куб. м на рік, що складало майже половину всього імпорту ЄС.

Поетапний вихід ЄС із російської енергозалежності

У травні 2022-го ЄС ухвалив план REPowerEU, спрямований на скорочення залежності від російських енергоносіїв через енергозбереження, диверсифікацію постачання та перехід на чисту енергетику. Євросоюз швидко відмовився від російського вугілля, запровадив ембарго на нафту й нафтопродукти, а також ухвалив рішення про повну заборону імпорту російського газу до кінця 2027 р.

Більшість країн блоку відмовилася від російської нафти вже у 2022–2023 рр., а Чехія завершила перехід у 2025-му. Винятком залишаються Угорщина та Словаччина, які й далі отримують нафту трубопроводом "Дружба" за безстроковим винятком із санкцій. Для прикладу, лише за травень 2026 р. вони імпортували нафти на понад 740 млн євро, а їхні щорічні виплати Росії за нафту й газ сягають близько 14 млрд євро.

Частка російського газу в ЄС впала з 45% до 12% у 2025 р., а трубопровідні поставки (18 млрд кв. м) йдуть лише через "Балканський потік" до Угорщини та Словаччини. Втрату трубопровідного газу компенсував імпорт СПГ, передусім зі США (60% ринку). Втім, імпорт російського СПГ не скоротився, а навіть зріс у 2026 р. — напередодні повної заборони, яка набуде чинності за пів року. Ця заборона нашрешті ставить під загрозу проєкт "Ямал СПГ" Новатеку, який досі значною мірою залежить від європейських покупців та інфраструктури й наразі шукає альтернативний флот у Південній Кореї та Японії, де санкції менш жорсткі.

Інструменти є, бракує волі: як закрити лазівки для російського нафтогазу

Для повної ізоляції російських енергоресурсів ЄС і G7 мають не лише продовжувати диверсифікацію імпорту, а й узгодити спільні обмеження та ембарго і повністю перекрити Росії доступ до західної інфраструктури, технологій та послуг.

Передусім — повна заборона на нафту з кінцевими датами як послідовний крок після визначення термінів імпорту газу.

Так само слід контролювати постачання в систему ЄС газу із "Турецького/Балканського потоку", закінчити контракт Угорщини з "Газпромом" у 2027-му і окремими заходами вдарити по російських СПГ-проєктах та їхніх операторах.

Не менш важливим є посилення контролю за дотриманням уже чинних обмежень. Суттєвою прогалиною залишаються нафтопереробні заводи у третіх країнах, які використовують російську нафту та експортують нафтопродукти до ЄС. Йдеться як про великі об’єкти, зокрема Reliance Industries в Індії, так і про регіональні вузли — порти Кулеві та Батумі в Грузії, які продовжують торгівлю одночасно з Росією та країнами ЄС. З огляду на вже запроваджені обмеження на імпорт нафтопродуктів, вироблених із російської сировини у третіх країнах, такі об’єкти повинні перебувати під посиленим моніторингом. Вони мають довести спроможність чітко розмежовувати переробку російської та неросійської нафти, інакше ризикують потрапити під санкції, як це вже сталося з індонезійським терміналом "Карінум", який активно отримував російську нафту з "тіньового флоту" в обхід встановленої цінової стелі (прайскепу).

Окрему загрозу становить так званий "тіньовий флот", який транспортує російську нафту поза належним регуляторним контролем, створюючи як екологічні, так і санкційні ризики для Європи. Використання застарілих суден, уникнення інспекцій та порушення морських стандартів підвищують ймовірність аварій, що можуть призвести до потрапляння російської нафти в європейські води. Водночас значна частина морського експорту російської нафти та нафтопродуктів і надалі обслуговується компаніями з країн ЄС і G7, що послаблює ефективність чинних санкційних обмежень.

Пропозиція з тотальної європейської заборони на надання морських послуг для танкерів з російською нафтою фактично відкладена, хоча ЄС поступово й розширює критерії визначення суден, які підпадають під санкції (після ухвалення 21 пакета санкцій вони поширюються на будь-які судна третіх країн, що здійснюють постачання, заправляють або надають інші послуги танкерам російського "тіньового флоту").

Відсутність узгодженої заборони означає, що ключовим стримуючим інструментом залишається цінова стелю, за якою дозволено торгувати російською нафтою та нафтопродуктами. Показовим був процес перегляду цінової стелі. Кіпр, Мальта та Греція — країни, чиї судновласники й страховики традиційно залучені до обслуговування російського нафтового експорту, виступили за його перерахунок у бік підвищення, що є безпрецедентною позицією на п’ятому році повномасштабної війни. Проблема в тому, що перегляд прайскепу спирається на ціни попередніх місяців, тож фіксує вже застарілий, вищий рівень у момент, коли реальна ціна Urals на ринку впала. Добре, що в 21 санкційному пакеті ЄС все-таки вирішив продовжити на 12 місяців чинне обмеження ціни на російську нафту на рівні 44,1 $/барель. 

Однак і ефективність торгівлі за ціновою стелею обмежена, бо наявний процес контролю лежить на судновласниках, які натомість отримують підтвердження від фрахтувальника чи російського продавця, а це передбачає можливість обходу за умови зацікавленості сторін угоди. У цьому контексті до встановлення повної заборони на обслуговування російського експорту країнами G7 контроль над дотриманням прайскепу мають виконувати фінансові інституції, зокрема банки, які підтверджують суми транзакцій.

Ключова проблема сьогодні — не відсутність інструментів, а брак політичної волі, щоб довести справу до кінця. Угорщина й Словаччина продовжують імпорт, "тіньовий флот" діє поза контролем, а дотримання цінової стелі на російську нафту досі залежить від скрупульозності компаній з країн ЄС/G7, які обслуговують російський експорт і зацікавлені в його продовженні.

Повна ізоляція російської енергетики можлива лише за умови, що Євросоюз і G7 перейдуть від управління цінами російського експорту до обмеження його фізичних обсягів — інакше залишкова залежність продовжуватиме фінансувати війну проти України.