Філарет. Людина з десятком облич і десятком гримас

Викладу кілька фактів і кілька апокрифів, які, як на мене, трохи розкриють цю фігуру. Людину, яка точно вже увійшла в історію.

Почати потрібно з того, що Філарет став першим українцем з 1799 (!) року, який очолив київський престол. Імперія 170 років не дозволяла українцеві очолити київську кафедру. Філарет став митрополитом через донецьке походження, Одеську семінарію, не зовсім коректні висловлювання про українську мову, співпрацю з КДБ. Але за його часів був здійснений переклад Біблії українською. 

Він був хворим владою. Влада була його наркотиком. І після поразки на виборах патріарха в 1992 році він не міг і не хотів бути другим. Друга поспіль поразка, коли йому не вдалося відділити українську частину церкви від Росії, а сам він був підданий анафемі, не зламали його. Навпаки, він почав рухатися до того, щоб самому стати патріархом. Про цей період варто згадати дві речі. По-перше, його опонентом став Володимир Сабодан, якого прислали з Ростова (куди потім втік Янукович). І Сабодан був зовсім не молитовником, як про нього багато потім говорили. Сабодан був класичним "вишиватником", який в Росії робив шароварні вечорниці, вмів краще за Філарета говорити українською, і головне — він був відданий Москві. Між іншим, він також балотувався на патріарха у 1992-му й відібрав частину голосів у Філарета.

Викривачем Філарета на зʼїзді у Харкові (тим, хто розповів про жінку і дітей) був Іонофан (єпископ Тульчинський, якого недавно обміняли на наших полонених). Іонофан — людина, про яку говорили і говорять як про яскравого представника ЛГБТ. У ті далекі роки, на програмі Піховшека "Пʼятий кут", Піховшек спитав у Філарета про звинувачення в одруженні. Філарет відповів: "Це куди менший гріх, ніж мати келійника". Цей ефір давно забувся, на жаль.

Але Філарет, який мав валізи компромату на український клір, так ніколи їх і не розкрив. Чому? Питання відкрите. Як на мене, спілкування зі спецслужбами, не виключено, що й московськими, не припинялося ніколи. І хто з його оточення які має звання — окрема тема для дослідження.

Філарета багато хто звинувачує у передчасній смерті Володимира Романюка. Ця тема також ще чекає на свого дослідника, який розставить крапки над багатьма "і". Але з цього моменту ми можемо говорити про майже два десятиліття жорсткого правління Філарета, який зумів побудувати окрему церкву. Так, було багато спротиву, було багато проблем, були непрості часи Кучми, коли була, по суті, введена квота: на три церкви Московського патріархату будується одна Київського. Були малопродуктивні часи Ющенка, коли мало що було зроблене з боку влади. Були жорсткі часи Януковича. Але церква стала самостійним і реальним політичним гравцем. І тут величезна заслуга самого Філарета, який якось сказав на питання про засилля московських церков: "Нехай будують, потім все одно вони перейдуть до нас". 

В ті часи сталася анекдотична подія. В газеті "Сегодня" на одному розвороті вийшло два матеріали. Стаття про Філарета з його великим фото. І рекламна стаття про завод імені Антонова з заголовком великими буквами: "Антонов — сила государства". Для непосвячених: агентурний псевдонім Філарета — "Антонов".

Про Томос вперше заговорили в часи Ющенка, але тоді ця історія зірвалася. В часи Порошенка все вдалося, попри те, що росіяни заговорили про зняття анафеми, що було дуже важливо для самого Філарета. І як би там не було, те, що він наступив сам собі на горло і погодився на обрання митрополитом Епіфанія, — це був крок, який багато чого пробачає Філарету. Скільки це коштувало — зараз, напевно, не має значення.

Про Філарета неможливо говорити в чорно-білих тонах. Але він є прикладом того, як дух українства пробивається крізь товщу тисяч нашарувань тих епох, в яких нашій нації довелося жити. І саме він буде тим, хто, попри все, відродив інституційно українську церкву. Повторюся, можливо, сам того не бажаючи: усвідомлення, що він робить, прийшло явно трохи пізніше, ніж він почав рухати цей віз.

А наостанок розповім апокриф про Іонофана (того, хто викривач і апологет ЛГБТ). Кажуть, що він прийшов каятися до Філарета. Після малопродуктивної розмови Іонофан запитав: "То який у мене вихід?" Філарет показав на вікно і сказав: "Вихід завжди є". Іонофан вибрав депортацію до Москви.