На фінансовому допінгу. Як НБУ веде Україну до керованої бідності
Макрофінансова стабільність України сьогодні тримається не на міцності внутрішнього ринку, а на регулярності закордонних траншів. Це створює небезпечний парадокс: поки НБУ звітує про рекордні валютні резерви, реальна економіка залишається знекровленою
Випала нагода перечитати одне інтерв’ю голови Національного банку України Андрія Пишного. У ньому найважливіше — навіть не окремі показники, а інтонація. Голова НБУ фактично визнає: країна увійшла в "критичний момент", бо затримка зовнішнього фінансування вже прямо впливає на стійкість держави.
Це дуже серйозне зізнання. Воно означає, що вся нинішня модель макрофінансової стабільності України тримається не стільки на внутрішній силі економіки, скільки на регулярності зовнішніх вливань. І це головна правда, яку Нацбанк роками намагався загорнути у мову про "стійкість", "контрольованість" і "збалансованість".
Пан Пишний каже чесно: план "Б" є, але він вузький. Це внутрішній борговий ринок. Іншими словами, якщо зовнішні кошти затримуються, держава ще сильніше спирається на внутрішні запозичення, передусім через банки.
Але в тому ж інтерв’ю лунає і друга чесна теза: ресурс банківської системи не безмежний. А це означає, що так звана альтернатива зовнішньому фінансуванню насправді не є повноцінною. Це лише тимчасова підпора. Отже, архітектура, яку НБУ називає стійкою, виявляється системою критичної залежності — від міжнародної допомоги, від ритмічності надходжень, від політичних рішень партнерів.
Офіційні дані НБУ лише підтверджують цю проблему. У січневому прогнозі там очікували, що економіка України у 2026-му зросте лише на 1,8%, а інфляція наприкінці року становитиме 7,5%. Уже 19 березня НБУ визнав зростання зовнішніх та інфляційних ризиків і зберіг облікову ставку на рівні 15%, прямо пов’язавши це рішення з потребою підтримати привабливість гривневих інструментів і стійкість валютного ринку. Тобто навіть у базовому сценарії країні пропонують не розвиток, а режим жорсткого утримання рівноваги.
Такий режим можна назвати просто: дорога стабільність без прориву. Банки прибуткові, ліквідні, капіталізовані. Але чи працює ця система на масштабне економічне відновлення? За даними НБУ, торік банки отримали 126,8 млрд грн прибутку (майже половина з цієї суми припала на держбанки). Проникнення чистих бізнес-кредитів в економіку, яким так пишається НБУ, зросло лише до 8,7% ВВП, а ринкові ставки за гривневими кредитами бізнесу в грудні 2025 р. становили 15,2% річних. Це свідчить не про кредитний прорив, а про дуже обережне, дороге й обмежене фінансування економіки.
І тут постає головна суперечність. НБУ говорить про розвиток кредитування, але сам же визнає, що "підживлює" попит банків на ОВДП своїми інструментами. Тобто банківську ліквідність у кризовій економіці стимулюють не лише до кредитування виробництва, а й до фінансування державного боргу. Для банку це зрозуміла логіка: ОВДП безпечніші, простіші, часто вигідніші за довгі інвестиційні проекти в промисловості, машинобудуванні чи глибокій переробці. Але для держави це пастка. Бо країна, яка воює і має відбудовувати виробництво, не може нескінченно жити в моделі, де фінансова система передусім обслуговує бюджет, а не структурну модернізацію.
Ще одна незручна правда випливає з валютної політики. Станом на 1 квітня міжнародні резерви становили $52 млрд, але лише за березень вони зменшилися на 5%. У тому ж місяці НБУ продав на валютному ринку $4,77 млрд, тоді як на рахунки уряду надійшло $3,05 млрд міжнародних коштів та валютних ОВДП. Це означає, що курсова стійкість підтримується не силою експорту чи інвестицій, а зовнішніми надходженнями і великими валютними інтервенціями.
Більше того, сам НБУ у своєму Інфляційному звіті визнав: значні обсяги зовнішньої допомоги дали змогу покривати попит приватного сектору на іноземну валюту та одночасно нарощувати резерви до рекордного рівня. Там само НБУ зафіксував, що у IV кварталі 2025 р. дефіцит торгівлі товарами розширився до $15,7 млрд. Отже, резерви — це не доказ оздоровлення економічної структури. Це доказ того, що зовнішня допомога наразі компенсує слабкість платіжного балансу.
Теза про "помірну інфляцію" також уже виглядає хиткою. 10 квітня НБУ повідомив, що в березні інфляція прискорилася до 7,9% рік до року та перевищила січневий прогноз, а загальний рівень цін на пальне стрибнув на 23,4% саме через війну на Близькому Сході та подорожчання нафти й газу. Це дуже показовий момент: Нацбанк визнає, що значна частина цінового тиску має "імпортований" та воєнний характер. Але відповідає на це все тією ж старою мовою — утримувати жорсткі монетарні умови. Проблема в тому, що висока ставка не виробляє електроенергію, не створює резервів пального, не будує нових логістичних маршрутів і не зменшує імпортозалежність. Вона лише охолоджує економіку, яка й так зростає мляво.
Отже, куди веде Україну Нацбанк? Не до катастрофи — але й не до розвитку. Він веде її в коридор керованої бідності з дорогими грошима, де головна мета — не прорив, а недопущення зриву. Це політика виживання, а не модернізації. Вона дає прибуткові банки, відносно стабільний курс і пристойні резерви на папері. Але водночас вона консервує слабке кредитне проникнення, високу залежність від донорів, переорієнтацію банків на держборг і хронічний брак довгого ресурсу для реального сектору.
Україні потрібен інший Нацбанк — не той, що милується власною "стійкістю", а той, що працює на економіку воєнного часу і післявоєнного ривка. Центральний банк не має друкувати гроші під дефіцит. Але він зобов’язаний разом з урядом формувати іншу фінансову архітектуру: дешевший довгий ресурс для виробництва, спеціальні механізми для ОПК, енергетики та переробної промисловості, новий баланс між антиінфляційною політикою і політикою розвитку. Інакше Україна ризикує залишитися з дуже "правильним" Нацбанком — і дуже слабкою економікою.
Фраза Пишного про "критичний момент" насправді є вироком нинішній моделі. Бо якщо після років "стійкості" країна залишається критично залежною від зовнішнього фінансування, а внутрішній банківський ресурс не здатен стати повноцінною опорою розвитку, значить проблема не лише у війні. Проблема — у самій філософії економічної політики. І саме її час змінювати.
