Великі борги чи мала посилочка. Де Україні знайти мільярди доларів на фінансовий порятунок

Нещодавно не тільки уряд і президент із посиланням на вимоги МВФ, а навіть Євросоюз заявив, що умовою для подальшого фінансування України є ухвалення кількох законів. Особливо наголошується на скасуванні пільги з ПДВ для посилок вартістю до 150 євро.

Просто зараз відбувається шалений тиск на депутатів Ради, аби вони раз за разом не провалювали відповідні голосування. І це при тому, що прогнозований ефект від нового оподаткування посилок — близько 10 млрд грн на рік. Для порівняння: уряд говорить про десятки мільярдів зовнішнього фінансування, яке Україні потрібне від партнерів.

Зрозуміло, що об’єднана Європа хоче привести Україну до своєї правової рамки — там така система вже діє. А в нас удома є активні й впливові лобісти цієї норми: власник однієї з великих мереж особисто агітував за ПДВ на малі посилки. Останні називають це підтримкою української економіки. Але ж треба підтримувати не будь-що, а потенціал і розвиток, тобто виробництво складної продукції. А який розвиток на ширвжитку?

Утім, це вже окрема дискусія. Бо є цікавіше питання: чому невиконання саме цієї реформи загрожує міжнародному фінансуванню, без якого Україна під час війни просто не може обійтися?

Захід підтримує нас, аби підкоригувати роботу митниці? Чи це геополітичний розрахунок: щоб Україна вистояла проти Росії? Відповідь очевидна, але фінансове питання лишається.

Найчастіше пояснення таке: хочемо отримувати гроші — самі маємо економити або збирати більше податків.

Добре. Але давайте розбиратися. Суми, які можна назбирати на посилках — мізерні порівняно з масштабом українських фінансових проблем. Так, для бюджету воюючої країни кожен мільярд має значення, але 10 млрд грн — це приблизно чверть мільярда доларів. Порівняйте це з десятками мільярдів доларів, які Україна щороку потребує від зовнішніх партнерів.

Ключове питання навіть не в тому, чи потрібен ПДВ на посилки. А в пріоритетах.І тут я хочу вказати на значно більше джерело потенційної економії, про яке за дискусіями про посилочки говорять набагато менше.

Це — державний борг, а точніше його погашення і обслугоування.

Найбільше держава зараз платить за внутрішніми облігаціями. Але це окрема історія: ОВДП потрібні для фінансування урядових витрат та відіграють важливу роль у функціонуванні фінансової системи (хоча і тут держава переплачує кредиторам через високі відсотки).

А що з боргами перед зовнішніми кредиторами?

Варто одразу сказати, що виплати за значною частиною державних зобов’язань в іноземній валюті вже були відкладені або змінені завдяки реструктуризації 2024 р. При цьому Україна продовжує справно обслуговувати борги перед міжнародними фінансовими організаціями. Обслуговуються й деякі інші зовнішні зобов’язання. Якщо ж подивитися на ситуацію з держборгом у перспективі, то реструктуризація-2024 була масштабною. Україні вдалося скоротити номінальну вартість реструктуризованого боргу більш як на третину, або на $9 млрд. А з урахуванням перенесення платежів і зміни купонів економічна вартість вимог кредиторів — тобто haircut у термінах теперішньої вартості — знизилася приблизно на 60%.

Виглядає чудово. Але це ще не все.

В Україні живучий наратив, що зменшення своїх боргів — це останнє, чого може добиватися держава. Що реструктуризація — це майже фінансовий апокаліпсис, після якого нормальна країна ще довго не підводиться.

Насправді у світі суверенні борги реструктуризувалися сотні разів. Наприклад, класичне дослідження Cruces і Trebesch охоплює 180 реструктуризацій у 68 країнах із 1970-х до 2010 р. Середній preferred haircut у них становив 37%.

Але й це значення не надто промовисте, бо розкид був величезний. У 123 випадках кредитори погоджувалися переважно на перенесення строків погашення — і середній haircut становив близько 24%. А в 57 реструктуризаціях, де урізали ще й номінал боргу, середній haircut сягав майже 65%.

Ось лише декілька дуже вигідних для країн-боржників кейсів. Росія у 2000 р. — haircut близько 51%. Аргентина у 2005-му — майже 77%. Ірак у 2006-му — майже 90%. Причому йшлося не про якісь дрібні суми. У російській реструктуризації було залучено майже $32 млрд боргу, в аргентинській — понад $60 млрд, в іракській — майже $18 млрд.

Реструктуризація зі зниженням і без зниження номінальної вартості держборгу за країнами у 1975–2010 рр.

І Україна в 2024 р. провела велику за міжнародними мірками реструктуризацію. Але не безпрецедентну. 

Світова статистика показує, що у виняткових випадках кредиторам доводилося погоджуватися на втрату 70–90% теперішньої вартості своїх вимог. Тобто зараз сама постановка питання "Чому б не списати більше?" не є якоюсь економічною єрессю.

Що ми і зробимо. Чи відповідає нинішній рівень боргового полегшення масштабу українського воєнного шоку? Бо Україна має не просто боргову кризу. Україна має найбільшу війну в Європі з часів Другої світової, величезні оборонні видатки, зруйновану інфраструктуру, багатомільйонну міграцію за кордон і економіку, що працює в режимі виживання.

Тому з питання про подальше боргове полегшення потрібно зняти "табу".

Уявляєте, наскільки кращими були б перспективи України, якби вдалося ще зменшити боргове навантаження?

Я не маю на увазі механічне 90% усього зовнішнього боргу. Бо зовнішній борг України — це не одна купа грошей. Серед його тримачів є міжнародні фінансові організації, уряди, приватні власники облігацій та інші категорії кредиторів, і до кожної застосовуються різні правила. Але якщо під час війни ми готові сперечатися за кожні додаткові 10 млрд грн податкових надходжень, то чому настільки мало говоримо про можливість подальшого зменшення мільярдів і десятків мільярдів майбутніх боргових платежів?

Найпоказовіший тут кейс МВФ. Україна зараз — один із найбільших боржників Фонду і при цьому справно обслуговує і повертає йому старі кредити, відсотки та комісії. Тобто беремо нові позики і віддаємо попередні.

Та варто хоча б затнутися про списання, одразу лунає відповідь: МВФ боргів не "пробачає", бо має особливий статус кредитора останньої інстанції. Але правда не зовсім така. МВФ уже списував борги в цьому столітті. За програмами HIPC та MDRI 36 найбідніших країн отримали "повне боргове полегшення". Так, це були спеціальні програми для найбідніших країн на кшталт Болівії чи Ефіопії, і фінансувалися вони за особливою схемою — із внесків інших держав та ресурсів самого МВФ. Але хіба найбільша війна в Європі з часів Другої світової — менш поважна причина для виняткового механізму? Можливо, за чотири останні роки варто було б розробити спеціальну програму, яка дозволила б Україні позбутися хоча б частини з $15-мільярдного боргу перед МВФ?

Можливо, тоді й не довелося б так закручувати гайки українцям.

Можливо, більше грошей залишалося б на оборону. І на відновлення. На інвестиції та економічний розвиток.

І це вже питання не до парламентарів, які голосують чи неголосують за чергову норму про посилки. А до уряду і до тих, хто веде переговори з нашими кредиторами. Передусім до незмінного в період воєнного стану міністра фінансів Сергія Марченка.

Чому ми домовилися з кредиторами саме про такий рівень боргового полегшення — і чому не пішли далі?

Чому додаткові мільярди так наполегливо намагаємося збирати всередині країни, тоді як зменшення майбутніх (і поточних) боргових платежів вже не стає таким самим предметом політичного торгу з партнерами?

І нарешті — чому мала посилка стає каменем спотикання на шляху до отримання мільярдів доларів допомоги?

Можливо, проблема не тільки в тому, що Україна недостатньо коштів збирає.

Можливо, настав час знову поговорити про те, скільки грошей Україні доведеться віддавати.