Внутрішньополітична криза. Причини

На першому страхові можна не зупинятися. Тут все зрозуміло. Тому дуже коротко зупинюся на двох інших.

1. Я вже свого часу і писав, і говорив, що становим хребтом української влади від часів пізнього Кучми є силовики. Вони є головним джерелом влади й політичних можливостей для кожної нової чинної влади. Така ситуація стала однією з причин обох наших революцій, але після революцій система самовідновлюється. Останні роки маємо певну зміну: силовики розділені між владою й антикорупційною опозицією (на сьогодні електорально не дуже впливовою, між іншим). Але для українського бізнесу взагалі та українських еліт зокрема — ситуація від цього особливо не міняється. Силовики є частиною можливостей елітних груп змінювати чи задавати порядок денний. І страх попасти під каток силовиків (не обовʼязково законний) є одним з ключових рушіїв всіх дій або бездіяльності елітних та бізнес-груп.

2. Страх змін значно глибший, і його головна причина — порушення статус-кво — виводить всіх гравців з рівноваги. Бажання змін зʼявляється виключно в момент глибинних криз, повʼязаних в тому числі з діями силовиків. Але вся енергія змін іде на подолання локальних криз, а не на більш структурні та глобальні зміни. Всі елітні групи борються саме на тактичному рівні за утримання чи відновлення статус-кво. Власне політична боротьба зводиться, перш за все, саме до цього. А політична боротьба є основою того, як розвивається держава.

3. Як вийти із цих двох страхів — головне питання нашої стійкості на найближчі роки. Почати потрібно з того, щоб якнайменше поставити правильні питання. Без цього неможливо рухатися вперед. І це стосується абсолютної більшості нашого політикуму. Але, крім поставлених питань, потрібно почати діалоги про майбутнє. Власне відсутність діалогів про майбутнє і заміна їх срачами в стилі Шустера чи слоганами в стилі "Євро проходить, а стадіони залишаються" є головною проблемою останніх 30 років.