• USD 39.4
  • EUR 42.8
  • GBP 49.9
Спецпроєкти

Як бути з "блокадою" ОРДЛО. Тетчер і Подерев'янський рекомендують

Україна не перша і, напевно, не остання країна, де групи активістів намагаються, і часто успішно, нав'язати свою волю всьому суспільству
Тетчер скоротила профспілкам можливість пікетування, обмеживши місця його проведення
Тетчер скоротила профспілкам можливість пікетування, обмеживши місця його проведення
Реклама на dsnews.ua

Це сьогодні Великобританія сприймається як зразкова, вільна, капіталістична країна, а на початку 1980-х, коли до влади тільки-но прийшла Маргарет Тетчер, все було трохи по-іншому. Капіталісти затюкано тулились по кутках, а реальною владою в Англії були профспілки, які могли всі. Навіть в СРСР, країні переможного соціалізму, їх колеги вели себе куди більш скромно, хоча і були школою комунізму і навіть "приводним ременем" від партії до широким масам трудящих, але такий привільному життя, як у Британії, у радянських профспілок зроду не бувало.

Британські профспілки могли запросто звалити уряд, проголосити нескінченну страйк, визначити умови найму та звільнення, загалом, змусити всіх танцювати під профспілкову дудку. Політичне життя країни крутилася в той час навколо нескінченних страйків і переговорів лідерів профспілок з прем'єр-міністрами. Сила профспілок була в тому, що за тодішнім законодавством їх дії не потрапляли під статті Кримінального кодексу. Вони могли пікетувати, де завгодно і скільки завгодно, тероризувати не членів профспілок, не допускати їх до місця роботи і залякувати, блокувати дороги.

Чому так? Тому, що вважалося, що саме профспілки представники цього народу, вони представляють народну волю. Ну і уряду лейбористів під час перебування у влади в 1960-1970-х роках не забували вносити зміни в законодавство, які посилювали профспілки. Особливою міццю виділялися профспілки шахтарів. Тодішнім британцям здавалося, що так буде завжди і зробити з цим нічого неможливо.

Триденний робочий тиждень, нескінченні страйки і переговори - це була британська реальність, до якої всі звикли

Але раптом виявилося, що це не так. За час нескінченних страйків і переговорів у прем'єра Маргарет Тетчер з'явилася ідея, як позбавитися від всевладдя профспілок.

По-перше, скоротити профспілкам можливості пікетування, обмеживши їх місцями, пов'язаними з їх безпосередньою роботою, іншими словами, на шахті пікетуйте скільки завгодно, а в місті або в штаб-квартирі компанії — немає.

По-друге, профспілки були позбавлені права примушувати працівника обов'язково вступати в профспілку.

Реклама на dsnews.ua

По-третє, профспілки зобов'язали приймати рішення шляхом таємного, а не відкритого голосування, що повинно було позбавити профспілкових активістів можливість третирувати рядових членів профспілок, готових до компромісних рішень.

Ясна річ, що пропозиції Тетчер були агресивно зустрінуті представниками партії лейбористів і профспілковим активом, а от суспільство і навіть рядові члени британських профспілок сприйняли їх з розумінням. Щоправда, прем'єр давала собі працю пояснювати британцям свої дії, роз'яснюючи, що і чому. Прем'єр наочно продемонструвала, що страйки так само наносять шкоду рядовим членам профспілок, як і решті суспільству, що економічні ідеї профспілкових лідерів і лейбористів ведуть Британію до злиднів і руїни. Знищують енергетику, позбавляють британців комфорту, підривають безпеку країни. Та ще й беруть гроші у найлютішого противника вільного світу - СРСР.

Британці зрозуміли прем'єра. Крок за кроком привілеї профспілок були обмежені, а рядові британці повернули собі право не бути членом профспілки, вибирати, в який саме вступати, а крім того, шляхом таємного голосування вирішувати, починати страйк та пікетування або поки не варто. Суди також не залишилися в стороні від ідеї прем'єра захистити права пересічних громадян. Раз за разом британські профспілки виявлялися винними в заподіянні шкоди клієнтам, компаніям і простим британцям. До 1990 р., коли Тетчер пішла з поста прем'єра, від всевладдя профспілок Британії не залишилося і сліду.

Звичайно, Україна не Британія. У нас в країні все набагато простіше. Навіть зовсім просто. Не обов'язково бути членом профспілки, щоб починати що-небудь вимагати, пікетувати або побудувати "редут" імені Отто Бісмарка і заблокувати залізницю. Все це не потрібно. Треба просто оголосити себе патріотом, який просто-таки не може жити за "контрабандної торгівлі вугіллям з підприємствами, які опинилися на території ОРДЛО. Всі. Цього достатньо. Не треба навіть нікого примушувати вступати в "профспілка". Просто зібрати групу однодумців, висунути патріотичну ідею і заблокувати дорогу чи міст. Далі з'являться експерти, співчуваючі, які згадають про Майдан, про владу, яка наживається, про страждання народу і т. д.

Звичайно, приємно, що в України є хоч щось віддалено нагадує Британію (правда, не в найкращі часи), а саме: нескінченні пікети, блокування, третирування співгромадян активістами. Але...

Британії пощастило, знайшлася Тетчер, яка вчасно згадала, про те, що всім зручніше, коли пікетують біля робочого місця, вступ в організацію (навіть саму благородну) - право, а не обов'язок, ну і рішення треба приймати таємним голосуванням. І звичайно ж, як дочка бакалійника і жінка, ведуча сімейний бюджет, проявила інтерес до джерел фінансування нескінченних страйків і пікетів. Може, пора і в Україні поцікавитися у "блокадників", а власне кажучи, кого представляємо і на які, так би мовити, "бабки" пікетуємо?

Бажання покерувати країною по власному (патріотичному) розсуд цілком зрозуміло. Нічого ганебного в цьому немає, але всьому є свій час. Прийде термін виборів, виходь, перемагай, керуй. Не можеш? Вибач - посунься.

Є, звичайно, в Україні і традиції Майдану, революційний народ має своє право, а уряд зобов'язаний прислухатися. Це абсолютно вірно і частина національної традиції. Особливо актуально в руслі розвитку національної традиції звучить пропозиція класика сучасної української літератури Леся Подерев'янського, який справедливо запропонував прописати Майдан Конституції. Мовляв, народ має право, зібратися на площі і вимагати від влади звіту (або, припустимо, дострокових виборів).

Є, однак, "маленька" проблема: а скільки має бути народу, щоб він міг вимагати? Лесь Подерев'янський зі знанням справи відповідає: до х*я!

Класик прав. Краще не скажеш. Тим, кому кортить, кого мучить патріотичний зудень, варто згадати 1 грудня 2013 р. і прикинути, скільки народу вийшло на вулиці благословенного Києва. Півмільйона? Мільйон? Хто його знає. У будь-якому разі "до х*я"! І ось у тій ситуації треба було бути круглим ідіотом (або Віктором Януковичем), щоб не покарати винних у пригніченні народу, не оголосити про прийдешні пільги і послаблення, ну і про невідворотних дострокових виборах, на яких всі незадоволені зможуть проявити свою волю. Висувати революційні вимоги на порожній площі, м'яко кажучи, нерозумно.

    Реклама на dsnews.ua