Економічний географ Іван Савчук: Якщо американські інвестори і прийдуть в Україну, то не в "рідкоземи", а в сланцевий газ

— Верховна Рада 8 травня ратифікувала угоду про створення Американсько-Українського інвестиційного фонду відбудови. До цього президент США Дональд Трамп часто говорив про рідкісноземельні елементи України. Але чи справді Україна на них так багата? Які у нас є "рідкоземи"?

— Почнемо з того, що є поняття геологічного родовища, а є поняття промислового родовища. У кожному кілометрі земної кори є всі хімічні елементи, питання лише у кількості того, що там залягає. Рентабельність і промислове використання — це особлива історія.

В Україні до початку широкомасштабних бойових дій у промисловому обсязі переробляли золу з окремих шахт Донбасу на чистий германій. Тепер ця інформація зі зрозумілих причин закрита.

Узагалі ця історія починалася ще в 1930-ті, коли був створений Запорізький завод кольорових металів. "Рідкоземи" є цінними для новітньої наукоємної електроніки, особливо у космічній сфері. Незалежна Україна не займалася розвитком цього сегмента економіки, й особливої потреби у цих металах не було.

Ще у нас виробляли танкову броню на базі руди із залізорудного родовища Камиш-Бурунського басейну (Крим, Керч). Це було єдине в СРСР родовище, де в природному стані пов'язана залізна руда і ванадій. Зараз в Україні найбільші встановлені потужності з виробництва цих металів є на Запорізькому заводі кольорових металів та у державної Об'єднаної гірничо-хімічної компанії (ОГХК), яка переробляє переважно рутилові руди Верхньодніпровського родовища (Дніпропетровська область).

Маємо такою виплавку чистого титану на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті. Щоправда, магній там тепер не виробляють, бо його отримували з ропи Сивашу (Крим).

Великі запаси рідкісноземельних металів у нас пов'язані з титановими рудами. Слід розуміти, що у світі чистих родовищ цих металів, за винятком літію, не існує. Це продукт багатостадійної переробки комплексних руд.

— Отже, переробка впливає на собівартість їх усього, крім літію? І що в нас із літієм?

— Звісно. Літій збирають як ропу в напівпустельних і пустельних районах. Як-от у Тибеті в КНР, Патагонії в Аргентині тощо. Тому коли кажуть, що в нас із комплексного родовища будуть добувати літій і це найбільші запаси, то всі забувають ключове словосполучення — це геологічні запаси, а не промислові. Немає на території Європи загалом і в України зокрема промислових запасів літію. У нас немає таких напівпустельних районів із солоними озерами і ропою, де в промислових масштабах можна отримувати літій. Але є комплексні руди.

Комплексні руди дуже складно переробляти. Це також екологічно шкідливий, енерго- та водомісткий процес. Хто дуже хоче зрозуміти, що відбудеться, якщо почнуть, наприклад, інтенсивніший видобуток титанових руд, можна приїхати в Іршанськ на Житомирщину й побачити як працює драга, навколо якої утворена пустеля. Це штучно створена пустеля на Поліссі.

Інший приклад: щойно ми починаємо будь-який видобуток на кристалічному щиті в Кіровоградській області, одразу знижуємо рівень води в сусідніх колодязях, тобто ми маємо розуміти, що є прямий і непрямий впливи.

— Ви згадали титан, а де його використовують у світі? І чи зацікавляться іноземні інвестори його родовищами в Україні?

— Перше і головне зараз — штучні суглоби для людей похилого віку. Ще його використовують у космічних чи авіаційних технологіях, але трансплантаційна медицина — нині головний його споживач. У Західній Європі роблять планові операції для літніх людей. Там на 10—20 років людині продовжують активний спосіб життя, а у нас через суглоби люди мучаться, бо такі операції дорогі.

Загалом за сучасної цінової кон'юнктури на ті ж рідкісноземельні метали, добувати їх в Україні не вигідно і екологічно шкідливо. Відтак мені важко сказати, в якому саме секторі будуть зацікавлені зараз американські інвестори. Зважаючи на довоєнні дані, якщо вони кудись і підуть, то не в "рідкоземи", а в сланцевий газ.

— Виходить, що у нас і немає реальних джерел рідкісноземельних елементів, яких стосується угода між США та Україною?

— Реальні промислові запаси рідкісноземельних елементів — це зола і попіл кам'яного вугілля. Це відходи відповідних ТЕС. Є шламовідходи перших років роботи підприємств, які нині входять до складу Об'єднаної гірничо-добувної компанії, вони вважаються техногенним родовищем. Це справді можна переробляти.

Плюс треба мати на увазі, що у власності держави лишилося не все. Держава лишила за собою частково титанову (за рахунок ОГХК), уранову, частково кам'яно-вугільну промисловість. Ця ж угода з США стосується саме державних активів. Велика частка держави лишається у нафто- та газовидобуванні.

— Якщо перейти від металів до газової галузі, якої також стосується угода, то, на Вашу думку, в неї легше буде залучити американські інвестиції?

— Сланцевий газ, безумовно, в України є. На відміну від Юзівської ділянки, український уряд контролює ділянку на території Львівської області, де можна видобувати сланцевий газ. Тим більше, що в Україні є проблеми з своїм видобутком (як наслідок ударів РФ) і взимку вже офіційно прогнозується дефіцит, якщо не наростити видобуток, не провести заходи з економії газу чи не імпортувати. До того ж в Україну завозяться установки генерації електроенергії на газу, а це збільшує його споживання.

— На яких глибинах у нас родовища газу? Чи можна найти нові родовища нафти та газу?

— В Україні найбільші запаси природного газу зосереджені на глибині 3 тис. м. Рентабельний видобуток в світі не більш як 1 км. До речі, що нижча ціна на газ та нафту у світі, то менше його добуватимуть в Україні. Коли наші громадяни радіють падінню цін на марку Urals, то у нас в торговельному плані та ж сама марка нафти. Її створили тоді, коли СРСР почав масово експортувати нафту до країн Центральної Європи саме з родовищ в Україні. Тоді сформували цей бренд.

Повторюся, в Україні найбільш перспективним є шельф. Та вкладати кошти в геологічний пошук на шельфі, за умов невизначеності військово-політичної ситуації в акваторії Чорного моря, щонайменше ризиковано.

Є Олеська площа на території Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, але якщо буде гідророзрив, а інших технологій підйому сланцевого газу немає, виникне проблема із забрудненням підземних вод і зниженням водних горизонтів. Бо всі країни видобувають сланцевий газ в малозаселених і напівпустельних районах. В Україні напівпустельні і малозаселені райони тимчасово окуповані, і сланцевого газу там немає.

Велике нафтогазоконденсатне родовище у нас біля селища Андріївка на Харківщині, називається "Сахалінське". Це ніби як приватне родовище.

Безумовно, можна знайти середні за розміром запаси. Але це вартісні пошуки і глибинні родовища. У нас вже немає фонтануючих родовищ. Така само ситуація із природним газом. Унікальна Шебелинка на Харківщині була останнім великим його родовищем в Україні.

В України, безумовно, є комплексні промислові запаси сірки, промислові запаси солей, з яких можна так само отримати рідкісноземельні елементи. Питання знову ж в рентабельності. Словом, рентабельні речі вже використані або використовуються.

— А загалом знайти якісь родовища вже складно?

— З погляду геології Україна є найбільш вивченою на теренах пострадянського простору. Тому стверджувати, що на суходолі можна відкрити якесь нове велике родовище — це просто не знати геології та її історії в Україні. Єдиним місцем, де потенційно можна відкрити великі родовища вуглеводнів є шельф Чорного та Азовського морів.

У нас теоретично, з огляду на тектонічну будову, можуть бути поклади алмазів, особливо на Приазовській височині (частина Запорізької та Донецької областей). В останньому довіднику "Мінеральні ресурси України", опублікованому у 2020 р., стверджувалося, що там навіть проводили пошукові роботи.

На території України також є золото, але воно нерентабельне для видобування за сучасних цін. Найбільш рентабельний спосіб виплавки золота в Україні до війни був такий: брали списану військову техніку, вилучали з неї відповідні кольорові і цінні метали.

— Чи можна тоді сказати, що Україна "вичерпана" країна за нинішніх цінових показників на сировину? Якщо щось лишилося, то що?

— У нас залишається рентабельним або дуже рентабельним видобуток ільменітових руд (основне джерело титану та його сполук). Це вже сформована інфраструктура. До початку широкомасштабних бойових дій головним споживачем українських концентратів була російська ПАТ "Корпорація ВСМПО-ВІСМА" — найбільший у світі виробник титану. З нього США та інші країни виробляють компоненти літаків та космічних апаратів. Але ми знаємо про судове рішення за поданням СБУ щодо ТОВ "Демурінський ГЗК" в селі Новоандріївка Дніпропетровської області, яке було створено за рахунок російських інвестицій.

У нас є і залишається великий видобуток залізної руди.

Видобуток марганцевої руди потребує додаткових інвестицій через сучасну проблему з водою. У колишньому Каховському водосховищі впав рівень води на 10 м, а закачування води на 10 метрів означає збільшення вартості відповідного технологічного процесу. Там "мокрі" технології, які потребують величезної кількості води, але сплави на основі марганця — це основа нашої бронетехніки.

Можна відновити й нарощувати видобуток кам'яного вугілля. Але постає політичне питання, бо в нас є зобов'язання перед Європейським Союзом, в якому кам'яновугільна промисловість визначена як пріоритет номер один для зменшення видобування через продукування викидів СО₂.

Великий резерв, що не використовуються, — це відходи перших років видобування, так звані багаті відходи, шламовідстійники. Їх можна переробляти і отримувати руду. Питання технологій. А їх в Україні та світі немає, бо ніхто не думає про таку переробку через наявність більш багатих родовищ, первинних у Бразилії, Австралії, ПАР. Саме тому країни Західної Європи зупинили видобуток своїх рудних запасів, за винятком урану. Це стратегічна сировина, але його видобувають в невеликій кількості.

Словом, нам слід розуміти, що всі наші рентабельні видобувні ресурси потребують колосальних інвестицій. Наприклад, Єристівський ГЗК Ferrexpo (Горішні Плавні, Полтавська область). За даними компанії, упродовж десятиліття в нього пішло $3 млрд інвестицій. Ми розуміємо, що Україна як держава таких коштів не має.

— Проблема залучення приватних інвестицій виглядає зараз ще складнішою, ніж я думав…

— Приватний капітал може збільшувати обсяг наявного видобування, але виникає ще питання води. Для Кривого Рогу вода з Дніпра була ключовим елементом нарощування виробництва. Рентабельні технології для наших родовищ засновані тільки на великому використанні води. Так, з металобрухту можна виробляти метал, але це ж не родовище. Крім того, в рамках ЄС ми будемо змушені приймати більш жорстке екологічне законодавство в добувній промислові, що суттєво обмежить можливості введення в експлуатацію інших родовищ.

— Уран?

— Так, уранові руди — рентабельний і великий ресурс. Чому? Ми маємо першу стадію, так званий "жовтий кек". У Жовтих Водах є комбінат, який його виробляє і з якого, до широкомасштабних бойових дій, його возили в Красноярськ-18 (закрите місто поблизу Красноярську), де виробляли ядерне паливо, металевий уран для ядерних боєголовок, ТВЕЛи для АЕС України.

Чи американські корпорації захочуть з цим працювати? Чи Україна погодиться, щоб американці отримали доступ до цих уранових активів? Мені важко сказати. Але в цьому плані так, Україна найбільший виробник в Європі уранового концентрату. Сам металевий уран ми не виробляємо.

— А колись були плани виробляти?

Уряд Миколи Азарова ухвалював рішення про створення закритого ядерного циклу. Була ініціатива побудувати в Україні ще 20 реакторів АЕС, щоб експортувати електроенергію. Тоді ж виникла потреба створювати замкнутий енерговиробничий цикл на основі ядерної енергетики й уранової сировини. Планували створити комбінат, який мав виробляти ТВЕЛи.

Безумовно, це міг би бути один з можливих елементів створення чи відновлення ядерного щита. Теоретичного відновлення. Бо ж ядерна боєголовка — це не автомат Калашникова, який може лежати змащений в ящику. Вона потребує повсякденного контролю, оновлення. Це також енергомістке виробництво з великою кількістю фахівців. Чи є вони зараз? Я не можу сказати.

— Ви кілька разів сказали, що для нарощування виробництв потрібна вода. Яка загалом у нас ситуація з водою?

— Україна вже є вододефіцитною країною. В умовах глобальних змін клімату всі прогнози український та іноземних вчених стверджують, що на півдні України за 25 років буде напівпустельний клімат з різким збільшенням випаровування. Якщо перекласти це простою мовою, то водних ресурсів бракуватиме.

У часи СРСР був створений каскад ГЕС для забезпечення насамперед промислового водоспоживання. У той період саме промисловість була головним споживачем води, тоді як зараз населення. Руйнування греблі Каховської ГЕС призвело до того, що всі водомісткі виробництва, які пов'язані з використанням ресурсів цього водосховища, або зменшили обсяг випуску, або припинили діяльність.

Зараз держава будує новий водогін від Дніпровського водосховища в напрямку Кривого Рогу для забезпечення потреб міста. Не слід забувати, що там до війни мешкали понад 500 тис. людей, але більшість промисловості міста працювала на дніпровській воді. Місцеві водні ресурси були вичерпані ще з 1950-х, коли ухвалили рішення про будівництво каналу.

Згідно з прогнозом Міністерства сільського господарства США (USDA), на Україну чекає найбільш посушливий рік з мінімальним врожаєм зернових. Якщо перекласти на мову водного господарства, то води на півдні України бракуватиме, особливо для промислових центрів. Можливе призупинення виробництва, як це було в 2022 р. До того ж нестача води обмежує роботу каскаду дніпровських ГЕС, маневровий ресурс української енергосистеми. Хай це 4% з усього виробництва в посушливий рік, але в певні критичні для системи моменти — це визначальні потужності.

Тому, до речі, потрібно добудовувати Ташлицьку ГАЕС. І завершення будівництва Дністровської ГАЕС теж потрібне для створення маневренних потужностей в енергосистемі України.

— Насамкінець давайте поговоримо загалом про те, як Україні залучати кошти у виробництво. Зрозуміло, що через війну з інвестиціями в основний капітал в України будуть проблеми ще довго. Та й навіть країни Західної Європи кооперуються, щоб у складчину інвестувати в складні продукти. Скажімо, Італія та Франція разом зробили ЗРК SAMP/T, Франція та Британія роблять літаки. З ким і в яких галузях кооперуватися малій економіці України?

— Інвестицій потребує вся економіка України, зокрема й ВПК. Як можна зробити висновок з офіційних повідомлень, Україна орієнтується на німецькі військові концерни, вони вже створюють підприємства з обслуговування та відновлення техніки, яка поставлена нам. Є питання про перехід на стандарти НАТО. Це допоможе кооперуватися з країнами Західної Європи та США, але тоді країна втрачає клієнтів, озброєння яких створене на основі радянського стандарту. Танки в України купували Пакистан і Таїланд, а стрілецьку зброю переважно країни Африки. Україна була в десятці країн з експорту зброї до війни. І це одна з причин, чому підприємства не хочуть переходити на стандарти НАТО. Війна рано чи пізно закінчиться, і не хочеться втрачати ринки збуту. А паралельно тримати дві виробничі лінії на різні стандарти — занадто дорого.

Сегмент, у якому ми справді можемо кооперуватись, це авіакосмічні технології, особливо виробництво двигунів для літаків і вертольотів. Тобто у нас є певні напрацювання, які цікаві насамперед країнам Західної Європи. З цими країнами можна робити складні вироби.

Україні також дуже потрібні інвестиції в енергетику. Ми маємо розуміти, що наш енергетичний сектор різний, бо є великі державні і приватні компанії. У кожного бізнесу своя логіка життя і потреби, але загальнодержавний інтерес у тому, щоб відновити енергетичні потужності, потім експортувати надлишок і вже на цій основі відновлювати виробництва.