22 дні у дорозі. Як у 1918-му між Україною та Росією поїзди курсували

29 вересня до Києва прибув поїзд "Петроград-Москва-Київ". Шлях він подолав за 22 дні. За цей час відбулось три обшуки, тринадцять пасажирів було арештовано. Один член екіпажу помер у дорозі.

Від листопада-грудня 1917-го залізничне сполучення між Києвом та Москвою фактично перервалося. А коли розпочався наступ на Україну загонів чeрвоної Росії під керівництвом Антонова-Овсієнка, бої відбувались чи не на кожній станції — колії руйнувались, їздити уже було практично неможливо. Ситуація трохи покращилась у квітні 1918-го. На той час уся територія України була звільнена від російських військ силами української армії та союзними їй німецькою та австро-угорською. Тоді вдалось налагодити проїзд до кордону. Щоби проїхати з Москви до Києва слід було сісти на потяг, доїхати до кордону, пройти його і сісти вже на український потяг. 

На кордоні процвітала корупція і контрабанда. Мешканці прилеглих сіл нелегально перевозили і переводили охочих через кордон в обхід офіційних пунктів пропуску — прикордонна інфраструктура ще не була розбудована, а селяни добре знали усі навколишні ліси та стежки.

12 червня між Українською Державою та Росією було укладено прелімінарний (тобто, попередній) мирний договір. Фактично припинялась російсько-українська війна, що тривала від грудня 1917-го. Одне з основних питань цього Договору — залізничне сполучення між двома державами.

З українського боку відповідальним органом за організацію залізничного сполучення був адміністративний департамент Міністерства внутрішніх справ. А від серпня цією справою опікувалося Державне секретарство.

На початку 1918-го російські окупанти вивезли з України велику кількість залізничних вагонів. Російський уряд заявляв про готовність сформувати дванадцять поїздів із викрадених вагонів та скерувати їх в Україну. Ці потяги отримали назву "державних потягів", що підкреслювало їх особливий статус. Курсувати вони мали за маршрутом "Петроград-Москва-Київ". Реально ж за 1918-й з Росії в Україну прибуло не більше десяти пасажирських "державних потягів".

З собою пасажири могли провезти особисте майно, цінні папери та гроші у сумі не більше 20 тисяч рублів. З дозволу консула можна було провезти до 100 тисяч рублів. Цим поїздами скористалось чимало росіян, які втікали від червоного терору, ними також їхали українці, що покидали роботу, службу або навчання у Росії заради розбудови незалежної України.

Для виїзду з Росії в Україну було потрібно отримати українське громадянство або візу у консульстві. Українські консульства діяли у Москві та Петрограді, у 30 інших містах Росії працювали консульські агентства.

Українське законодавство про громадянство було досить ліберальним, а український паспорт давав більше шансів на виїзд до України. Тому до консульств звертались насамперед за документами про громадянство. Російські паспорти візували, якщо нe було жодних підстав для отримання українського громадянства.

Після отримання українських документів та купівлі квитків начальник поїзда разом з консулом подавали списки пасажирів на візування до Наркомату закордонних справ Росії. Розгляд справи часто затягувався. Часом з тих списків совітські чиновники когось викрeслювали — такі люди втрачали право на виїзд.

Квитки на потяг можна було купити у спеціальних офісах за наявності віз. Поїзди не мали визначеного графіка — дату та час відправлення визначали начальник та комендант поїзда разом із Наркоматом закордонних справ Росії. Пасажири про це дізнавались з преси або через оголошення на вокзалах. 

Наприкінці червня 1918-го у Відні відбулась українсько-австро-угорська залізнична конференція. Там було досягнуто умови про встановлення міждержавного залізничного сполучення за такою ж схемою — у вигляді "державних поїздів". Невдовзі аналогічна угода була укладена і з Румунією. Утім, ці потяги не користувались такою шаленою популярністю, як поїзди з Москви та Петрограда.

29 червня з Петрограду до Києва прибув державний поїзд №1. Серед його пасажирів були дружина і діти Гетьмана Павла Скоропадського. 

Бажаючих покинути Росію у державних поїздах було надзвичайно багато. Україна виглядала на той час острівцем стабільності та й багатьма росіянами ще не сприймалась як закордон. А тому виїхати в Київ, Одесу, Харків було психологічно легше, аніж до Франції чи США. Черги в українські консульства були величезними — колишні чиновники, підприємці, професори, митці, актори намагались виїхати із червоної Росії. Багатьох запрошувала українська сторона. Так, Міністерство народного здоровʼя оформляло документи для приїзду в Україну майбутнього президента Всеукраїнської академії наук Данила Заболотного та професора (пізніше — академіка) Льва Тарасевича.

Найпроблемнішим став поїзд № 155. Він складався винятково із вагонів третього класу, через що й отримав такий номер (за тодішньою та й сучасною практикою номер поїзда визначався залежно від якості вагонів та швидкості пересування — чим кращі вагони і вища швидкість, тим ближчий номер до 1). Шлях з Петрограду до столиці України він подолав за 22 дні: 7 вересня потяг виїхав з Петрограду і лише 29 вересня дістався Києва. У потязі перебували 192 громадянина України, 58 росіян, 11 санітарів та 8 осіб екіпажу. Пасажири тричі піддавались обшуку і тричі у них конфісковували речі. 

Щойно відʼїхали від Курського вокзалу у Москві, як потяг зупинив загін чекістів. Обшук тривав близько доби. У пасажирів відбирали усе більш-менш цінне — одяг, взуття, білизну, дефіцитні мило й чай, друкарські машинки та фотоапарати, золото та срібло. Навіть пелюшки, бо дуже вже були схожі на тканину для продажу. Знайдені спиртні напої представники радянської влади розпивали на місці. У генерала Кондратьєва відібрали усе — лишили тільки те, у що він був одягнений. В офіцерів зрізали погони. Жодні прохання, посилання на договір від 12 червня не діяли. Затримали 10 осіб. Серед них начальник та лікар поїзда, троє українських чиновників, офіцери. Комендант поїзда Борзенко зумів відкупитися від арешту за хабар у 10 тисяч рублів. Арештованих відправили в Москву.

Поки грабували йшов дощ. Помічник коменданта поїзда Булацель під дощем намагався рятувати бодай щось із майна пасажирів. Змок до кісток, застудився, отримав запалення легень і помер ще в дорозі.

На станції Вязьма — знову обшук, знову арешти (ще троє стали вʼязнями більшовиків). На прикордонній станції Орша чекісти ще раз спробували пограбували пасажирів. Утім, у багажних вагонах уже було пусто.

Уже після прибуття в Київ спеціальна комісія оцінила суму пограбованого у 15 мільйонів карбованців. Архітектор Павло Альошин, що проектував будівлю Педагогічного музею, в якій у 1917-му працювала Українська Центральна Рада, віз три вагони свого майна — усе було відібрано чекістами 

Серед пограбованих також був колишній заступник міністра внутрішніх справ Української Держави Олександр Вишневський.

25 вересня о 3 годині ранку потяг нарешті прибув на українську станцію Гомель, а о 7 год. 15 хвилин виїхав на Київ. Тепер пасажири були у безпеці.

Українська сторона направила протест більшовицькому уряду. У Москві відповіли, що усе було законно, арештовували тільки тих, що порушили закон і при цьому "нікого не розстріляли". Заради справедливості слід зазначити, що арештованих таки відпустили і вони мали змогу приїхати в Україну.

Після цього скандалу росіяни стали обережнішими — тепер дозвіл на виїзд видавали після більш ретельних перевірок. Багатьом відмовляли. Про поїздку для своєї мами у державних поїздах клопотався Петро Врангель. Марія Дмитрівна Врангель отримала українську візу, однак радянська влада не видала їй виїзний паспорт. 

Пограбування поїзда №155 було проявом загальної лінії більшовицького уряду на загострення відносин із Україною. Мирні переговори у Києві були на межі зриву.

У 20-х числах вересня Курський губернський комісар заборонив переходити кордон чоловікам від 17 до 45 років. А через місяць більшовицька влада закрила усі пункти прикордонного контролю в межах Курської губернії. Пересування через кордон було припинено. На станціях Бєлєніхіне, Сажне, Бєлгород, Кореневе скупчились пасажири, що їхали з пересадками до Росії. Прикордонники їх просто не пропускали навіть за наявності віз.

Німецьким військовим командуванням це було сприйнято як підготовку Червоної армії до наступу. Тож було ухвалено рішення розібрати колію між станціями Бєлєніхіне та Гостищеве. Рух потягів на цій лінії припинився остаточно. Хоча іншими шляхами — через Оршу та Гомель — кілька потягів ще проїхало.

Крапка у залізничному сполученні між Росією та Україною була поставлена 3 грудня. Того дня до Києва прибув поїзд генерального консула у Москві Кривцова, а за кілька годин — поїзд петроградського консула Веселовського. Обидва поїзди привезли близько 600 осіб. Це був виїзд з Росії усіх українських консульств. З України ж виїжджали працівники консульських установ Росії.

В Україні у цей час уже вирувало повстання Директорії УНР. Чернігівщина значною мірою перебувала під контролем республіканців. І після проходження кордону українські потяги піддавались перевірці, хоч і не прискіпливій, з боку прихильників Директорії.