Авантюра чи останній зрив. Як уроджений Габсбург Вишиваний за незалежність України воював

12 листопада 1921 року "Вісті ВУЦВК" потішили читачів розлогою статтею під дотепною назвою "Василь І-ий Невгомонний". Йшлося про Вільгельма фон Габсбурга-Лотрінгена, відомого серед українців як Василь Вишиваний. Приводом стали чутки про його спробу підняти повстання на користь українців

Фінансована Василем Вишиваним "Соборна Україна" — український тижневик вільного козацтва, 29 номерів якого вийшло в Австрії в 1921-1922 роках / 1921.10.17, №2.

Текст красувався на першій сторінці урядового офіціозу УСРР. Згідно з візією автора статті, а ним був тодішній тимчасовий редактор "Вістей" прозаїк Микола Любченко, Вільгельм фон Габсбург, він же Василь Вишиваний, діяв за складним планом. Любченко писав про спілку з гетьманом Павлом Скоропадським, домовленості з петлюрівцями, організацію армії з-поміж інтернованих у таборах на території Польщі численних колишніх бійців Дієвої армії УНР, підтримку правителя Угорщини, адмірала Хорті і вбивство Пілсудського. Виглядало так, що ішлося не більше і не менше, як про чергову спробу українських незалежників переграти результати війни за незалежність 1917-1921 років за принципом "вскочити в останній вагон".

Втім, історія, яка перетворила головного фігуранта статті, двоюрідного племінника "найяснішого цісаря" Франца-Йосифа і представника однієї з наймогутніших свого часу династій Європи у борця за українську незалежність, почалася мало не за десять років до того.

Віддаленим прологом можна вважати план федерації монархій під проводом Габсбургів, яка мала замінити Дунайську монархію. На тлі зростаючої активності визвольних рухів ставало ясно, що остаточний розпад імперії — цілком вірогідний сценарій, до якого варто готуватися. Відповіддю на таку перспективу була ідея перетворення імперії у свого роду федерацію незалежних чи напівнезалежних монархій, на чолі яких мали стати представники династії Габсбургів. Та гілка Габсбургів, до якої належав Вільгельм, "вибрала" собі польську ідентичність і активно пропагувала себе серед польських еліт: ерцгерцог Карл Стефан з дітьми вивчав польську мову, хоча сім’я спілкувалася італійською, наймав польських слуг у своїх маєтках, від яких можна було навчитися мови і звичаїв, та всіляко демонстрував прихильність до Польщі.

Натомість Вільгельм вибрав сусідку і суперницю Польщі — Україну. Уперше він зустрівся з українцями, коли у дванадцять років втік з дому і поїздом вирушив у мандри горами. Остаточно замандрував аж до села Криворівня, де його опізнали і повернули до батьків.

Текст одного з українських віршів авторства ерцгерцога

Серйозне знайомство з Україною і українцями відбулося взимку 1915 року, коли Вільгельма, новоспеченого випускника військової академії у званні лейтенанта, відправили на фронт у складі 80-ої бригади австрійської армії. Там служило багато українців, один з них став ад’ютантом ерцгерцога. Якось з відпустки ад’ютант привіз у подарунок командирові вишиту сорочку. Вільгельм почав вчити українську мову. І коли Вільгельм у 1916 році став депутатом Палати панів, вищої палати австрійського райхсрату, українці отримали лобіста власних інтересів серед правлячої династії.

Вільгельм фон Габсбург в українському вбранні

Можливо, усе б залишилося на рівні дипломатичних інтриг і не вийшло б поза палаци і салони, якби не те, що у березні 1917 року у Російській імперії вибухнула революція, яка автоматично запустила процес реального і формального унезалежнення підлеглих народів. Для України весна 1917 року стала початком національної революції. З погляду Габсбургів, це означало передусім потенційне зменшення тиску на фронті. Щоправда, паралельно розпочалося бродіння серед українських вояків габсбурзької армії — у середовищі Легіону Українських Січових стрільців навіть з’явилася ідея негайного розриву з Австрією і переходу на службу до Центральної Ради.

Але поступово почала проявлятися інша сторона ситуації. Українська Народна Республіка, яка постала на руїнах союзника Антанти, Російської імперії, та яка у ситуації військового протиборства з більшовиками потребувала принаймні нейтралітету на фронті, почала шукати шляхи до порозуміння з ворогами Антанти — Центральними державами. Ці спроби завершилися укладенням 9 лютого 1918 року Брестського миру, для досягнення якого чимало зробив Вільгельм, який взяв на себе роль таємного інформатора української сторони про реальне становище Австрії.

У першу чергу йшлося про мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Для Габсбургів це означало не тільки доставку українського хліба до вже голодуючих міст імперії, а й можливість розширити свій вплив за рахунок колишнього конкурента.

Ще в лютому 1918 року вище австрійське командування сформувало "Бойове Утворення Ерцгерцог Вільгельм", яке й очолив той, кого українці знатимуть як Василя Вишиваного. Новостворене з’єднання, куди ввійшло близько чотирьох тисяч українців, у тому числі "усусуси", на той час уже легендарне формування бійців Легіону Українських Січових Стрільців, відбуло в Україну у складі корпусу союзних військ, які мали надати допомогу Україні у війні з більшовиками. Одночасно з бойовими діями Вільгельм мав повідомляти кузена-цісаря про події в Україні. Той, у свою чергу, надав йому повну свободу дій. Щоправда, окрім династичних інтересів утворенню з’єднання ерцгерцога Вільгельма неабияк посприяв і лобізм та тиск у вигляді низки демаршів українських політиків у Відні та наполягання самого ерцгерцога, який прагнув вберегти УСС від розпуску.

"Свою" частину Вільгельм наздогнав у перших числах квітня біля станції Копані на Херсонщині, куди добрався через Тернопіль, Одесу та Миколаїв. Незабаром група взяла Херсон і рушила до Олександрівська, який з 16 квітня перебував під контролем Запорізької групи під формальним командуванням Зураба Натієва, а фактичним — Петра Болбочана.

Саме до Олександрівська повернулися запорожці після виходу з Криму. Тут і зав’язалося знайомство між двома формуваннями: майже два місяці вояки Вишиваного і запоріжці були фактично сусідами.

Новітня "Січ" у степах. Петро Болбочан, Василь Вишиваний, Всеволод Петрів та інші

Оскільки цей вихід ніяк не послабив наростаючі суперечності між німцями та українськими військовиками, габсбурзький династ узяв на себе роль посередника. Так несподівано і різко проявила себе різниця підходів у Габсбургів і Гогенцоллернів: якщо останні воліли жорсткого підходу у суворій відповідності до власних уявлень про належне, що провокувало численні селянські виступи, то Вільгельм, як справжній Габсбург, волів домовлятися — як з місцевими, так і з німецькими партнерами.

Тут же, на Запоріжжі, усіх застали новини про гетьманський переворот, який викликав аж ніяк не позитивні емоції через явну і активну участь німців. Ідея посадити на український трон представника якоїсь з аристократичних родин Європи, який би гарантував легітимність і більш прозаїчні та надважливі для молодої держави зв’язки у вищих ешелонах європейської політики, була не новою — її намагався реалізувати ще Богдан Хмельницький. У нових умовах поява відданого українофіла поміж представників визнаної європейської династії, який умів подобатися і подобався загальній масі середнього та заможного селянства, була просто таки подарунком для українських консерваторів, об’єднаних в Український союз хліборобів-державників. Але після того, як підтримка німців привела на гетьманство Павла Скоропадського, чимало з них були обурились занадто великою активністю і присутністю німців в українській політиці — і в цьому їх підтримували військові.

Як наслідок на Запоріжжі почала формуватися поміркована консервативна опозиція в особі українських військовиків, частини цивільних політиків консервативного напрямку і "усусусів". Серед запоріжців навіть почала циркулювати ідея інтронізації Габсбурга. Найцікавіше те, що вперше її сформулювали, незалежно від запоріжців, соціалісти, які планували антигетьманське повстання мало не з моменту перевороту.

Новітні січовики у Запоріжжі

Весь цей час сам Вільгельм не сидів, склавши руки, і усіляко сприяв "усусусам" у традиційній для них просвітницькій діяльності. Вона сильно нагадувала те, що робили на Галичині попередні покоління вихованих габсбурзькими реаліями українських правників: йшлося про відкриття українських газет, створення українських шкіл, призначення українських урядовців, формування українських військових з’єднань, які у майбутньому мали б стати хребтом української армії. Втім, що виділяло Габсбурга з-поміж усіх, — це толерантне ставлення до наслідків "чорного переділу", тобто поділу поміщицьких земель поміж селянами, і захист селян від репресій з боку німців. При тому всьому Вільгельм-Василь демонстрував явну незалежність відносно союзників-німців. Зрештою, він міг собі це дозволити — за ним стояли не тільки чотири тисячі привчених до дисципліни галичан, вихованих у дусі габсбурзького міфу, а й місцеві селяни, чию симпатію він завоював завдяки лібералізму в земельних питаннях, а ще й ті ж таки бійці Запорізького корпусу, які навіть почали снувати плани "перехрещення" Вільгельма у православну віру та подальшого вибору його "отаманом".

Це все непокоїло і дратувало як німців, так і гетьмана, яким явно не були потрібні популярні серед українства конкуренти, і у липні 1918 року імператор Австро-Угорщини Карл І тимчасово відкликав Вільгельма і відправив його на особисті переговори з німецьким імператором з приводу подій в Україні. На думку Тімоті Снайдера, австрійська сторона розраховувала на те, що раніше чи пізніше своєю тактикою німці доведуть українців до кипіння і тоді Вільгельм-Василь, завдяки своїй популярності, зможе виступити свого роду зручною альтернативою — популярною серед українців і прийнятною, завдяки своєму походженню, для європейців. І, зрозуміло, Україна стане одною зі складових майбутньої федеративної імперії Габсбургів.

Австрійському Вільгельмові вдалося переконати німецького Вільгельма і Габсбург повернувся до України, де перебував до жовтня. Усе остаточно закінчилося восени 1918 року, коли в Україні почав наростати рух, відомий, як отаманія, а разом з ним, одночасно з послабленням як німців, так і гетьманської влади, — хаос та анархія. Вільгельм відбув з України після того, як командувач австрійських сил в Україні заявив, що в ситуації, яка склалася, він не може гарантувати безпеки членові правлячої династії.

Василь Вишиваний — полковник УСС

Таким чином, у жовтні 1918 року Василь Вишиваний опинився у Чернівцях і там його активність перервала хвороба. Там же його застав маніфест 16 жовтня про перебудову імперії у вигляді федерації національних держав, які фактично мали б бути сателітами Відня. Цей маніфест, замість вберегти імперію, став сигналом до її розпуску. 1 листопада 1918 року українці захопили владу у Львові, того ж дня почалися сутички з поляками на вулицях міста, які переросли у повноцінну війну. Вільгельм опинився на узбіччі процесів, як через хворобу, так і через те, що Габсбурги вже нікого не цікавили.

Але, вочевидь, саме у 1918 році прагматичний розрахунок остаточно переріс у щире відчуття належності до вибраної батьківщини. Бо те, що у перші дні листопада Вільгельм відправив "усусів", які перебували у Чернівцях, до Львова на підкріплення українським оборонцям міста, прагматичним розрахунком пояснити майже неможливо. А ось щирістю прив’язаності — цілком.

Поява незалежної української держави на колишніх габсбурзьких землях парадоксальним чином остаточно деактуалізувала ідею Габсбурга на українському троні — оскільки ця держава була республікою, то про монарха на її чолі не йшлося, а, крім того, перед цією республікою постала потреба домовлятися з переможною Антантою — як і перед Українською Народною Республікою, яка відновилася після поразки гетьмана у листопаді-грудні 1918 року. Зрозуміло, що присутність Габсбургів серед вищого ешелону українського керівництва явно не була тим, що могло посприяти домовленостям.

Отож Василь Вишиваний виявився жертвою свого прізвища. Справи родинні теж ішли не найкраще. Станом на початок 1919 року Габсбурги вже були вигнанцями навіть у власній країні, де правили шістсот років — Австрійська республіка практично відразу прийняла закон про заборону колишнім династам повертатися в межі новопроголошеної республіки.

Лінії, до якої належав Вільгельм, відносно пощастило — ерцгерцог Карл Стефан з родиною осіли у Польщі, де мали обширні маєтності. Зокрема, їм належала броварня "Живєц", названа так від містечка, де розташовувалася. Але і їм довелося доводити свою лояльність новопосталій республіці, яка, до того ж, перебувала у тісному союзі з Францією, недавнім військовим противником Габсбургів (і то не вперше в історії Європи). Станом на 1921 рік питання громадянства і майна родини у Польщі було врегульовано, але після українсько-польської війни 1918-1919 року зберігати добрі стосунки з обома народами було майже неможливо. Своїм послідовним українством Вільгельм ставив себе супроти всієї родини. До того ж, присутність у родині активного українця з вибору ставила під сумнів лояльність відносно Польщі всієї родини, активуючи міф про начебто особливу прихильність Габсбургів до українців, поширений у різних формах як серед українців, так і серед поляків.

Ерцгерцог Карл Стефан з родиною. Вільгельму тут два роки, він сидить на руках у матері

Остаточний розрив наступив на початку 1921 року, коли батько і син обмінялися оголошеннями війни. Спочатку 9 січня Вільгельм заявив у інтерв’ю, що політика Польщі відносно її українського союзника є негідною. Попри небезпідставність такого твердження, Габсбург-старший, цілком у традиціях старої європейської аристократії, сприйняв його як замах на честь родини і 31 січня оголосив про розрив стосунків з "чорною вівцею". У відповідь Вільгельм 18 лютого висловив подив з приводу тривкості батьківських симпатій до Польщі, яку він у даному разі схарактеризував як країну, що зрадила династію, якій присягала, і союзника, який на неї розраховував. Це вже була рукавичка в обличчя.

Тим часом недоліки Версальської системи і зростаюча загроза більшовизму почала формувати реваншистське крило, куди за логікою обставин потрапляли і українські монархісти. До того ж, ситуація в Україні усе ще була нестабільною, більшовики дослівно сиділи на багнетах, а, отже, залишалися шанси переграти ситуацію. Восени 1921 року їх спробують використати петлюрівські кола — спроба увійде в історію під назвою Другого Зимового походу.

Та частина монархістів, яка об’єдналась навколо Василя Вишиваного, почала раніше. Весною 1921 року, після невдалої спроби домовитись з гетьманом Скоропадським, Вільгельм починає рекламувати свою особу серед ветеранів війни за незалежність, формує власну організацію під назвою Українська Загальна рада. У квітні 1921 року Євген Чикаленко у газеті "Воля" обґрунтовує ідеологічні підстави потенційної коронації Вільгельма.

Залишилося знайти союзників. Цим союзником стала Угорщина — країна, яка чи не найбільше потерпіла від Версальських угод, а одночасно — баварські еліти, які відзначалися консерватизмом і відчуттям суперництва щодо центру у Берліні. На гроші одних і других Вільгельм почав турне таборами і осередками колишніх українських вояків, виходить друком власна газета "Соборна Україна".

Планувалося створити у Баварії вишкільну базу для навчання майбутніх українських офіцерів. Саме ця бурхлива діяльність і привернула увагу авторів передовиці органу ВУЦВК і потрапила на шпальти "Вістей…".

Невідомо, як би розвивалися події далі, але невдача Другого Зимового походу поховала навіть найменші шанси на успіх. Німецькі союзники Вільгельма визнали за краще не ризикувати, тим більше, що у самій Німеччині було більш, ніж досить власних проблем.

Тюремне фото Вільгельма фон Габсбурга

Вільгельма чекало вигнання в Іспанії, богемне життя в Парижі, ще кілька ітерацій участі у політиці, скандальна судова справа, ігри зі спецслужбами, співпраця з ОУН і, зрештою, викрадення НКВДистами, арешт, слідство в Києві і смерть у ніч напроти Спаса 1948 року у Лук’янівській тюрмі…