• USD 36.6
  • EUR 37.2
  • GBP 44.2
Спецпроєкти

Голгофа під Базаром. Фатальний рейд армії УНР

25 жовтня 1921 року о 23:00 Подільська група на чолі з Михайлом Палієм (Сидорянським) перетнула кордон УСРР. Так розпочався Листопадовий рейд армії УНР або Другий Зимовий похід – остання спроба армії УНР вибороти незалежність

Учасники Другого Зимового походу перед початком рейду 1921-го
Учасники Другого Зимового походу перед початком рейду 1921-го/geroika.org.ua
Реклама на dsnews.ua

Підготовку до цієї військової операції розпочав в лютому-березні 1921 Партизансько-повстанський штаб, який очолив Юрко Тютюнник. Напевне організаторів та учасників антибільшовицького повстання надихав приклад Першого Зимового походу, коли армія УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка протягом шести місяців успішно пройшла тилами білих та червоних окупантів.

План походу розробляв Юрій Отмарштайн – начальник оперативного відділу Партизансько-повстанського штабу. Він передбачав вторгнення війська УНР, сформовано з інтернованих вояків, на терени України з Польщі та Румунії. 

Юрій Отмарштайн
Юрій Отмарштайн

Також очільники антибільшовицького повстання розраховували на підтримку "тисяч, сотен тисяч повстанських фронтів", які мала розбурхати поява з-за кордону українського війська. Повстанці теж чекали наступу армії УНР і були готові підтримати його.

Керівництво Партизансько-повстанського штабу розраховувало на допомогу Польщі та Румунії. Однак ще в березні 1921 р. відбулося дві події, які згодом істотно вплинули на результат майбутнього походу. Більшовики протягом місяця встигли замиритися з поляками (умови миру передбачали припинення підтримки армії УНР), та піти на поступки селянству, оголосивши початок нової економічної політики.

Після підписання Ризького миру польське військове керівництво ухвалило рішення використовувати штаб Тютюнника виключно як "розвідувальний орган і лише в разі потреби – диверсійний".

Проте рішення поляків не зупинило організаторів повстання, та й весна 1921-го давала надію на успіх. 27 березня 1921-го Михайло Фрунзе – головнокомандувач військами Червоної армії в Україні, в одній з телеграм охарактеризував становище радянської влади на її теренах: "Щоденні розгроми радянських установ, залізничних станцій, телеграфних контор… складів і заводів…до цього часу є головним гальмом у всіх заходах більшовиків змінити владу в Україні…".

Реклама на dsnews.ua
Міхаіл Фрунзе
Міхаіл Фрунзе

Думки Фрунзе підтверджуються матеріалами одного з єлисаветградських часописів, у якому йшлося про ситуацію в селі Федвар Єлисаветградського повіту, що поблизу Холодного Яру: "Среди густых лесов и глубоких оврагов, вдали от культурных центров расположено село Федварь. Советской власти как будто нет. Лишь кое-где встретишь бледное, запуганное лицо какого-нибудь комитетчика, который пошёл в исполком, или заспанное лицо милиционера с обрезом в руке шмыгнувшего в ворота, дабы поскорее скрыться от зорких вольных или невольных агентов бандитских шаек, оперирующих в этом районе".

Впродовж квітня-травня 1921 року більшовики фіксували зростання та активізацію повстанського руху в Україні. За підрахунками дослідників підпільні антибільшовицькі організації діяли в усіх без винятку губерніях, а кількість учасників повстанських загонів за різними підрахунками становили від 13 до 40 тисяч!

Щоправда повстанці, окрім махновців, традиційно "трималися стріхи", тобто діяли локально і слабко контактували один з одним. "Чи можу я знати, чому український селянин готовий боротися на життя і смерть із ворогом лише під своїм селом, найдальше під своїм повітовим містом? Далі – то вже не його діло", розмірковував Юрій Горліс-Горський під час розмови з Юрієм Отмарштайном про особливості психології українського селянина-повстанця.

Юрій Горліс-Горський (маловідома світлина)
Юрій Горліс-Горський (маловідома світлина)

Щоб позбутися локальності в діях повстанців, Партизансько-повстанський штаб намагався підпорядкувати діяльність отаманів собі як єдиному центру. Отамани на місцях мали поступитися владою представникам штабу. Направленому з Холодного Яру до штабу Юрію Горліс-Горському представник штабу так пояснював алгоритм подальших дій: "Ми тепер нову систему впроваджуємо у повстанчу роботу. Досить уже тієї безвідповідальної та безпланової отаманії. Генерал призначив уже своїх певних людей, що переймуть владу в усіх районах… У кожен піде наш отаман…"

Схема організації повстанського руху в Україні, 1921 р.
Схема організації повстанського руху в Україні, 1921 р.

Партизансько-повстанський штаб розділив територію України на 5 повстанських груп і 22 повстанські райони. Початок рейду планували на травень, однак його було скасовано через зміну польської позиції стосовно підтримки повстання. Зв’язані умовами Ризького миру, який забороняв допомогу УНР, поляки почали втрачати віру в успіх рейду, а підтримка походу могла загострити стосунки з більшовиками. Тому антибільшовицьке повстання перенесли з травня на серпень, розраховуючи, що більшовицькі реквізиції врожаю спричинять спалах повстанського руху. 

Якщо для УНР відтермінування початку повстання погіршувало шанси на успіх, то червоні використовували цей час, аби ретельніше підготуватися до ліквідації повстанців. ВУЧК та командування Червоної армії з різних джерел мали досить точну інформацію про підготовку повстання прихильниками УНР. Окремі більшовицькі агенти, наприклад, Сергій Карін (Даниленко), отримували інформацію про підготовку до рейду навіть безпосередньо від його організаторів.

Також протягом літа 1921-го ВУЧК вдалося викрити та ліквідувати значну кількість повстанських підпільних організацій, готових підтримати повстання. Мережа українського антибільшовицького підпілля, включно з ЦУПКОМ (Центральний Український Повстанський Комітет) була знищена. А НЕП та проголошена амністія значно зменшували потенціал повстанського руху та соціальну базу його підтримки. Тим часом відкладений на серпень наступ з-за кордону українських військ знову не відбувся. Найкращий, на думку повстанців, для початку військової операції час було згаяно. 

"Старшина від Орлика (отамана Федора Артеменка, що діяв на Київщині, – прим. авт.) оповідав нам, що два місяці тому його організація була міцна і ще тоді Орлик міг дати сам "до 2.000 шабель, а охотників міг зібрати багато тисяч". Тоді вони сподівалися нашого приходу, але тепер справа з повстанням є безнадійна", згадував розмову з повстанцем старшина Подільської групи Дмитро Зоренко.

Отаман Орлик (Артеменко)
Отаман Орлик (Артеменко)

Можливо, саме тому на нараді 24-25 вересня представники польського Генштабу радили українцям не розпочинати повстання восени 1921-го. Однак представник Головного отамана Симона Петлюри полковник Данильчук заявив, що "український штаб хоче здійснити рейд зараз будь-якою ціною". Тютюнник, який під час підготовки повстання мав значні протиріччя з Петлюрою, також визнав цей похід "необхідним і цілком можливим для виконання". Позиція Юрка Тютюнника викликала також цілковите нерозуміння в Михайла Омеляновича-Павленка – командарма Першого Зимового походу: "У мене нема даних, що саме штовхнуло його на Другий Зимовий похід, що скінчився Базаром… Нема також даних про те, чи він сам врешті став жертвою нової авантюри…"

Юрко Тютюнник
Юрко Тютюнник

Однак Тютюнник, схоже, щиро вірив у свій геній повстанського отамана, і вже ухвалив рішення: ще раніше він віддав наказ перетнути кордон групі Василя Нельговського із завданням згуртувати місцевих повстанців для підтримки рейду. Незабаром українське командування в особі Петлюри та Тютюнника санкціонувало антибільшовицьке повстання. 17 жовтня 1921-го Петлюра видав наказ Тютюннику перетнути кордон та розпочати військові дії проти радянської влади: "На вас покладається обов’язок підняти та скерувати загальне повстання українського народу з метою повалення окупаційної влади на Україні та підготовки обставин для повороту до рідного краю законного уряду УНР і її армії".

А напередодні походу Головний Отаман побажав його учасникам: "Щасти Боже Вам і всім старшинам та козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху, і слави на добро і щастя Нашій Батьківщині".

Група учасників Другого Зимового походу перед виїздом в Україну.  Вересень 1921-го
Група учасників Другого Зимового походу перед виїздом в Україну. Вересень 1921-го

Поляки в жовтні 1921-го таки допомогли перекинути до кордону з УСРР понад тисячу інтернованих старшин та козаків під виглядом лісозаготівельних робітників. Окремі польські відділи прикривали рух українських загонів, імітуючи їхнє переслідування.

Рейд армії УНР мав відбутися трьома групами. Подільську очолив Михайло Палій (Сидорянський), Волинську – Юрко Тютюнник, Бесарабську – Андрій Гулий-Гуленко.

Юрко Тютюнник був налаштований рішуче попри проблеми з одягом, взуттям та озброєнням для вояків. Він щиро вірив, що похід навіть невеличкого відділу викличе масштабне повстання, а "діло з одежою, це пусте". Підполковник Микола Тобілевич згадував, як Юрко Тютюнник пояснював Роману Сушку, що "стоїт нам тілько перейти кордон і люди наші одіти, я маю також дані, що в прикордонній Совіцкій полосі знаходюца великі склади одежі, привезені совітами, для армії".

Однак далеко не всі вояки та старшини поділяли невиправданий оптимізм Тютюнника, тому відмовилися виступати в похід. Серед них був Михайло Шраменко – полковник Київської дивізії: "Коли перед вирушенням в похід (мається на увазі Повстанча армія або Волинська група, якою командував Тютюнник, – прим. авт.) відбулася остання нарада старшого командного складу, то з інформації генерала Тютюнника всі присутні довідалися про незвичайно несприятливий стан для цілої цієї акції. Я поставив кілька питань генералові Тютюнникові й переконавшися з його відповідей, що справа є цілковито безнадійною, виступив з гострою критикою й склав рапорта, що я складаю з себе обов’язки командира й не беру на себе жодної відповідальності, як за життя людей, так і за цілість акції, в тій мірі, яка на мене припадала".

У відповідь Тютюнник закинув Шраменку, що той "зтрусував". Натомість полковник гідно відповів, що готовий піти в похід першим, але не як командир, а як рядовий козак. Відмовилися брати участь у поході також вояки 4-ї Київської дивізії, серед яких було декілька лицарів Залізного Хреста – нагороди за участь у Першому Зимовому поході. Загалом від участі в рейді відмовилося декілька сотень осіб, чимало з яких були артилеристами.

Першою кордон перетнула Подільська група Палія (Сидорянського) – 330 стрільців та 44 старшини. Її рейд тривав протягом 25 жовтня – 6 грудня 1921 року. Це був найбільш успішний рейд з усіх трьох груп. Палій отримав завдання відволікти червоних від рейду Волинської групи, коли стало зрозумілим, що Бесарабська група не готова виконати завдання, яке раніше поклали на неї. Палій з невеликими втратами пройшов Поділля, здобув декілька локальних перемог над більшовиками, а в одному з боїв його козаки ледь не полонили самого Григорія Котовського. Однак, не встановивши контактів з повстанцями, зокрема відділами Яківа Гальчевського (Орла) та Якова Шепеля, а також позбавлений підтримки Волинської та Бесарабської групи, Палій повернувся до Польщі. В одному з боїв Палій дістав поранення, тому командування Подільською групою перейшло до його помічника Сергія Чорного.

Михайло Палій (Сидорянський)
Михайло Палій (Сидорянський)

Згідно з планом повстання першою на радянські терени мала увійти Бесарабська група Андрія Гулого-Гуленка. В похід мали вирушити три відділи під командою Пшонника, Батуріна і самого Гулого-Гуленка, які планували за підтримки отамана Семена Заболотного захопити Єлисаветград. Проте у визначений час група виявилася не готовою до походу. Рейд Південної (Бесарабської) групи, що розпочався 17-18 листопада, виявився невдалим. Жодна з груп не виконала завдання відволікти увагу червоних на себе і допомогти Волинській групі Тютюнника підняти загальноукраїнське повстання. Вже 19 листопада, після невдалого бою з червоними, повстанці відступили на територію Румунії.

Інформація з газети Вісті ВУЦВК від 26 листопада 1921 року про Листопадовий рейд
Інформація з газети Вісті ВУЦВК від 26 листопада 1921 року про Листопадовий рейд

Третя Волинська група (Повстанча армія) під командою Юрка Тютюнника (155 старшин та урядовців і 645 козаків) вирушила в похід 4 листопада 1921-го. 7 листопада повстанцям на короткий час вдалося захопити Коростень, але під тиском більшовицьких резервів вони були змушені залишити місто. Тепер червоні почали переслідувати групу Тютюнника. Отаман розраховував на чисельні селянські антибільшовицькі повстання, які мала викликати поява армії УНР на теренах УСРР, однак ці надії виявилися марними. Чи не єдиним був збройний виступ поблизу м. Олевськ 14 листопада 1921 року. Петро Ващенко, сотник групи В. Нельговського, згадував: "В районі Олевського селяни самі підняли повстання і вигнали всіх московинів із району Олевського…". Група Ващенка намагалася підтримати селян, але відступила перед червоними загонами, що мали чисельну перевагу. Без підтримки війська УНР повстання було жорстоко придушене.

Для червоних перетин кордону армією УНР не став несподіванкою. Як тільки Повстанча армія Тютюнника перейшла кордон, командування червоних 7 листопада 1921 р. видало наказ про боротьбу з військом УНР: "По имеющимся данням, вполне допустимо, что банды петлюровской ориентации всячески будут уклоняться от непосредственных боевых столкновений с нашими частями, стремясь возможно скорее и глубже проникнуть в наш тыл с целью насадить агитаторов для дезорганизации всей советской работы. Исходя из изложенного, приказываю: …Удары наносить грозные, молниеносные. Обеспечить надёжность пехоты и переброску её на подводах. Ни в коем случае не терять соприкосновения с нащупанной бандой, нанося ей неотступно ряд последовательных ударов до полного истребления…"

Отже, більшовикам вдалося розгадати тактику рейду та запобігти встановленню можливих контактів війська з повстанцями.

Тим часом у листопаді 1921-го значно погіршилися погода. Похід, що розпочався восени 1921-го, виявився по-справжньому зимовим. Сильні морози та негода призвели до катастрофічних для погано взутих та одягнених повстанців наслідків. Сподівання Тютюнника на те, що одяг вдасться отримати з більшовицьких складів, не справдилися: 25% відсотків козаків продовжували рейд без плащів, а 50% — без чобіт. Заходи Юрка Тютюнника для вирішення цієї проблеми, зокрема, закуплені липові постоли та обмотування ніг онучами, мішками, ганчірками були явно недостатніми. Невдовзі навіть ті, що були благенько взутими, стали босими.

Скориставшись ситуацією, краще озброєні та оснащені кавалеристи 9-ої дивізії Котовського ранком 17 листопада 1921-го під селом Малі Миньки оточили повстанців. "Большевицькі кулемети на тачанках під’їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчили по нас з кулеметів. Кіннота оточила село з усіх боків і тікати вже було нікуди…" згадував один з повстанців. 

Схема бою біля с. Малі Миньки. На схемі помилково зазначено дату бою 17.09.1921
Схема бою біля с. Малі Миньки. На схемі помилково зазначено дату бою 17.09.1921

Урятуватися вдалося лише 109 учасникам рейду – тим, хто був у складі штабу, кінної сотні та важкопораненим на підводах. Вирвавшись з оточення, вони рушили в бік польського кордону. Серед тих, хто зумів врятуватися, був і Юрко Тютюнник. 18 листопада більшовики відправили захоплених у полон до сусіднього села Базар. Суд був коротким. З 443 вояків армії УНР до розстрілу "как злостных, активних бандитов" було засуджено 359. Наступного дня їх вивели для зустрічі з Котовським. Той запропонував вийти вперед тим, хто служив у Червоній армії. Здавалося, що в колишніх червоноармійців з’явився шанс зберегти життя. Деякі навіть показували документи, які підтверджували їх червоноармійське минуле. Проте коли під час питань Котовського вони відповідали йому українською мовою, той відправляв їх на розстріл зі словами "там тебя поймут". 21 – 23 листопада 1921-го під Базаром було розстріляно 360 осіб. Під час розстрілів деякі вояки співали "Ще не вмерла України…"

Однак не всі полонені загинули. Івану Ремболовичу вдалося втекти, скориставшись неуважністю вартового, який не міг повірити, що босій людині з перебитою ногою вдасться втекти при вісімнадцяти градусах морозу.

Так через прорахунки та амбіції очільників походу завершилась остання спроба підрозділів УНР підняти в Україні антибільшовицьке повстання. Важко не погодитися з оцінками, висловленими М. Омеляновичем-Павленком, який назвав трагедію під Базаром "сторінкою з нашої військової історії безкінечно славною для рядових бійців й одночасно найбільш яскравого прикладу безсоромного визиску еліти нашого вояцтва в авантюрному, нікому не потрібному й неодповідаючому зовсім обстановці випаду".

Однак поразка Другого Зимового походу не зупинила опір радянській владі: антибільшовицький повстанський рух тривав і надалі аж до середини 20-х рр. 

    Реклама на dsnews.ua