Один календар з Європою. Чому у лютому 1918-го було всього 15 днів

Цей день для киян був надскладним. Уже другу добу в приватні квартири не постачали електроенергію. Не вийшла газета "Нова Рада" (одна із найтиражніших на той час) — більшовики розгромили редакцію та забрали папір в друкарні. Змінилась влада: замість більшовиків у місто вступили українські та німецькі війська. 

Готували парадну зустріч Петлюри — з будівлі міської думи зняли червоний прапор. Ширились чутки (неправдиві) про вбивства молодого поета Олександра Олеся та Михайла Ковенка — коменданта Києва, який у січні придушував більшовицький заколот. У газетах опублікували перші списки розстріляних більшовиками, некрологи зайняли третину, а то й більше першої шпальти газет. Виявилось, що мости через Дніпро були заміновані більшовиками і тільки диво врятувало їх від руйнування.

За умовами Берестейського мирного договору 9 лютого (27 січня) 1918-го німці та австрійці мали надати українцям збройну допомогу у війні з більшовиками. І усе би нічого, але невеличка дрібниця могла би зіпсувати усі домовленості — це розбіжність у календарі та на годинниках.

У межах УНР на початку 1918-г офіційно послуговувались старим, юліанським календарем, тоді як у Європі уже давно використовували григоріанський. Радянська Росія перехід на новий стиль розпочала 1 лютого. Непідконтрольна більшовикам Росія і Російська православна церква залишались вірними дореволюційній практиці літочислення. Католики в Україні мали в обігу обидва стилі, а ортодоксальні євреї та мусульмани мали власні календарі — "від створення світу" та "від Гіджри" відповідно.

До реформи літочислення українці опинялись у календарних колізіях. Перетинаючи лінію розмежування між Австро-Угорщиною та УНР, наприклад, на станції Голоби, пасажири мали можливість подорожувати у часі. Вийшовши з української території 1 січня вже за кілька кроків людина опинялась у 14 січня. Складніше було зі зворотнім шляхом. Вертаючись з австрійської зони окупації подорожуючий мусив повторно прожити 13 днів.

Не менш проблемною та заплутаною була і різниця в часі. У Російській імперії користувалися місцевим сонячним часом. У ХІХ ст це ще не вносило якогось великого дискомфорту у життя, адже мобільність населення була невисокою, а звʼязок тільки зароджувався.

По усій державі годинники показували різний час. Уніфікованими були хіба-що годинники на залізничних станціях та на телеграфі — за Царськосельським вокзалом у Петрограді. Більшість же годинників були налаштовані за місцевим сонячним часом. І у кожній місцевості показував інший час. Так, київський сонячний час відрізнявся від Петроградського на 48 секунд. Через це і був таким актуальним вислів "звіримо годинники, панове!".

Робітники орієнтувались за заводськими гудками, а селянам була важлива не конкретна година, а схід сонця, коли було потрібно годувати домашню худобу. Мешканці міст могли узгоджувати свій час за міським годинником. У Києві, наприклад, такий був на приміщенні міської думи.

В Австро-Угорщині, до складу якої входили населені українцями Галичина, Буковина та Закарпаття єдиний час був запроваджений ще у 1893-му. Гострої проблеми різниці часу у різних місцевостях там не було.

Світові держави час від часу вдавались до реформ обліку часу. Стрілки годинників переводились вперед-назад. Це давало суттєвий економічний ефект — зменшувалось споживання електроенергії. Відтак, менше спалювалось вугілля для виробництва цієї електрики.

Перша світова війна посилила потребу економити вугілля та світло. Багато вугілля, яке раніше купувалось підприємцями для своїх заводів чи установ, тепер йшло на воєнні потреби. Чимало шахтарів було призвано до армії. Їх робочі місця або залишались вакантними, або ж їх займали низькокваліфіковані працівники. Це відразу позначилось на кількості та якості видобутого вугілля. Ситуація ускладнювалась транспортними проблемами — вагонів не вистачало. А ті, що були, використовувались армією. Тож цивільні споживачі стикнулись із браком палива. Електростанції з великими зусиллями купували вугілля для виробництва електроенергії.

Дирекція київської електрівні неодноразово повідомляла про можливість припинення постачання світла через брак вугілля, яке до того ж було низької якості. Влада постійно обмежувала використання світла. Суворій регламентації підлягали кількість та потужність лампочок у громадських місцях, торгівельних та розважальних закладах, навіть приватних помешканнях. Було чітко визначено час вмикання і тривалість підсвічування вітрин та вулиць. Постійно скорочувався рух трамваїв.

Австро-Угорська та Німецька імперії стикались із тими ж проблемами зі світлом. Влада Австро-Угорщини серед іншого вдалась і до такого способу економії вугілля як запровадження "літнього часу".

В ніч з 30 квітня на 1 травня 1916 року годинники по усій імперії та окупованих територіях були переведені на 1 годину вперед. Першого жовтня того ж року літній час був скасований. У 1917-му та 1918-му роках практика запровадження літнього часу повторювалась. Вочевидь, це давало ефект економії.

У Російській імперії царський уряд на реформу часу з метою економії електроенергії не відважився. Лише Тимчасовий уряд своєю постановою від 27 червня 1917-го (в Європі у цей час уже було 10 липня) запровадив літній час. Годинники були переведені на годину вперед. Літній час мав діяти до 13 вересня (31 серпня) 1917-го, і знову запроваджений у 1918-му. Згодом Тимчасовий уряд продовжив дію літнього часу — спочатку до 14 (1) жовтня, а пізніше — "до особливого розпорядження Уряду". Утім, дуже скоро Тимчасовий уряд зник, а літній час було скасовано лише 10 січня 1918-го (27 грудня 1917-го) вже декретом ленінського Раднаркому.

Україна на той момент уже була окремою Українською Народною Республікою, яка хоч ще й не проголосила незалежності, але не була підпорядкована Раднаркому — для неї він був урядом лише Великоросії, а не усієї Росії. До того ж, уже йшов наступ радянської Росії на Україну. Тож ленінські рішення не поширювались на українські території. Виняток — уже зайняті більшовиками регіони.

23 (10) лютого 1918 року, тобто вже через місяць після проголошення незалежності України, на засіданні уряду міністр шляхів УНР Євген Сокович порушив питання "про стиль і годину" та запропонував "установити на Україні київський час". Ідею підтримав міністр пошт і телеграфів Григорій Сидоренко: "Українська держава з заключенням миру приєдналась до європейської культури, прагне до неї — в Європі заведено новий стиль".

Рада народних міністрів доручила Міністерствам шляхів та внутрішніх справ розробити відповідний законопроект і подати його на розгляд парламенту. 

Вже 25 (12) лютого 1918-го Мала Рада, яка на той час перебувала у Коростені, затвердила "Закон про заведення на Україні числення часу по новому стилю і перевод годинників на середньоєвропейський час", у якому зазначалося: "1. Завести в Українській Народній Республіці нове (григоріанське) числення часу з 16 лютого 1918 р. 16 число лютого рахувати першим числом місяця березоля (марта). 2. Одночасно з цим в Українській Народній Республіці вводиться середньоєвропейський час: 12 год. для Петроградського меридіану з 1 березоля нового стилю рахувати за 10 год. 52 хв. ранку і згідно з цим в усій Українській Народній Республіці перевести стрілки годинників. 3. Всякого роду обовʼязання, котрі застає сей закон, продовжуються з 1 березоля на 13 день. 4. Всі питання, звʼязані з переведенням в життя цього закону, мають вирішуватися кожним міністерством по приналежності".

Фактично, Центральна Рада уніфікувала усі годинники в державі. За зразок наказала брати годинники налаштовані за Петроградом, які було потрібно перевести на 1 год. і 8 хв. назад. Усі решта годинників (що налаштовані за місцевими часами) мали бути виправлені за цим новим часом.

Перехід на новий стиль календаря та середньоєвропейський час відбувався непросто. Повідомлення про переведення годинників зʼявились у пресі 3, 4, а то й 5 березня. Тобто, уже після того, як офіційно цей час був запроваджений. Це вносило свій момент дезорганізації, окремі підприємства зазнали збитків. Деякі редакції газет повідомляли своїх читачів, що видання на лютий за передплатою будуть доставляти аж до кінця березня. Дирекція київського водоканалу повідомляла своїх абонентів, що термін плати за лютий закінчується 13 березня (28 лютого), а надалі треба платити уже за березень. Частина навчальних закладів залишилась вірною "керенському" часові. Через це вчителі-сумісники не встигали з однієї школи до іншої на свої уроки.

1918-й виявився не тільки без Різдва (попереднє Різдво відзначили 25 грудня 1917-го, а наступне мало бути 7 січня 1919-го), але й із найкоротшим лютим — усього 15 днів, бо 16 лютого згідно із законом Центральної Ради вважалось вже 1 березня. Реформу календаря не визнала Російська православна церква, яка на той момент залишалась єдиною православною конфесією в Україні. Церква продовжувала жити за старим стилем. Одне з найбільших церковних свят — Великдень, що у 1918-му за прийнятим в РПЦ календарем припадав на 22 квітня, за світським стилем відзначався 5 травня. Уже після гетьманського перевороту. А церковне Різдво 25 грудня 1918-го припало на 7 січня 1919-го. Отак і жили — кожен зі своїм календарем і годинником.