• USD 28
  • EUR 33.5
  • GBP 38.6
Спецпроєкти

З тюрми на кладовище. Як українські та московські анархісти перетворили похорон Кропоткіна на мітинг

13 лютого 1921 року в Москві ховали 78 річного Петра Кропоткіна — «дідуся російської революції» і «апостола анархізму», як називали його сучасники. Ці похорони стали останньою у ті часи політичною демонстрацією у Москві, організованою небільшовицькою партією. Вагому роль у ній відіграли анархісти України

Петро Кропоткін
Петро Кропоткін
Реклама на dsnews.ua

В кінці листопада 1920 року уряд УСРР розірвав військово-політичну угоду з махновцями і розгромив анархічний рух в Україні. У вʼязницях опинилися сотні анархістів. Незабаром сорок таких діячів було вислано в Москву в розпорядження ВЧК. Серед них були лідери Конфедерації анархічних організацій України (КАУ) «Набат» і всі представники махновщини, які були у Харкові в момент арешту. Досвідчені пропагандисти і організатори, ідеологи і практики, учасники багаторічних боїв проти червоних і білих режимів.

Але тримати їх за гратами керівникам РСФРР було не дуже зручно. Перемігши білих, більшовицьке керівництво знову почало будувати плани революції в Європі та сподівалося зробити із західних анархістів своїх союзників. Отже, репресії проти анархістів Росії і України потрібно було скоротити. І в січні 1921-го «набатівців» почали звільняти. Звичайно, не усіх, а лише «менш небезпечних», і, звичайно, звільняти не «взагалі», а під підписку про невиїзд з Москви.

Опинившись на волі, українські анархісти знову взялися за розповсюдження своїх ідей. Парадоксально, але спочатку їм довелося зіткнутися ледь не з протидією з боку своїх російських однодумців. Ось як про це згадував «набатівець» Анатолій Горелік: "Бросьте думать о работе в Москве. Москва центр большевиков. Москва – красная, в ней анархистам нет места". "Это тебе не Украина. Скоро опустишь крылья" – отвечали мне более или менее видные анархисты, когда я ставил им вопросы относительно анархической работы в Москве. И действительно, первое время пришлось прошибать лбом стену… в московской анархической среде. С кем я ни говорил о работе, я встречал [лишь] подбадривающую улыбку или еще хуже».

Анатолій Горелік
Анатолій Горелік

Але минуло лише кілька тижнів і пропаганда звільнених «набатівців» почала давати результати. Той же Горелік так описував свою діяльність в лютому 1921-го: «Не было почти ни одного фабрично-заводского собрания, куда бы ни приглашали анархистов. Каждый вечер рабочие заполняли Леонтьевский и районные клубы анархистов. Всюду, и в клубах на Леонтьевском, и на рабочих собраниях, и в автобазе Совнаркома, и в украинским театре, и в Сергиеве, и во всех высших учебных заведениях, где мне приходилось читать лекции и выступать на митингах и собраниях, всюду были набитые аудитории, всюду были серьезные дебаты и вопросы».

Так, з легкої руки українських «набатівців» анархічний рух в Москві зазнав нового сплеску активності на початку 1921 року.

У самий розпал цієї активності з підмосковного міста Дмитрова прийшла звістка: помер Кропоткін.

Реклама на dsnews.ua

Імʼя Петра Олексійовича Кропоткіна було відомим не тільки в колишній Російській імперії, а й в усіх країнах світу. Він народився в багатій аристократичній родині, мав можливість зробити швидку карʼєру в будь-якому відомстві, але 18-річним юнаком вирішив за краще стати простим козачим офіцером на далекій сибірській околиці. Його предки пишалися тим, що ведуть свій рід від Рюриковичів, сам же Кропоткін ніколи не користувався князівським титулом. Він багато займався наукою і зробив вагомий внесок у розвиток геології, географії, історії, біології, літературознавства, ставши одним з останніх вчених-енциклопедистів в історії людства. І водночас він був одним з найвизначніших соціалістів і революціонерів свого часу, творцем теорії анархічного комунізму, яка на рубежі 19-20 століть мала мільйони активних прихильників.

На додаток до перелічених чеснот це була ще приємна у спілкуванні людина. Наприклад французький письменник Ромен Роллан писав: «Я очень люблю Толстого, но мне часто казалось, что Кропоткин БЫЛ тем, о чем Толстой только писал. Он просто и естественно воплотил в своей личности тот идеал моральной чистоты, спокойного ясного самоотречения и совершенной любви к людям, которого мятущийся гений Толстого хотел достичь во всю свою жизнь и достигал только в искусстве».

Кропоткін вирізнявся принциповістю, що й підтвердив після повернення з 40-річної еміграції до Росії у червні 1917-го. Отримавши пропозицію Олександра Керенського отримати у Тимчасовому уряді будь-який міністерський пост, 74-річний діяч відмовився: «Я считаю ремесло чистильщика сапог более честным и полезным». Але це не завадило йому виступити на боці Тимчасового уряду в «українському питанні»: не розібравшись у основних вимогах українського національно-визвольного руху і, зокрема, рішеннях УЦР, переконаний федераліст Кропоткін написав емоційного листа по суті таким же на той час переконаним федералістам з України із закликом «Не рвите вековой связи!». Щоправда, тоді лист не був переданий адресатам, але то вже було рішення членів Тимчасового уряду, які саме відправлялися на перемовини до Києва.

Петро Кропоткін в робочому кабінеті
Петро Кропоткін в робочому кабінеті

Своїм переконанням Кропоткін залишався вірним до кінця. Відкидаючи привілеї, все життя розглядаючи будь-яку державу тільки як джерело зла і насильства, він і за більшовиків не приймав жодні спецпайки і спецквартири в Кремлі, відмовлявся від спецлікування і навіть від пропозицій віддрукувати його книги в державних видавництвах. При цьому в ленінцях він все-таки бачив нехай колишніх, але все ж таки революціонерів, і намагався достукатися до їхньої совісті. За 1919 і 1920 роки Кропоткін написав кілька листів Леніну, переконуючи його відмовитися від системи «червоного терору» і заручництва, які назвав «возвратом к худшим временам Средневековья и религиозных войн»; «Полиция не может быть строительницей новой жизни. А между тем она становится теперь верховною властью в каждом городе и деревушке. Куда это ведет Россию? – К самой злостной реакции»; «Если теперешнее положение продлится, то самое слово "социализм" обратится в проклятие». Ленін прочитав ці листи, але відповісти на них не зволив…

Про настрої Кропоткіна в останній період його життя залишив спогади Всеволод Волін, один з лідерів КАУ «Набат». На початку листопада 1920 року, звільнившись з ЧК і готуючись повернутися до України, Волін відправився у Дмитров — відвідати свого вчителя. У бесіді «Кропоткин с глубокой болью говорил о том, что партийно-политический, государственнический путь нашей революции сделал ее "типично неудачной революцией" и высказал опасения за возможность глубокой реакции. Но когда он, с глубоким вниманием и воодушевлением, выслушал рассказы мои и моих товарищей о положении на Украине, – он словно весь просиял и несколько раз с волнением проговорил: "Ну, ну, поезжайте, поезжайте туда, если там творится наше дело". И с грустью прибавил: "Ах, если бы я был молод, – я бы тоже поехал туда… работать…"».

Всеволод Волін
Всеволод Волін

Через три місяці Кропоткін помер.

Ця новина стала відома в Москві того ж дня, тобто 8 лютого. Відразу утворилася Комісія анархічних організацій по влаштуванню похорону Кропоткіна. На першому ж засіданні вона відхилила пропозицію Московської ради провести всі траурні церемонії за державний кошт. Увечері представник комісії Юхим Ярчук відправив телефонограму на імʼя голови Раднаркому Леніна з проханням звільнити на час похорону Кропоткіна анархістів, що знаходяться в московських вʼязницях. Комісія ручалася, що всі вони потім повернутися під арешт.

Юхим Ярчук
Юхим Ярчук

Розгляд незвичного прохання затягнувся. Раднарком передав його до Президії Всеросійського ЦВК. Через два дні керівництво радянського «парламенту» постановило, що не заперечує проти звільнення, але доручило винести остаточне рішення ВЧК «на свій розсуд». Чекістам знадобилося ще більше часу: фактично, ще ввечері напередодні похорону ніякого певного рішення ВЧК не ухвалила.

Тим часом 10 лютого труну з тілом Кропоткіна було відправлено до Москви. У Дмитрові покійного добре знали: незважаючи на вік і хвороби, Кропоткін брав посильну участь у громадському житті міста. Брав участь у створенні і діяльності Дмитровської спілки кооперативів, допомагав організації місцевого краєзнавчого музею, користувався любовʼю і повагою. Проводити його в останню путь в Дмитрові прийшли сотні людей.

Траурна процесія в Дмитрові при відправці труни Кропоткіна в Москву
Траурна процесія в Дмитрові при відправці труни Кропоткіна в Москву

У Москві труну було встановлено в Колонному залі Будинку Союзів. Будівля профспілок вперше використовувалася для прощання з померлим політичним діячем, і ця перша траурна церемонія була зовсім не схожа на всі наступні. Зал був прикрашений чорними прапорами. Жодних військових або міліціонерів — порядок забезпечували добровільні помічники Комісії з організації похорону. Біля труни стояла почесна варта анархістів, — москвичів і українських «набатівців». А до Будинку Союзів зранку і до пізнього вечора йшли і йшли люди, тисячі людей, — робітники і службовці, студенти і червоноармійці, безпартійні і члени різних політичних організацій, від анархістів до рядових більшовиків.

Тим часом тривала боротьба за звільнення на один день увʼязнених. 11 лютого в відповідь на черговий запит ВЧК повідомила, що випустить тільки тих, кого вона сама вважає анархістами і тільки на кілька годин. Після цього в центрі Колонного залу було встановлено «прапор протесту»: величезна чорна полотнище з написом «Требуем освобождения анархистов из тюремных застенков, борющихся за идеи Кропоткина – анархии». Чекісти зажадали прибрати прапор, але потім анархісти повернули його, поставивши поруч охорону.

На похоронах Кропоткіна. Транспарант тримають Зора Гандлевська і Віктор Потєхін
На похоронах Кропоткіна. Транспарант тримають Зора Гандлевська і Віктор Потєхін

Напередодні дня похорону була видрукувана одноденна газета «Анархические организации памяти Петра Алексеевича Кропоткина. 1842-1921». Її 40-тисячний наклад призначався для безкоштовної роздачі на вулицях Москви. Готувалися і чекісти. Чесне слово увʼязнених і поручительство їх товаришів на волі здавалися недостатньою гарантією. Тому в вузах складалися списки студентів-анархістів, які добровільно погодилися стати заручниками: якби звільнені анархісти зникли після похорону, ці молоді люди підлягали негайному арешту. Ця історія стала відома тільки в середині 1990-х зі слів Тетяни Гарасевої, чи не останньої учасниці похорону Кропоткіна, в той час 19-річної студентки Московського університету.

Тетяна Гарасева. 1990-і рр., в останні роки життя вона булла сліпою.
Тетяна Гарасева. 1990-і рр., в останні роки життя вона булла сліпою.

Нарешті настало 13 лютого, день похорону. З самого ранку біля Будинку Союзів збиралися сумно-урочисті колони учасників траурної демонстрації. Але початок церемонії затримувався, оскільки ВЧК так і не виявила жодного анархіста, гідного бути відпущеним хоча б на добу: чекісти стверджували, що в тюрмах у них «сидять одні бандити». Це могло викликати новий скандал. У натовпі шепотіли, що ЧК порушує обіцянку влади. Олександра Кропоткіна, донька Петра Олексійовича, повідомила представникам ВЧК, що комісія з організації похорону за згодою родичів покійного має намір демонстративно прибрати всі вінки і прапори РКП(б) і радянських організацій. Навряд чи це вдалося б зробити мирним шляхом, а крайніми за заворушення в центрі Москви виявилися б самі чекісти.

Через півгодини після отримання ультиматуму ВЧК здалася: до Будинку Союзів з Бутирської вʼязниці була доставлена група анархістів. З кількох десятків увʼязнених були звільнені тільки семеро, члени КАУ «Набат» Арон і Фаня Барони, Олександр Гуєвський, Давид Коган, Марк Мрачний, Олексій Олонецкий і Ольга Таратута. Учасник подій Анатолій Горелик згадував: «Обросшие, бледные, они напоминали каторжников царских времен. Особенно ужасен был вид Алексея Олонецкого». Але саме ця змучена сімка анархістів з України взялася за труну і несла її весь шлях до Новодівичого кладовища, не поступившись нікому почесним правом на свою сумну ношу.

Олексій Олонецький
Олексій Олонецький

Хода була грандіозна, число її учасників оцінювалося від 50 до 100 тисяч чоловік. Рух супроводжувалося співом пісень. Традиційних революційних пісень і таких, в яких на старі мелодії були покладені нові слова:

«Наш Ленин испугался, издал манифест

 Мертвым все почести, живых под арест»;

«Нас давит, товарищи, власть коммунистов,

 Чекист-враг царящий повсюду».

Двічі демонстрація робила зупинку. Спочатку біля будинку-музею Льва Толстого, де в знак поваги перед всесвітньо відомим письменником і християнським анархістом учасники ходи схилили свої прапори і транспаранти. Другий раз — перед Бутирською вʼязницею, де разом з увʼязненими заспівали «Марш анархістів».

Це була остання легальна демонстрація анархістів в Москві і, наскільки відомо, остання легальна демонстрація небільшовицької політичної сили за довгі десятиріччя радянської влади. Наступна відбулася тільки в 1987 році.

Хода дійшла до Новодівичого кладовища, де відбувся мітинг. Відкрив його найвідоміший російський анархіст-синдикаліст Григорій Максимов, потім виступили представники анархічних організацій, лівих есерів, меншовиків, РКП(б), Комінтерну. Останнім виступав лідер «Набату» Барон, і саме мова представника анархістів України запамʼяталася присутнім найкраще. Ось, наприклад, як писав про це співробітник апарату Комінтерну, колишній анархіст і майбутній вʼязень сталінських в’язниць Віктор Серж: «Изможденный, бородатый Арон Барон, которому предстояло вечером вернуться в тюрьму и сгинуть там навсегда, высказал решительный протест против нового деспотизма, подвальных палачей, дискредитации социализма, правительственного насилия, растоптавшего революцию. Неустрашимый и пылкий, он, казалось, сеял новые бури».

Подружжя Фаня і Арон Барон
Подружжя Фаня і Арон Барон

Після похорону анархісти провели громадянську панахиду в своєму клубі в Леонтійовському провулку, а ввечері відбулися ще одні збори, на цей раз таємні: активісти «Набату» заслухали доповідь свого товариша, якій щойно приїхав з Харкова, про роботу з відновлення організації та пропаганди.

Близько опівночі звільнена сімка «набатівців» попрямувала під арешт. Зробити це виявилося непросто, про що згадував Марк Мрачний: «Вот уж Лубянка № 2. Мы гурьбой подошли к главному входу, но часовой нас грубо окрикнул, а когда мы заявили, что пришли обратно в тюрьму, решил, видно, что мы шутим над ним или с ума сошли». Вартовий довго вимагав перепустку, але зрештою погодився викликати коменданта, і лише після цього питання було залагоджено: анархісти повернулися до камери.

Анархісти повертаються з похорону Кропоткіна. У центрі в шинелі і кашкеті Давид Коган, за його спиною — Арон Барон, трохи правіше в кепці і з бородою — Марк Мрачний; зліва від Когана стоять Ольга Таратута і Фаня Барон, за ними в папасі — Олександр Гуєвський
Анархісти повертаються з похорону Кропоткіна. У центрі в шинелі і кашкеті Давид Коган, за його спиною — Арон Барон, трохи правіше в кепці і з бородою — Марк Мрачний; зліва від Когана стоять Ольга Таратута і Фаня Барон, за ними в папасі — Олександр Гуєвський

Так закінчився цей день 13 лютого 1921 року, день похорону Кропоткіна.

При підготовці статті використовувалися матеріали Ярослава Леонтьєва і Андрія Федорова.

    Реклама на dsnews.ua