Україна - це трошки Росія. Коли наші політики-ЛГБТ "вийдуть з шафи"

Сьогодні, 11 жовтня, в усьому світі відзначають такий собі День камінг-ауту - день, коли геї, лесбійки та представники більш екзотичних різновидів сексуальної орієнтації мали б відкрито, публічно та добровільно повідомити про їхні еротичні вподобання, тобто "вийти з шафи" (coming out of the closet), це якщо перекладати англійське першоджерело дослівно, або "вийти з пітьми" чи навіть просто "відкритися", якщо перекладати сенс.

В світі, який ми вважаємо цивілізованим та ліберальним, день камінг-ауту потрібен аби зайвий раз нагадати гомосексуалам, що соромитися їм особливо нічого і, замість того аби наживати собі неврози приховуванням правди та вічним страхом бути розкритим, краще про свою орієнтацію відверто оголосити, а далі жити відкрито, легко і приємно, використовуючи усі переваги, які надає гомосексуалістам толерантне західне суспільство у вигляді відсутності публічного осуду, права на гомосексуальний шлюб та заборони будь-якої дискримінації.

Ну, щодо камінг-аутів в різних прогресивних гейропах ми більш-менш обізнані. І не лише стосовно різних Рікі Мартінів, Стівенів Фраїв, Елтонів Джонів та Іеннів Маккелленів, тобто працівників шоу-бізнесу, серед яких гомосексуальність не така вже й рідкість уже давно, а й стосовно їхніх більш поважних "побратимів" з царини політики, де традиційні сімейні цінності дуже вагомі навіть в прогресивному західному світі. Мова йде про покійного екс-очільника німецького МЗС Гідо Вестервелле, екс-мера Парижа Бертрана Деланое, прем'єр-імністра Ісландії Йоханну Сігурдардоттір, американського конгресмена Марка Фолі та багатьох інших.

В Україні ж з камінг-аутами справи вельми кепські, а чесно кажучи геть ніякі. За 25 років незалежності, попри усі західні толерантні віяння, наші селебритіз зуміли народити хіба шоумена Костя Гнатенка, про якого уже давно мало хто пам'ятає, чи журналіста Анатолія Єрему. Всі решта, хто наважився на відкрите зізнання у своїй нетрадиційній орієнтації - це, так би мовити, професійні борці за права секс-меншин, яким бути відкритими гомосексуалами - частина професії.

Що стосується політики, то тут у нас, як відомо, працюють виключно натурали та поборники традиційних цінностей, і навіть уявити собі неможливо, аби хтось із них (що б про його орієнтацію не було відомо на рівні чуток) заявив: "Так, я гей, але що тут такого?".

Тут звісно можна говорити, що камінг-аут для українського політика стане не лише "виходом з шафи", а й "виходом з політики", оскільки традиційне українське суспільство ще аж ніяк не готове толерувати політиків нетрадиційної орієнтації, що гарантує стрімке і остаточне падіння рейтингів будь-якому "камінгаутеру".

І в цих міркуваннях є своя правда. Як правдою є й те, що в українській політиці давно і успішно працюють люди, про нетрадиційні сексуальні вподобання яких всі більш-менш добре знають, але вони продовжують зображати натуралів. Чого вони бояться? Викриття того, що і так усім відомо? Ні, вони бояться не того, що про їхню гомосексуальність достеменно дізнаються усі. Це їм українське суспільство цілком може пробачити, за умови дотримання показової пристойності. Мовляв, у всіх є свої таємні вади та скелети в шафах, у когось чиряк на дупі, а хтось - гомосексуал. Наші політики бояться відкрито заявити, що в гомосексуалізмі немає нічого ганебного. Бо це руйнація тих самих "скрєп" та "духовності", які так люблять наші північні сусіди і з яких ми весь час сміємося, тим не менше вперто не помічаємо "скрєп" у власних очах.

Отже, про день камінг-ауту в Україні мало хто згадає, а про можливість чиєгось сенсаційного зізнання годі й думати. І це при тому, що зусиллями певної категорії політиків та завдяки нашим євроінтеграційним потугам питання забезпечення прав секс-меншин залишається в українському суспільно-політичному дискурсі. Чого вартий лише цирк на дроті, влаштований навколо "гей-параду" в Києві на початку цього літа, чи ґвалт навколо голосування за один з євроінтеграційних законів, що передбачав заборону дискримінації щодо сексуальної орієнтації.

От тільки за відсутності камінг-аутів від публічних людей, що представляють усі царини життя, а не лише шоу-бізнес, вся боротьба за права секс-меншин нагадує цілковитий театр абсурду. Який сенс приймати антидикримінаційні закони, якщо немає тих, хто може і повинен цими законами скористатися. Ну, не те щоб зовсім немає...

Коли якийсь умовний нардеп Лещенко заявляє, що одностатеві шлюби в Україні обов'язково будуть законними, умовний пересічний українець щиро не розуміє, а кому окрім Лещенка, який отримує за своє гомофобоборчество західні гранти, це взагалі потрібно. Пересічний українець звісно розуміє, що десь в одній країні з ним живуть якісь геї, але в його уяві це або схиблені на власних гомозбоченнях індивіди в колготках, яким жоден захист не потрібен - вони і без нього всіх задовбали своєю показушною "гомосятіною"; або ж глибоко законспіровані "гомосєкі", що вправно прикидаються нормальними пацанами, а через це ніякі особливі права їм не потрібні, бо користуючись ними вони одразу ж викриють себе. І навіщо тоді город городити?

Боротьба за права секс-меншин - це шлях із зустрічним рухом. І всі потуги різного роду лещенків та заліщук осідлати тему захисту секс-меншин будуть мати вигляд малозмістовних спекуляцій допоки серед поважних і відомих українців, в тому числі і серед політиків, не з'являться адекватні відкриті гомосексуали. Для останніх камінг-аут може просто так і не минутися - ніхто любов електорату після такого попрання традиційних цінностей їм гарантувати не може. Але й жертва їхня не буде марною, як мінімум українці побачать, що гомосексуалісти - це не лише божевільні фріки з гей-парадів, а й цілком адекватні успішні люди, які нічим, або майже нічим, не відрізняються від тих, чиї сексуальні вподобання є традиційними.

Правда, до наявності відкритих гомосексуалів нашому патріархальному суспільству ще доведеться звикати, а для цього потрібен час. То ж майбутнім українським Вестервелле краще не зволікати.