Німецький досвід в поміч. Як Україні реагувати на українофобську метушню у Польщі

Як Польща першою порушила неписане правило не чіпати історичні теми

Сучасна політична мода на правий популізм є тим, що у філософії називають Zeitgeist, "подих часу". Хоча дехто вважає це явище "хворобою" нашого часу. Прихильники теорії коловороту історії вбачають багато схожого між нинішньою епохою та міжвоєнними 20-30-ми роками минулого століття, коли в моді були радикальні праві. Сьогоднішні праві політики Польщі — Ярослав Качинський, Кароль Навроцький, Славомир Менцен, Гжегож Браун, Кшиштоф Босак та фігури меншого калібру — нагадують попередників столітньої давнини хіба спекуляціями на історичних травмах, в усьому іншому вони мотивують свою політичну поведінку внутрішніми електоральними циклами. Власне, черговий сплеск антиукраїнської риторики також має ці ж мотиви. Восени наступного року на Польщу очікують парламентські вибори, тож їхні учасники активно формують передвиборчу стратегію — тема України звучатиме в усіх без виключення програмах і промовах. Через це українцям слід готуватися до емоційних гойдалок, а нашій владі — до сценарію, коли наступну коаліцію сформує правоконсервативна партія "Право і справедливість" з двома ультраправими "конфедераціями". "ДС" нещодавно аналізувала ризики від такого політичного субстрату. На поляків ще й чекатиме позбавлення фінансування від ЄС, спроба Polexit тощо.

Додамо: відомий українофобією кандидат в прем’єри Польщі від "ПіС" Пшемислав Чарнек зажадав відставки уряду Дональда Туска після заяви заступника міністра науки Анджея Шептицького, етнічного українця, що вояки УПА боролися за незалежність України та були незламними солдатами. При цьому Шептицький наголосив на окремій оцінці подій на Волині у 1943-44 роках. Тобто, член уряду висловив м’яку проукраїнську позицію, за це Чарнек звинуватив його у виправданні "тих, хто чинив геноцид проти поляків". За Шептицького заступилося кілька членів уряду, зокрема, глава МЗС Радослав Сікорський. Але і він закликав Київ "виправити помилку" з присвоєнням президентом Володимиром Зеленським одному з підрозділів ЗСУ імені героїв УПА. Ймовірність того, що замість Туска в прем’єрському кріслі після виборів 2027 року сидітиме Чарнек, чимала.

Переважна більшість українців не вважають рішення президента Володимира Зеленського помилковим. Чи було воно навмисним, аби подратувати польських політиків? Навряд. З іншого боку, між Києвом і Варшавою стосунки почали помітно погіршуватися після перемоги на президентських виборах Кароля Навроцького. Польські ЗМІ пишуть, що між попереднім президентом Польщі Анджеєм Дудою та Зеленським буцімто була усна угода, що обидві країни не піднімають на високому рівні травмуючі історичні теми. Але саме Польща першою порушила домовленості, якщо такі справді існували. 4 червня минулого року, коли вже було відомо про перемогу на виборах Навроцького, Сейм ухвалив закон про відзначення 11 липня національного дня пам’яті про поляків-жертв "геноциду, здійсненого ОУН та УПА на Східних Кресах". 2 липня 2025-го Дуда, який вже добував свій термін, підписав цей закон. Ухвала закону відбулася буквально через два місяці потому, як розпочалася ексгумація тіл загиблих поляків на Тернопільщині.

МЗС України закликало польську сторону утриматися від кроків, які "можуть призвести до посилення напруженості у двосторонніх відносинах та підірвати досягнення, досягнуті завдяки конструктивному діалогу та співпраці між Україною та Польщею". А в серпні Навроцький, уже повноправний президент, оголосив про намір внести до Сейму закон про посилення відповідальності за так званий "бандеризм" — це придумана польськими націоналістами ідеологія, яку вони приписують українцям. І таки вніс обіцяний законопроект, але таким чином, щоб проурядова більшість його не підтримала. Навроцький в одному документі змішав криміналізацію "бандеризму" зі зменшенням соціальних можливостей для українських біженців. Сейм ініціативу президента очікувано провалив, після чого на Туска та його партійців праві почали навішувати ярлики. Мовляв, хочуть, щоб у наших біженців було більше прав, аніж у поляків. Що, звісно ж, неправда.

Зараз бачимо, як польські політики зумисно посилюють ескалацію через рішення Зеленського. Причому роблять це не лише праві, з них і питати нічого, а проурядові. Польща вимагає повного повернення близько 450 млн євро з Фонду миру Євросоюзу (EPF) за передану Україні зброю, про що заявив заступник міністра оборони Цезарій Томчик. Дійшло до того, що Вінниця вимушено відкликала прохання про передачу 15 старих автобусів, із яким звернулася до свого міста-побратима Кельце, бо польські депутати обурилися, що цей транспорт їздитиме вулицею Бандери. Тож не дивно, що потужна антиукраїнська інформаційна кампанія в Польщі посилює антиукраїнські настрої. Ми розуміємо, що від цього виграє лише Москва, притомні польські політики — також це розуміють, але підготовка до передвиборчої кампанії диктує елітам політичну доцільність.

Чи варто Україні жорстко реагувати на недружні дії польської сторони? Краще реагувати, як це роблять німці, до яких польські політики також мають претензії.

Як Варшава понад двадцять років вибиває репарації з Берліна

Тема відшкодування Німеччиною Польщі збитків за Другу світову війну в політтехнології "ПіС" стоїть поруч зі звинуваченнями України у "бандеризмі". Приблизно з початку двотисячних польські праві активно носяться з вимогою репарацій. Про це казали ще за президентства покійного Леха Качинського, час від часу тему мусує його брат Ярослав Качинський, підхопив її президент Навроцький. Німеччина, нагадаємо, не лише один із ключових донорів Євросоюзу, а й держава, завдяки допомозі якої пострадянська Польща отримала ще у 1990-х роках можливість швидшого економічного розвитку. Але слова "вдячність" у парадигмі польської політики історичної пам’яті, мабуть, немає.

Після приходу до влади партії "ПіС" у 2015 році репарацій від Німеччини Польща почала вимагати на державному рівні, називаючи це "несплаченими рахунками". У Берліні відправляли бажаючих збити з німців гроші читати міжнародні документи — угоду 1953 року, в якій тодішня Польська народна республіка відмовилася від репарацій. У Варшаві у відповідь витягли з кишені ту ж логіку, що і проти України, коли заходить мова про відповідальність Польщі за операцію Вісла — країни ПНР нема, то була комуністична країна, сучасна Польща не несе відповідальності за правочини, які тоді укладалися і за дії комуністичної влади. У Берліні кажуть: була ще "угода 2+4", яка вступила в силу у березні 1991 році, де чітко прописані умови остаточного врегулювання щодо Німеччини після її об’єднання. Ця угода блокує будь-які претензії стосовно репарацій. Польські праві парирували: Польща ту угоду не підписувала, а СРСР, який підписував, того ж року розпався. Дуже зручна логіка, проте жонглювання міжнародними документами успіху польським діячам не приносить.

У 2017 році за тодішньої прем’єрки Беати Шидло у бік Німеччини з Варшави лунали чергові вимоги стосовно репарацій. Німецькі юристи і політики рекомендували затятим польським здирникам позиватися до суду, де вони програють як через чинність попередніх угод, так і через сплив термінів. Дев’ять років тому польські урядовці нарахували, що Німеччина "винна" близько 900 мільярдів євро. До судових розбірок утім справа так і не дійшла. А у 2022 році Польща знову підняла тему репарацій. Суму нарахували суттєво більшу – 1,3 трильйони доларів. Із Берліну знову відповіли: вимоги безпідставні, читайте міжнародні документи. І от минулого року про виплати від Німеччини заговорив Навроцький. На його думку, це потрібно, "щоб побудувати партнерство, засноване на фундаменті правди і добрих стосунків". При чому зробив цю заяву президент Польщі незадовго до свого візиту до ФРН. Канцлер Фрідріх Мерц відповів: це питання вже давно вирішене. Тобто, дипломатично послав.

Навіщо ж тоді польські праві політики уподібнюються анекдотичним їжачкам, які безрезультатно лізуть на кактус? Як з нападками на Україну відповідь у внутрішній політиці Польщі. Прем’єр-міністр Дональд Туск за етнічним походження — кашуб. Кашуби — германізовані слов’яни, тому польські націоналісти традиційно таврують Туска пронімецьким політиком. Прем’єр Польщі справді проти репарацій від Німеччини, проте в його позиції у цьому питанні домінує не кров, а прихильність до міжнародного права.

Тобто, німецький досвід спілкування з польськими правими політиками має дві складові. Перша — відправляти їх до суду, куди вони не підуть і тим самим оганьбляться. Як зганьбився Навроцький із намірами позбавити Зеленського ордена Білого орла, коли стало відомо, що досі кавалерами цієї нагороди є Беніто Муссоліні і цариця Катерина ІІ. Друга складова — просто не звертати увагу, бо всі ці наскоки орієнтовані на місцевого споживача, коли Україна не реагуватиме, споживач занудьгує і польські політики змушені будуть зацікавити його іншою темою. Наприклад, знову вимагатимуть гроші у Мерца. І той їх дипломатично відправить вчити не лише свою історію.