Крива демократія. Чому всяка українська опозиція скочується в популізм
В історичні моменти опозиція грала в країні ключову роль. Хочеться нагадати, що проект "Акту про незалежність України" писався на опозиційної коліні Левка Лук'яненка, а не в кабінетах "думають про народ" представників чинної влади. Коли справа стосується глобальних історичних процесів, опозиційні концепції ясні і зрозумілі. Їх підтримують маси і реалізують багатолюдні акції та майдани. А от коли справа стосується політики...
Візьмемо, приміром, набило оскому мораторію на продаж сільськогосподарських земель. Здавалося б, ситуація зрозуміла. Падіння Радянського Союзу - країни, що заперечує приватну власність супроводжувалося появою величезного числа дрібних власників. У містах люди отримали право на приватизацію квартир. У селах колгоспні поля були передані в приватні руки селян. При цьому якщо власники квартир зі своїм майном більш-менш справляються - продають, купують, передають у спадок, селяни своєю власною землею розпоряджатися не можуть. Існує мораторій, який передбачає, що житель села "недієздатний" і йому потрібно "опікун" у вигляді українських опозиційних політиків, вирішальних: здатний житель села розпоряджатися своїм майном, чи ні.
Противники зняття мораторію міркують про селянських чорноземах, як про якесь національному багатстві всього українського народу. Вони вимовляють красиві промови про неприпустимість перетворення землі в товар. При цьому той факт, що земля знаходиться у приватній власності - здається в оренду, продається, міняється практично підпільно - ними як-то опускається. Замість того, щоб обговорювати створення цивілізованого ринку землі, розробки конкретних, зрозумілих і прозорих правил для вже існуючої ситуації, з трибун лунають заяви про "ворогів", "олігархів" і "злочинному режимі". Ситуація абсурдна. Зусиллями українських політиків і ласого на негатив суспільства розмова про цінностях і принципах непорушності приватної власності перетворюється в популістський кругообіг.
Політична риторика, апелює до "простим народним масам", їх надіям, страху, незадоволеності життям - це популізм. Такий собі цілком науковий термін, що відповідає російському поняттю "народництво" або англійської "populism". До українського національного єства він непридатний. І "селянство" і "козацтво", і "міщанство", і "націонал-буржуазія" відображають конкретні прошарки та класи з їх завданнями, цілями та інтересами. Так чому ж у риториці переважної більшості українських політиків звучить чужа українцям народницька риторика?
Проблема тут зовсім не у владі. Вона в суспільстві і в політичній опозиції, яка не представляє опозиційні верстви населення, а лише експлуатує їх невдоволення. Між силами, що перебувають при владі, і тими, хто прагне оволодіти владою, відбувається закономірний конфлікт. Ось тільки опозиція - це не політична група. Це класи, верстви, соціальні групи, партії, рухи та окремі індивіди, інтереси яких не враховуються у внутрішній і зовнішній політиці держави. Політики - лише представники опозиційних прошарків суспільства.
З точки зору академічної політології популізмом є форма відносин суспільства і влади, при якій політичні важелі управління належать невеликій групі осіб, що використовує методи маніпуляції. Ця невелика група завжди говорить від імені якоїсь іншої, більш значною і менш розвиненою в плані політичної свідомості соціальної групи або класу. Таким чином, поділ правлячої верхівки на "владу" і "опозицію" без ширшого розшарування на правлячі класи і групи, чиї інтереси порушуються, призводить до того, що сама система державного управління не змінюється.
Якщо змалювати портрет класичного популіста, то це політик, який апелює до широких мас і обіцяє їм просте і легке рішення їх проблем. Популіст стверджує, що правлячі еліти не дбають про інтереси народу, тому влада у еліт необхідно відібрати і передати її на задоволення інтересів суспільства в цілому. Акцентуючи увагу на економічних та соціальних інтересах "простих людей", популіст критикує існуючу владу, а не існуючий порядок. Часто популісти представляють себе захисниками окремих регіонів, соціальних груп. У хід йдуть: трудящі, сільські жителі, жінки, городяни, працівники якийсь відросли. Або ширше: "жителі Донбасу", "народ Криму", "нація Південно-Сходу". До термінології популізму відносять такі вирази як: "авторитетний лідер", "пряма демократія", "антинародний уряд", "боротьба з корупцією", "державна бюрократія". Популісти часто пропонують для "боротьби з корупціонерами і бюрократами" залучити до управління державою представників "простого народу". Або волають до референдуму з приводу і без.
Нікого не нагадує?
Насправді немає нічого поганого в тому, щоб оголосити селянський пай національним багатством, заявити про необхідність скасувати приватну власність на українські землі. Потім записати все це в свою партійну програму й тільки тоді з повним правом розповідати, що "земля - не товар". Є маса ідеологій відстоюють саме ці принципи. Але тоді заявила це цілком конкретна політична партія суттєво звузить свою електоральну підтримку до кількості справжніх носіїв антисобственнических цінностей.
Сучасна Україна потребує не лише у владі, здатної вирішити завдання, що стоять перед країною. Але і в опозиції. А також в суспільстві, осознающем свої цінності, принципи та інтереси.
Приватна власність або колгосп, рівність можливостей або рівність подачок, свобода або контроль - вирішити це можуть лише громадяни. Не для країни в цілому, а кожен для себе. Бути суб'єктом політики або залишатися об'єктом політичних маніпуляцій популістів - кожному доведеться вибирати самостійно. В кінцевому підсумку, безпринципність політики тут прямо пропорційна відсутності принципів у тих, хто приймає найголовніше політичне рішення. Прямо біля виборчої урни.
