Що розповів Жемчугов про рік у полоні, луганських партизанів та уколи від катів
В суботу, 17 вересня відбувся обмін українських громадян Володимира Жемчугова та Юрія Супруна на чотирьох терористів ОРДЛО. 45-річний Жемчугов був затриманий бойовиками Луганської області в листопаді 2015 року. Його звинувачували в підриві залізничного полотна в районі Лутугіно під Луганськом і електропори в Хрящуватому. Після обміну президент України Петро Порошенко наголосив, що особисто домовлявся з Путіним про звільнення.
Незважаючи на те, що Володимир Жемчугов й досі знаходиться у важкому стані (на території "ЛНР" він лишився зору і рук - ред..), звільнений закликав співгромадян не співчувати йому та поділився своєю історію майже річного перебування у полоні.
- Як ви нині почуваєтеся?
- Ну, легше. 11,5 місяців я провів у полоні. Лікування я там пройшов таке, невідкладне - аби зупинити кровотечу, наприклад. Але щоб вилікувати, мене не лікували. На це гроші не витрачали. Були постійні скарги, звернення, але казали - на українців не вистачає бюджету. Пізніше дозволили передавати якісь ліки - мені передавала родина, і я дотягнув.
- Ви щось бачите?
- Я бачу лише лівим оком ніби в тумані. Я бачу силует людини - темну пляму. Ось бачу ви сидите - темна пляма. Кольори бачу, але коли дуже близько. - (дружина Олена) З приводу зору нам дали обнадійливу відповідь, що ймовірно проведуть реконструктивну операцію, можливо протезування. І відновиться хоча б якийсь невеликий відсоток зору. В очах досі є друзки і через них поки неможливо навіть роздивитись сітківку. Але надія є.
- Які були відчуття, коли під'їхав реанімобіль і стало зрозуміло, що це вже точно обмін?
- До останнього не вірилось. Було багато планів про обмін, мені про них казали. І перші 3-5 місяців я ще чекав. А вже після того я зрозумів, що я там надовго, і таке хвилювання пройшло. Навіть коли мене вивозили і сказали, що мене хочуть забрати за 4-5 годин. Ввечері мене наказали помити, побрити, вдягти у чисте, зробили баню, знайшли чистий одяг та взуття, я чекав на провокації, бо скільки було вже. До останнього був напруженим, поки не почув голос Олени (дружини). - Які були емоції, коли голос дружини почули? Плакали? - Ну, мені там нервову систему зламали. Три теми - це моє здоров'я, моя родина і що зі мною буде у майбутньому - про це важко говорити, сприймати, я не можу себе контролювати тут (стримує сльози). Зламали мені психіку в цьому плані.
- (дружина) я не була на нульовому блокпосту, але я дивилась відео, де його зустрічає Ірина Геращенко. І вона бачила його емоції на цьому блокпосту і розуміла, що він не вірив. Він потім говорив - я думав, що це вистава. І той журналіст британський (скандальний журналіст-пропагандист Грехем Філіпс) не тільки там виступав...
- Він в мене брав три інтерв'ю в той день цей британець. В Інтернеті показали лише друге та третє, де він мене вже довів. А перше інтерв'ю було у швидкій, коли мене вивели з тюрми, дали п'ять хвилин. Відкрилися двері зліва та справа. Зліва зайшов, я так розумію, журналіст російського центрального телебачення, але він нормально зі мною спілкувався. А британець дав йому взяти в мене інтерв'ю і потім почав до мене говорити. Спочатку я й з ним номально говорив, а потім він вочевидь побачив, що я тримаюсь, не зриваюсь, не плачу, все чітко відповідав, мабуть тому те інтерв'ю не показали. А вже друге інтерв'ю перед мостом, де він вже зрозумів, що мене так просто не пробити, він почав вже мене провокувати з образами. А третє інтерв'ю, коли мене вже віддавали, він вже конкретно мене принижував, і я, звичайно, вже зірвався, назвав його "пропагандистом путінським".
Навіть на мосту, хоча я місцевий й на Щастинському мосту був багато разів, але не бачив обстановки навкруги та все чекав на провокації. Розумієте, на мене дуже сильно психологічно тиснули.
Можливо, тому й не відпускали довго, що я для них як міна уповільненої дії. Що я росіянин за національністю, що я місцевий мешканець і виріс там, і шахтар у минулому, я всіх дуже добре там знаю, коли займався підприємництвом, керував кількома підприємствами. Вони розуміли - якщо така людина повстала проти них, то це привід замислитись для інших, хто знає мене. Люди б почали думати - а що його змусило повстати. А там думати не дають - пропаганда дуже серйозна.
- Розкажіть будь ласка, історію, як ви потрапили до полону. Бо від вас її ще ніхто не чув, лише від родичів чи інших людей. Чи вам важко про це говорити?
- Розумієте, чому я не розповідаю - я фактично український партизан луганського підпілля. Партизанський загін там діє й не один. І люди продовжують боротьбу. Війна там йде й в окупації. Хоча партизани там себе проявляють не щодня, але рух партизанський там є. Тому багато розповідати неможна, бо це ризик для людей, які там залишились і які борються проти російських окупантів та проти зрадників України продажних. Багато людей там є й заляканих, багато ошуканих. Багато людей сприйняли це як революцію та можливість змінити своє життя - вони беруть участь у цьому спектаклі, яке називається "Луганською народною республікою", у цьому ляльковому режимі.
- І все ж, з того, що можете про себе розповісти?
- Фактично я пішов у активну боротьбу. Починав з розвідника ЗСУ. І збройні сили до мене придивлялись, бо фактично росіянин за національністю, місцевий, у мене все було добре, і до них пішов не за гроші - і тут я сам проявив ініціативу. Спочатку до мене й українська армія обережно поставилась, бо я їм був не зрозумілим. А потім, коли вже аналітичні відділи побачили мою роботу, зрозуміли, що я все роблю й нічого не боюсь. Потім вже були партизанські загони - і я вступив до такого загону. І я почав вже не розвіддіяльність, а бойову діяльність, і вже вів озброєну боротьбу проти російських солдатів, зрадників та всього цього режиму.
- Що потім сталося?
- 28 вересня 2015 року я повертався з бойового завдання, я успішно його виконав, і зайшов в темноті на старе мінне поле, яке залишилось від бойових дій 2014 року. Там ще багато мінних полів нерозмінованих залишилось. Я пам'ятаю, як зачепився ногою, розвернувся - був хлопок й одразу вибух. Потім пояснили, що я підірвався на розтяжці. Я впав і зрозумів, що я важко поранений. Мінно-вибухове поранення - це найважче поранення, яке може бути. Я подумав, що помираю, полежав трохи, відчув, що сили ще є, і поповз на звуки, де було чути машини. Доповз до дороги, там мене вже підібрали. Потім прийшов до тями вже в реанімації, а коли отямився, мене одразу почали допитувати.
- (дружина) Він мені розповідав, що коли повз до дороги, в нього була одна думка - аби не потрапити до полону, поповзти до дороги та кинутись під машину. Був такий момент, аби не потрапити до полону.
- Там траса була Краснодон-Луганськ і вночі цією трасою йдуть "Урали" з Росії зі снарядами, які поступають на молодогвардійські склади. Вночі ці колони перекидаються сюди далі на Луганськ, на Стаханов. Так, дійсно, коли я відчув, що не помираю, вирішив покінчити з життям. Я поповз до дороги не для того, щоб врятуватись, а щоб мене добили. В полон не хотів потрапляти.
- Тобто було відчуття, якщо ви потрапите до полону, не поясниш, що просто йшов повз?
- Я був не один, я був у загоні партизанському, і виконував бойове завдання конкретне. До полону не хотів, бо полон - це катування, а під катуванням люди ламаються, можна щось розповісти, зрадити. Я цього не хотів.
- Вас не катували під час допитів?
- Чесно - ні, мене не били. Я був у такому важкому стані. У мене був опік хімічний від вибухівки, розриви тканин, множинні сколкові поранення, хоча їх частково повитягали, але дуже багато залишилось, і ті, що вище на поверхні, ще продовжують виходити.
На допитах я їх не боявся. Вони на мене дуже сильно тиснули, казали на 22 роки мене посадять, лякали всіляко. І кнутом і пряником заманювали. Іноді казали - здавай явки, паролі, ми тебе до Москви повеземо, там полікуємо, родину в Луганськ перевеземо. Я розмовляв з ними так само, як з вами. Казав - я свідомо йшов на війну й не боявся померти, а ви мене якимись ув'язненнями лякали. Коли зрозуміли, що катувати мене немає сенсу, я й так весь понівечений, але мене чимось обколювали, я таке щось пригадую - відповідав на якісь питання ніби марив. потім мені казали ті, хто мене охороняв, що все за мною записували, що я тоді сказав. Але я радий, що я витримав та не зрадив.
- Як ви жили в полоні?
- Важко було. Останні п'ять місяців мене посадили у в'язницю зі злочинцями, примушували їх за мною доглядати. Але я й там з ними порозумівся, в мене навіть свій телевізор там якийсь час був. До лютого не дозволяли передавати передачі з дому, то я трішки набрав ваги. А в січні я був дуже худим, ребра відчував. А так харчування й у лікарні було поганим, некалорійним. Перші вісім місяців, поки був у лікарні, мене на вулицю не випускали. А вже коли перевели в СІЗО, виводили на прогулянки на годину - це перевага в'язниці. Я робив зарядку - присідав, намагався бігати, спортом займатись. Охоронці приходили на мене подивитись і жартували - "бігає, до втечі готується, докладіть оперативнику". У камері місця майже не було, тому я намагався на прогулянках рухатись.
- Не пошкодували, що пішли воювати?
- Я свідомо пішов на війну. Мені 44 роки було тоді, я розумів, що я побудував будинок, посадив дерево, донька отримує гарну освіту, і жив я нормально, гідно, вважав себе середнім класом, ніколи в житті не проходив повз підлість, тому вирішив піти на війну свідомо. Перед тим я пішов до нотаріуса, склав заповіт, все зробив, як вважав за потрібне.
Коли почалась війна, ми жили у Грузії, у Тбілісі. Я займався полімерним бізнесом - полімерним пакуванням займалися дуже успішно. І війну 2008 року у Грузії ми також пережили. У квітні 2014 року ми приїхали провідати маму на Великдень і побачили блокпости. І я пішов поспілкувався з людьми на блокпостах і мені одразу стало зрозуміло - це повторення Абхазії. І я сказав дружині - буде війна, треба маму вивозити.
- (дружина) Коли відбувалося захоплення СБУ, Володя ще ходив намагався переконувати людей. Але люди там були зазомбовані.
- Не те, щоб зазомбовані. Там просто був дуже низький рівень людей - безробітні, наркомани, люди бідні, в яких щось не склалося в житті - таких туди в першу чергу підтягнули. Організували їм харчування, видавали гроші, щось обіцяли на перспективу, обіцяли посади якісь керівні. І люди пішли.
- І що було після того, як ви відвідали маму?
- Спочатку я в нотаріуса всі справи владнав. Потім я почав допомагати виїжджати родичам, знайомим. Допомагали інвалідам - продукти розвозили. Намагався з кимось розмовляти й зрозумів, що це вже не має сенсу. Тоді почав шукати контакти з українською армією, щоби допомагати у боротьбі, оскільки тоді вже з'явились люди з автоматами, спецназівці російські з'явились, вже війна почалась. Пішов спочатку розвідником.
- (дружина) Я спочатку й не уявляла, що він саме зі збройними силами вирішив зв'язатись. Тим більш, що, знаєте, для мешканців Донбасу це дуже небезпечно. І я знаю, що не всіх офіційні батальйони брали місцевих. Коли мені подзвонили з "ЛНР" і сказали, що до них чоловік потрапив у такому стані, мені не одразу сказали, що з ним трапилось, розпитували. Якісь були нестиковки в тому, що вони говорили. В перший день прийшли з обшуком у квартиру у Красному Лучі, а потім зникли. І потім його мені треба було шукати.
- Мене й в "МГБ" постійно питали, чи не шкодую я, що пішов. Чи варто було. Але я свідомо йшов на війну, я був готовий померти, а ось до таких важких травм не був психологічно готовий. Це на мене тиснуло. Та їх я ніколи не боявся, я їх в обличчя завжди називав окупантами та зрадниками.
