12 пісень за 60 днів. Як U2 знову знайшли голос у турбулентні часи

Попередній EP гурту, абсолютно несподіваний "Days of Ash" ("Дні попелу"), вийшов зовсім нещодавно — у лютому — і також містив шість нових пісень, гнівних, проникливих і викривальних. Якщо врахувати, що до нинішнього врожаю EP у цьому десятилітті "U2" потішили своїх шанувальників лише двома справді новими піснями (йдеться про сингли "Your Song Saved My Life" і "Atomic City"), то 12 свіжих треків менш ніж за два місяці і справді є подією — до того ж гурт уже давно не звучав настільки потужно, чесно й природно в студії, на повну силу, але без стадіонного пафосу та зайвого лоску.

"Дні попелу"

Шість треків, які з’явилися на "Days of Ash" (якщо бути точним, п’ять пісень, написаних Боно та іншими, плюс вірш ізраїльського поета Єгуди Аміхая, прочитаний нігерійкою Адеолою Файєхун під інструментальний супровід гурту), були відповіддю на події у світі — зокрема на війну в нашій країні та січневе вбивство Рене Гуд у Міннеаполісі, яку застрелив співробітник ICE.

EP відкривався треком "American Obituary" ("Американський некролог"), присвяченим Гуд — вступ повертає до пам’яті історичні сингли "Sex Pistols" часів панк-революції 1977 року, але потім "U2" повертаються до самих себе початку дев’яностих, і Боно не рве на собі сорочку, а звучить украй їдко й із театральною іронією.

Текст пісні "The Tears of Things" являє собою щось на кшталт розмови між Мікеланджело і створеним ним Давидом — у контексті війни в Газі. Ближче до фіналу звучить гітарне соло Еджа — і це найкраще, що зіграв найвинахідливіший гітарист свого покоління з часів великих платівок "U2" "The Joshua Tree" (1987) і "Achtung Baby" (1991).

Фінальною піснею на лютневому EP стала "Yours Eternally" ("Навіки ваш"), текст якої написано у формі листа українського солдата додому — у записі взяли участь Тарас Тополя з "Антитіл" і Ед Ширан. Усі ми пам’ятаємо приїзд Боно та Еджа навесні 2022 року до України — з виступом у київському метро та подальшим відвідуванням Бучі й Ірпеня. "Yours Eternally" ще раз підтверджує, що та поїздка не була просто епізодом, а російсько-українська війна через чотири роки залишається такою ж важливою і болісною темою для гурту.

"U2" про особисте

На відміну від "Days of Ash", пісні якого народжувалися у кривавій гущі новинних заголовків, матеріал нового квітневого EP має особистий характер. Це не сповіді, але герой пісень із "Easter Lily" цього разу спілкується зі світом із найбезпечнішого і найпотаємнішого місця — десь там, у коридорах пам’яті.

"Song for Hal", виконана Еджем, присвячена другові гурту, продюсеру і композитору Хелу Віллнеру, який помер навесні 2020 року від наслідків коронавірусу — пісня відкриває новий EP, і решта п’ять треків справляють таке ж враження спроби висловитися тоді, коли говорити звичайними словами вже надто пізно і лише проспівані рядки, з усіх боків підтримані музикою, мають сенс.

Цього разу, на щастя, Боно, Едж, Адам Клейтон і Ларрі Маллен не намагалися представити населенню Землі музичний продукт, який, за задумом, мав би задовольнити всіх і кожного — як це траплялося не раз. Останній студійний альбом гурту з новим матеріалом, реліз 2017 року "Songs of Experience", був саме такою спробою — платівка записувалася три роки, у численних студіях по всьому світу і з залученням натовпу продюсерів, але результатом цих зусиль став один із найслабших і найневиразніших альбомів у дискографії "U2".

Через довгих шість років, у березні 2023-го, гурт випустив "Songs of Surrender", свою найсуперечливішу колекцію пісень за більш ніж сорокарічну історію. Розширене видання містило 40 старих композицій, не просто переспіваних і переграних, а переосмислених із висоти досвіду і прожитих років — принаймні, так запевняли музиканти. По суті, цей проєкт був дітищем Боно та Еджа — присутність барабанщика Ларрі Маллена і басиста Адама Клейтона, які становлять одну з найкращих ритм-секцій в історії рок-музики, майже не відчувалася; значною мірою це був тихий, камерний і переважно акустичний проєкт.

"U2" у "Сфері"

У вересні того ж 2023 року "U2" знову продемонстрували світу й інший свій бік — того самого стадіонного монстра, який збирає сотні тисяч шанувальників на різних континентах, що підспівують разом із Боно хіти на кшталт "With or Without You". Тієї осені розпочалася серія з сорока концертів на арені "Сфера" — втіленні того, чим є сучасний Лас-Вегас.

У концертах уперше з кінця сімдесятих не брав участі Ларрі Маллен, який відновлювався після перенесеної операції (тоді гурт запросив 41-річного барабанщика з Нідерландів Брама ван дер Берга) — і це був тривожний сигнал. "U2" були одним із небагатьох великих гуртів, які не змінювали склад учасників — до 2023 року було неможливо уявити когось іншого за ударною установкою, окрім Маллена, тим більше у серії з десятків концертів.

До початку виступів у "Сфері" був приурочений вихід синглу "Atomic City". Нова пісня була енергійним рок-номером — однак те, що приспів надто вже нагадував класику "нової хвилі", хіт гурту "Blondie" 1980 року під назвою "Call Me", також не надто надихнуло шанувальників, які почали підозрювати, що запас свіжих ідей цього разу остаточно вичерпано. Справедливості заради варто зазначити, що "U2" вказали як співавторів Деббі Гаррі та Джорджо Мородера, які свого часу написали ту саму "Call Me".

Так, ще три роки тому, у 2023-му, попри успішні виступи і реліз "Songs of Surrender", майбутнє гурту виглядало не надто райдужним. Чого ще було чекати від "U2"? Ще одного збірника римейків власних пісень? Остаточного перетворення на помпезних "елвісів" періоду його виступів у Лас-Вегасі?

Критика гурту

Взагалі-то лаяти "U2" майже завжди вважалося гарним тоном. Ще у 1980 році, коли вийшов дебют дублійців, чарівний у своєму юнацькому максималізмі й відданості справі альбом "Boy", англійська музична преса воліла вважати "U2" лише наслідувачами, які сліпо копіюють гурти на кшталт ліверпульських "Echo and the Bunnymen". Але хто сьогодні пам’ятає цей колектив — окрім справжніх меломанів і великих поціновувачів постпанку?

Потім "U2" звинувачували в надмірній релігійності (альбом 1981 року "October"), ще пізніше — дорікали за надмірне захоплення політикою (надривна платівка "War", випущена 1983-го). Коли гурт у середині вісімдесятих записував свої шедеври "The Unforgettable Fire" і "The Joshua Tree", скептики на певний час притихли — настільки досконалими й неосяжними здавалися ці звукові ландшафти, створені за допомогою саундпродюсерів-експериментаторів Браяна Іно та Деніела Лануа. Але вже у 1988-му, коли вийшов альбом "Rattle and Hum", гурт почали лаяти за втрату орієнтирів — справді, чому це "U2", які нічого не тямлять у кореневій американській музиці, раптом почали грати разом із Бі Бі Кінгом і запрошувати на запис знаменитий духовий колектив із Мемфіса "The Memphis Horns"?

На початку дев’яностих "U2" винайшли себе заново, записавши в Берліні одну зі своїх найкращих платівок, епохальний альбом "Achtung Baby", натхненний "альтернативною" музикою та електронною клубною сценою того часу. Але відчайдушні експерименти з електронікою ставали дедалі радикальнішими і "неформатними" — настільки, що альбом 1995 року "Original Soundtracks 1" вийшов не як платівка "U2", а як реліз загадкового проєкту "Passengers".

Коли у 1997 році гурт спробував поєднати електронні експерименти і колишню доступність, результат — альбом "Pop" — задовольнив далеко не всіх; незадоволеними залишилися навіть самі учасники "U2". Однак уже через три роки, у 2000-му, гурт успішно провів чергове грандіозне "перезавантаження" — так з’явився суперуспішний альбом "All That You Can’t Leave Behind", що містив безліч хітів і ознаменував повернення гурту до естетики й звучання середини вісімдесятих, хоч і в дещо спрощеному та модернізованому вигляді. Нині, після виходу двох чудових EP, гурт, схоже, знову перебуває на порозі нових звершень — повноцінний альбом очікується наприкінці цього року.